Таня Малярчук: і не злитися на питання «Що надає вам віру?»

Щомиті в цій розмові перед нами обома — потреба синхронізувати наші актуальні досвіди. Ця потреба така гостра нині, як ніколи: і між співрозмовцями в Україні, і між тими українцями, хто нині в Україні не живе. Всі твори Тані Малярчук, прозові і поетичні — вони по суті є осмислення того моменту, коли безпосередньо пережитий, інтимний навіть досвід стає умовою згуртування, про мить, коли Я трансформується в Ми. І поєднуються свій зі своїм, свій із іншим, свій із чужим, хочеш ти цього, прагнеш ти цього, а часом навіть якщо і не хочеш. Я не могла собі обрати чутнішої в умовах спів-віднесення життєвих досвідів спів-розмовниці.

Таня Малярчук — українська письменниця, родом із Івано-Франківська, яку часто і справедливо пов’язують з молодшою генерацією Станіславського феномену, нині вона живе і працює в Австрії. Таня знана в Україні: серед її літературних нагород є премія Джозефа Конрада і премія Книга року BBC. Вона відома в німецькомовному світі: Таня — лавреатка премії Інґеборг Бахман і премії Узедома. На сьогодні в її доробку є сім прозових «дорослих» книжок, одна підліткова книжка, книжка поезії і книжка есе. З початком повномасштабної війни відчутно актуалізувався роман Тані «Забуття», де перегукується біографія історика В’ячеслава Липинського з історією молодої жінки, що перебуває в пороговому стані. Така собі рефлексія Історії, що відлунює в біографіях — досліди шуму часу. Цю книжку знову почали обговорювати. До цієї Таниної прози розгублені ми, що перебувають в мить Історії, прийшли за розрадою.

— Т.М. Як ти? Твоє місто зараз нечасто з’являється в новинах.

Г.У. Це добре і погано: об’єктивно менше ексцесів — М. тепер просто тилове місто, але все ще близько до фронту і не можна всього озвучувати в новинах. Ти ж сама розумієш, ти була недавно в Україні і знаєш: картинка в новинах і реальність — часто-густо вони про різне.

— Влітку я вперше після вторгнення була в Україні, і з’явилося відчуття, хай дуже ілюзорне, ніби я знову все розумію, все знаю, тримаю руку на пульсі. Перетнула кордон — і воно зникло. Якщо я фізично не в Україні, то здається, що цей зв'язок з реальністю, з правдою, з правдешньою правдою зникає. І часом буває страшно говорити з кимсь, чия правда більша за твою: не факт, що витримаєш те, що почуєш, навіть якщо сама спитала. Я була в Києві, Львові, Франківську. Мені пощастило: два з половиною тижні були з короткими повітряними тривогами щоночі. Але загалом я не отримала досвіду війни і навіть по-дурному про це жаліла, бо хотіла бути принаймні через цей суто фізичний досвід разом із усіма. Коли солідарність — уже щось, що стосується життя тіла. Теж ілюзія. Моя 67-річна мама у Франківську починає і закінчує кожну нашу розмову приблизно так: «Нам ще пощастило, у нас немає війни. Ми тут як в Бога за пазухою. От вони там бідні, на сході». Щодня вона живе з цим і щодня це проговорює – з війною, якої начебто нема.

Ти побачила в Україні те, що очікувала побачити?

— Я їхала в Україну і відчувала багаторівневий страх: фізичної атаки на себе, але більше боялася побачити, що ці місяці зробили з моєю країною, з батьками, з друзями. Приїхала, сильно захворіла, лежала з температурою за сорок. Такою була реакція на той страх. В якийсь момент я навіть подумала: так боялася загинути від ракети, а вмреш від банальної ангіни.  Було страшно і водночас дуже трепетно.

Пам’ятаю ту мить, коли автобус із Кракова під’їжджав до кордону, автівок меншало, побачила надпис «Україна» — як же я плакала. Руїну, зневіру, занепад — їх я в Україні не побачила. Була натомість ейфорія — можливо, навіть гормональна, від перебування в постійній ймовірності небезпеки. Здається, я ніколи так не відчувала життя. Все таке гостре, фарби такі яскраві, смаки такі сильні. Люди — навіть випадкові таксисти — ділися якимось неймовірними історіями. Дуже не хотілося повертатися.

В Україні є відчуття, що ти в потоці. А тут, в німецькомовному просторі, куди я добровільно колись переїхала і в якому живу з 2011, зараз поглинає відчуття відірваності від свого, від чогось дуже важливого, що повністю визначить також і решту мого життя, де б я на цій планеті не перебувала. Нещодавно я мала спільну дискусію з афганською авторкою Нагід Шахалімі. Її країна 50 років у війні. Слухала розповідь Нагід про боротьбу афганських жінок і зрозуміла: це та безодня авторитаризму і безправʼя, в яку дивимося і проти якої боремося.

Але є безсилля: не можеш зробити достатньо, не можеш допомогти. Безсилля важко позбутися. Провини також. Це природні реакції, і саме тому від них так складно захиститися, навіть коли розумієш: воно тобі не на користь, це не ефективно… Багато на що я зараз дивлюся лише з позиції ефективності.

Тому ти останній рік не пишеш художню прозу? Тому твоя найновіша книжка, 2022-го року – це есеї, при чому німецькою? Жанр, в якому ти до того системно не працювала і мова, якою ти до того саме в літературі системно не працювала. «Gleich geht die Geschichte weiter, wir atmen nur aus». Це так само повідомлення про ефективність?

— Так. В художній текстах я особисто зараз не бачу сенсу. Іноді мені сняться коротенькі вірші, як наприклад нещодавно цей: «Вночі квіти нарешті можуть відпочити від бджіл». Смішно і гірко.

У лютому минулого року я покинула роботу над романом про Голокост на Галичині. Хоч була зібрала великий матеріал, занурилася в тему, читала документи пʼятьма мовами і навіть трохи вчила їдиш. У мене була ідея відтворити історію лише одного галицького містечка у Другу світову. Того, звідки походить частина моєї родини. Я знайшла всіх виконавців, гестапо та шутцполіцай, останні походили з Відня та околиць, уявіть цю іронію долі, — міста, де я сама зараз мешкаю. Я читала їхні листи, спостерігала, як змінювалося їхнє розуміння власної вини. Плакала навіть, співчуваючи злочинцям. Був там один щемкий лист розкаяння: не розказуйте, — писав той, — синові, яким звіром я став. Я хотіла написати саме історію вбивць, звірів, звичайних людей, які у сприятливих умовах здатні на страшні вчинки. Українських поліцаїв, місцевих садистів, які виконували брудну роботу, вони теж не мали за людей і дуже зневажливо про них відгукувалися. Один австрієць, у себе вдома звичайний пекар, на допиті у 1947-му був сказав: ой, там так багато людей було вбито, що ті кілька, яких убив я, особливо нічого не змінюють.

«Там» — це «ось тут», місце, де свої, місце, звідки походить твоя родина.

— Мені дуже важко було прийняти, що це їхнє «там», десь дуже далеко, на краю світу — це про нас, в нас. І от в нас нова трагедія, нова війна, і прийшли дуже подібні, сповнені відчуття якоїсь переваги та вищості геренменші, тільки з іншого боку, прийшли, щоб влаштувати черговий геноцид. Ну яка тут може бути художня література? Про цю війну я, наприклад, ніколи писати не буду, ніколи. Моя ціль — щоби вона закінчилася і все. Потім я заляжу на якесь дно у Брюґґе і зникну з громадських радарів, дуже довго мовчатиму.

Есеї, які ти згадала, писалася уже майже повністю німецькою мовою, перекладів з української там лише три. Всі тексти — про війну, починаючи з 2014 року, про еміграцію, про культуру і культуру памʼяті, про травми. Коли зараз говорю про Україну, мені допомагає посилання на цю збірку. Вірю, що вона допомагає неукраїнцям трохи краще нас відчути. Водночас мені самій було легше проговорити певні теми чужою мовою.

Мати дві робочі мови, з яких одна нематеринська — це великий привілей. Писати німецькою я була змушена, і то дуже швидко, десь через три роки після вивчення мови: мене атакували журналісти із запитами про українську перспективу. Тоді в інформаційному полі було мало німецькомовних українців. Тобто до писання німецької прийшла через обов’язок перед Україною. То був 2014 рік. Коли зараз підписую комусь цю німецьку книжку, весь час перепитую, який зараз рік. Час ніби заморожений.

Є відчуття страшного теперішнього, що триває і триває, та минулого, яке до нього призвело. Нема відчуття майбутнього. Та й не хочеться про нього думати. Наслідки того, що відбувається — навіть, коли у той чи інший спосіб припиниться війна і Україна збереже державність, і все буде так, як ми собі уявляємо і хочемо, – все одно наслідки будуть довготривалими і гнітючими…

Як бачиш, я людина песимістично-саркастичного складу, хоча і вірю в дива.

Ти написала підліткову антиутопію про світ, де людську цивілізацію замінила диктаторська спільнота розумних кажанів. Я здогадуюся, що картини майбутнього у тебе — песимістичного типу.

— Я загалом не дуже великої думки про потуги людства. Воно досі нерозумне достатньо, щоб самознищитися. Скільки всього вже було зруйновано і вбито і нема цьому варварству кінця краю. Боротьба щоразу за те саме і проти того самого. Легко зневіритися.

Раніше я дуже злилася, коли німці мене запитували: «Що вам надає віру?». Хотілося їм крикнути, про яку віру ви говорите? Віра — означає дія. Робіть щось. Те, що ви зробите зараз, визначить моє і ваше майбутнє. Але один швейцарський письменник, мій товариш, нещодавно звернув мою увагу на те, що віра — це не почуття, а етичне поняття. Її набувають, до неї примушують, працюють над тим, щоби вона укріплялася і не була знищена остаточно. Зневіра — те, за допомогою чого ворог знищує свої жертв, зневіра – в основі безсилля. Тоді я перестала злитися на питання про віру.

У мені є серйозне розчарування в літературі, дуже серйозне. Літератори, яким я про це говорю, особливо за кордоном, тут же починають сперечатися, хоч я повторюю, що це мій особистий досвід і моє переживання. Найбільше розчарування мого життя (хіба з любов’ю було подібно), — розчарування самим поняттям, самими розумінням літератури (і любові). Очевидно, я уявляла собі інакше їхню природу і призначення.

Як письменниця плекала ілюзію, що здатна словом бодай щось змінити в цьому світі на краще, докладаюся так би мовити до добра. А зʼясувалося, що література не унеможливлює повторення найбезглуздіших воєн, диктатори і тирани все там же, і вони навіть читають книжки.

У такий спосіб вони вчаться маніпулювати нашою емпатією. Література не зменшує кількість насильства у світі. Література не впливає на вибір добра і зла. Можеш знати все про Кафку і бути негідником.

Я дивуюся, що тобі заперечували. Але якщо не література, то що?

— Філософія. Я зараз багато її читаю, вона вчить думати, а отже краще розуміти реальність. Бо реальність дуже складна. В Німеччині — свій контекст. Тут важко говорити поза ним. Тому я читаю Канта, Ясперса, Манеса Шпербера. Останній — мій земляк, родом із Заболотова.

Родина Шпербера виїхала після погромів під час Першої світової, він жив у Відні, потім у Берліні, відомий у німецькомовному світі, у нас — менше, хоча є чудові переклади Петра Рихла. 1933-го Шпербер покинув Німеччину, тікав, поневірявся, ховався в Парижі, потім в Швейцарії. Писав щось середнє між філософією та психологією, поєднання дуже мені близьке. Отримав Премію миру німецьких книготорговців — ту, що й Сергій Жадан минулого року, вона значима в німецькому світі. Шпербер отримав її, здається, 1983 року, за рік до смерті.

Нещодавно я мусила сама підготувати доповідь для виступу в ратуші «міста миру» Оснабрюк. Вирішила перед тим прочитати всі промови лауреатів премії Миру, щоб зрозуміти німецькі контексти. Шпербер у рік мого народження дуже чітко і розумно говорив, як досягнути миру. І це не означало в його розумінні здатися — а таке можна часто почути від німецьких пацифістів.

Мир неможливий без свободи, свобода є першопочатковою умовою миру.

Ці роздуми насправді йдуть від Канта, від трактату «Вічний мир». Кант написав його в Кьоніґсберґу, ніколи не виїжджаючи за межі власного містечка. Він писав: на мир здатні тільки вільні спільноти. Тирани змушують підданих до війни, тоді як у вільних суспільствах кожна людина сама вирішує, чи вона готова жертвувати заради війни бодай чимсь.

Мій висновок був такий: якщо ми прагнемо миру, то мусимо боротися за демократичні процеси у всьому світі (лише Україною не обійтися). Саме демократичні спільноти є передумовою зменшення кількості насильства. Мені не було легко осягнути таку простеньку річ. І про це міркував Шпербер — єврей, родина якого загинула під час Голокосту. Він вже тоді говорив про необхідність створення в Європі обʼєднаної суперсили, яка необхідна, щоб відлякувати агресорів. Він вже тоді не розумів і не підтримував німецький пацифізм.

В Німеччину він більше ніколи повернувся. Його питали, чи він настільки ображений на країну. В контексті України і Росії зараз мені цікава його відповідь. Шпербер сказав, що його стримує від повернення до Німеччини величезна кількість скорботи. Не ненависть, не бажання помсти, а кількість скорботи, яку одна людина не здатна опрацювати.

Я сама написала один текст, відразу після Бучі, власне, змусила себе його написати: це казка про селян, на яких напали і які не можуть чинити опір, не мають чим, і тоді проти ворога виходять їхні свійські тварини. Я з великою насолодою описала розправу над ворогами, уявляла при цьому як свині та зайці перегризають ворогам горлянки. Ненависть до всіх росіян комусь допомагає; але у мене є радше не ненависть, і я зрозуміла це завдяки тому тексту і зайцям, а цілком природна лють.

Лють і гори накопиченої скорботи, спричиненої злочинами російської армії в Україні. І я теж сумніваюся, що зможу пропрацювати її в межах мого життя.

Знаю, що ти ніколи не любила виступів, інтерв’ю, бо на них змушена говорити про себе і свої твори. І це тобі некомфортно — говорити про себе. Та зараз, коли ти на публіці розказуєш німецькомовним людям про Україну, ти говориш від себе, але не про себе. Є різниця?

— Ота недавня моя промова в Оснабрюк. Це місто — батьківщина розуміння німцями миру, все тут дуже символічне. В Оснабрюк був укладений Вестфальдський мир, що поклав кінець кривавій і страшній Тридцятилітній війні. Це був перший мир, до якого дійшли не через поразку чи виснаження, а дипломатичним шляхом. В ратуші Оснабрюку мала годинну промову на тему миру. Публіка явно очікувала від мене чогось іншого. Перед самою ратушою там є інсталяція: вила, викладені одні на одні, у високу вежу аж під дах ратуші, і кожні забиті у брусок дерева гострими кінцями, нібито тепер вони не можуть використовуватися як зброя. Заявка про ненасильницький шлях до миру. Я не витримала і аж розсміялася: а як хтось нападе, що будете робити? Залишили хоча б одні вила, десь в якомусь погребі, про всяке…

Не бути автором насильства — цього замало, уникати насильства — цього замало для миру у світі. Слід також не бути пасивним свідком насильства, бо тоді ти такий самий його учасник.

Про це я поміж іншим говорила в промові.

Тебе почули?

— Зала мовчала.

Щоразу я виходжу на сцену з відчуттям тотальної безсенсовості, мені здається, від мене була б більше користь, якби я навчилася стріляти. Але щоразу після виступів підходять люди — німці, австрійці, швейцарці, — дякують за те, що я роблю. Вони відчувають мої сумніви, зчитують їх з моїх слів і розповідей мій войовничий песимізм. Моє завдання скромне — озвучити українську перспективу. Сумніваюся, що на вищих рівнях вплив того, що я роблю, може бути великим. Хоча міністерка культури Німеччини Клаудія Рот нещодавно цитувала мою промову у Клагенфурті. Тож якщо один зі ста моїх виступів чи текстів вплинули на одну людину зі ста присутніх, недаремно все робиться.

Мої книжки, принаймні починаючи з «Забуття» — всі про українську історію, сучасну та минулу, і навіть коли я як запрошена письменниця розказую про свої твори, то водночас маю змогу говорити про наше коріння, наш спротив, нашу літературу. Мала уже кілька заходів про українську літературну класику — і тоді мені стає добре, тоді я розумію, що роблю, це мені дає багато натхнення і зала відгукується. Оживаю і взагалі вважаю себе діджеєм українських видатних мерців! Шевченко, Франко, Українка — ми виросли на цих іменах, але в німецькомовному світі вони абсолютно невідомі. Нещодавно почала промовляти на публіці якісь взагалі страшні речі. Кажу: на сцені стою я, а за мною стоять люди, яких ви не бачите. І перелічую сучасних українських митців, імена тих, які саме цієї миті у війську. Або вже неживі. Серед них — близькі мені люди. Я більше не вважаю себе автономною одиницею, та все ще зберігаю здатність до індивідуальної рефлексії.

Політики представництва, ти про них говориш, правда? Цей перелік імен твоїх колег, які не можуть зараз бути на сцені поруч — фізично, є способом розказати їхню історію? Як нам розказувати такі чужі історії?

— По-перше, це треба робити максимально делікатно, по-друге — точно. Здається, мені про такі речі легше говорити німецькою, а не українською. Увесь процес в моїй голові відбувається німецькою мовою: я постійно шукаю нові аргументи, слова, історії, аналогії. Німецьку я знаю значно гірше за українську, але саме через це обмеження спроможна висловлюватися коротко і однозначно.

Франко колись писав, що працює на Україну не з любові, а з почуття собачого обовʼязку. То я десь так само — як собака, що боїться втратити свій дім.

Якщо раніше нічого не знали про Україну, то тепер знають Бучу, Маріуполь, обстріли, викрадення дітей. Я намагаюся розказати: Україна — більше, ніж війна (буває, саме з таким формулюванням). Нібито й не виходить розповідати зараз про Україну з певною дозою гумору, але треба. Я довіряю своїм емоціям, а мені треба і самій сміятися, бо інакше гаплик. Моя роль — як і роль всіх тих, хто говорить на закордонних майданчиках – не лише в тому, що сказати, але й як. Старша колега-австрійка дала минулого року одну пораду: щоби у тебе не було на серці, щоби не сталося перед тим, чию би смерть ти не оплакувала, але на сцені ти маєш бути добре, охайно вдягнута і усміхатися.

То так і мусимо виходити на сцену — красивими, адекватними, здатними на самокритику, здатними до рефлексії і до сміху. Усвідомлюючи, що десь там у цей же час нас вбивають.

У який спосіб охайно усміхатися на людях, коли потребуєш кричати?

— У моїй книжці есеїв є один текст — про смерть моєї бабці і як я пишу промову на її похорон. Дві сторінки. Бабця присутня в кожному моєму тексті, але саме цей текст я українською, певно, не написала б. У такий спосіб я висловила свій сум і свій траур. І, уяви собі, цей текст німецькою доволі смішний. Там йдеться про пережиті бабцею Голодомор, про Другу світову війну, про ницість людей, які вижили, але коли я його читаю німецькою, то зала регоче і я разом із нею. Один український письменник, здається, то був Юрій Андрухович, чув пару разів у спільних виступах німецькою той текст і запропонував прочитати його українською перед українцями. Я переклала і прочитала. Ніхто не сміявся, нікому не було смішно.

Нездатність сміятися взагалі може знесилити. Я дуже люблю Ханну Арендт і багато зараз її читаю в якості психотерапії. На неї образилися свої ж за те, як вона описала процес над Адольфом Айхманом в Єрусалимі — вона примудрилася глузувати, чим зачепила почуття багатьох. Пізніша вона вибачилася за це в одному телевізійному інтервʼю, звичайно, вона нікому не хотіла зробити боляче, але сміятися — її природна властивість. Сказала: «Мене може виправдати хіба те, що за три хвилини до власної смерті я теж сміятимусь». Цей сміх за три хвилини до смерті надихає і мене.