Олександр Мимрук: “Кінець світу — перманентний і ефемерний як річка”

— Нарешті “Річка з назвою птаха” вийшла. Але сім років між поетичними книжками — то є чимало часу.

— Я був трошки зайнятий написанням текстів про книжки і їхнім редагуванням, замість писання, власне, самих книжок. Коли щоденно пропускаєш через себе інформаційне поле довкола літературного процесу і видавничої справи, то займатися літературою для себе у вільний час не дуже то й хочеться, бо ти наче знову опиняєшся на роботі. Хочеться просто кіно якесь подивитися чи пограти в ігри.

— Якщо нова книжка вже вийшла, то щось змінилося відтепер?

— Мабуть, змінилося моє ставлення до самих принципів продукування текстів. Я просто зрозумів, що час на активне писання потрібно створювати самому, бо воно нізвідки не з’являється. Писання — це зусилля і результат якоїсь умовної самодисципліни. Так, думаю, що саме самодисципліни мені якраз і не вистачало. Та й за ті сім років я дещо таки встиг написати, хоча більша частина текстів нової збірки створені вже у 2023-му. Може, колись я буду згадувати про цей рік як про початок системного й регулярного писання.

— Певно що глупо було би питати, чи книжка “Річка з назвою птаха” про річку, чи про щось інше. Але все ж…

— Я б сказав, що швидше не про річку, а про місто, яке стоїть на річці, споріднюється з природою, вростає у ландшафт. Це якщо говорити про часопростір. А загалом, одна з основних тем для мене тут — катастрофа відкладеного дорослішання. Так я називаю стан свідомості, коли страх втратити знайомий і зрозумілий світ довкола, якусь його уявну застиглість, сильніший, ніж потреба зміни, бо вона завжди пов’язана з перебиранням на себе відповідальності й ризиком перед невідомим. Звісно, на це можуть бути різні причини, але нічого не стоїть на місці — річка ніколи не стоїть на місці, і однаковою вона здається лише на перший погляд. Самообман не відверне того, що станеться.

— Кінець світу?

— Хіба символічний, бо фактичний кінець світу — перманентний і ефемерний як річка — його не втримаєш в руках, аби якось помислити, тому в реальному житті його катастрофічність зводиться до нуля. А кінець світу як метафору і категорію уявного вже може зіставити з цілісним світовідчуванням якогось умовного ліричного героя. Як він (кінець світу) проявиться — цілковитою руйнацією чи якоюсь зміною — це інше питання, але цілісність первинної форми неодмінно порушиться. Зрештою все це можна масштабувати і на одну людину, і на суспільство, і у другому випадку, можливо, є сенс думати про щось буквальніше — для такого наближення варто просто відкрити будь-яку стрічку новин.

Друга важлива тема для мене у цій книжці — це якраз втрата чи розкладання форми — не лише як підважування цілісного уявлення про світ, але і як розкладання елементів простору, предметів, людських тіл, культур і навіть поетичної форми. Будь-чого, адже з часом у річці розчиняється все.

— Чи можемо ми говорити, що це розкладання є видозміною, спрямованою на якийсь прогрес? Що зараз відбувається з поетичною формою і чому ти говориш про її розкладання?

— Власне мені подобається думати, що вона вже розклалася цілковито, і зараз ми досі живемо в умовному “кінці історії” поетичної форми. Я не кажу, що так буде завжди, просто на теперішній момент маю саме таке відчуття.

Якщо і можна говорити про якийсь процес розкладання форми як тривалості, то тільки ретроспективно. Авангардисти понад 100 років тому вже багато зробили задля її дезінтеграції, але я думаю, що десь у середині XX століття, з появою бітників і поетів Чорної Гори (не тільки їх), поетична форма дійшла до певного ентропійного стану. Їхні оповідні верлібри, часто з іронічно-побутовою інтонацією, можна складати у будь-яку рядкову графіку на верстці — хоч і прозову — і читати з будь-якою ритмікою чи її відсутністю — це нічого не змінить. Так, можна сказати, що це все було ще у часи, наприклад, Волта Вітмена, але це не зовсім те саме, попри усю подібність. Бітники все ж остаточно встановили, як на мене, конвенцію сучасного вільного вірша, очищеного від залишків умовностей, і фінально унормували можливість називати поезією будь-який текст; писати вірші, покладаючись виключно на своє чуття мови й більше ні на що. Не варто забувати і про перетікання споукен-поетрі у книжкові формати, і зустрічний рух книжної поезії до сцени.

Це все не про розвиток саме української поезії чи хронологію зміни поетичних стилів (це дещо більше, ніж просто форма), а про зміну поетичних віянь узагалі. Сучасна поезія з інстаграму чи з останнього студентського слему, на якому ви були, не опирається на якусь традицію, а працює з тим, що вітає у повітрі.

Знову ж таки, це не значить, що зараз усі пишуть лише так, як це робив, скажімо, Аллен Гінзберг (навіть у самого Аллена можна дуже різні тексти знайти, що вже казати про бітників загалом чи поезію 50-60-х). Пишуть по-різному — і в класичних формах, і в псевдоавангардних, і силабо-тоніку, і тоніку, і верлібри дуже різних типів, але вільний вірш нульової внормованості — це зараз один із провідних методів сучасної поезії (особливо наймолодшої). Всі ці способи писання можна комбінувати, рекомпілювати, інструменталізувати, гратися ними, можна вигадувати свої власні правила розгортання тексту і їх дотримуватись чи на рівні окремої книжки, чи на рівні розбудови власної поетики загалом. Це зараз і відбувається, але це не про поступ і фронтирність, а про перебування у рівномірному полі варіацій, і це багато говорить про наш час. Над цим цікаво думати.

— Чи може поезія, на твою думку, доплаватись у цьому полі до того, що породить принципово нові форми?

— Ясна річ, що коли я говорю про “кінець форми”, я дещо гіперболізую і нарочито спрощую, бо предметна розмова про це набагато складніша й багаторівневіша. Звичайно ж може бути все, і я навіть сподіваюсь, що рано чи пізно таки з’явиться хтось, хто породить нову конвенцію, яка надаватиметься до всеохопного тиражування, просто у цей момент я не так вірю у принципову новацію форми самого вірша, як у новації через концептуальність і принесення нових тем у поезію (що і відбувається останні років 50). Вона все ще може реагувати, комунікувати емоції, синергійно зливатися з іншими формами медіа — для багатьох людей це має відчутно більше значення, ніж вираховування кількості стоп у сонетному рядку. Кінець форми — це не кінець хорошої поезії, тим більше, що можливість формалістичного підходу до писання нікуди не поділася. Зрештою і гегелівського-фукуямівський “кінець історії” теж не став кінцем буквальним.

Якщо говорити про кінець форми у ширшому значенні, не лише про поезію, то її розчеплення може відбуватися (і відбувається) скрізь. Наприклад, наслідки розчеплення атома, попри всі застереження XX століття, нам доведеться, очевидно, по-справжньому осмислити лише тепер — у найближчі роки. Заодно й відразу побачимо, наскільки далеко ми зайшли у відкладені дорослішання. Тут вже хочеться іронічно реабілітувати поняття “кінця історії” у трохи іншому значенні.

Мені подобається говорити про різні масштаби, бо скрізь діють одні й і самі процеси. Поезія — річ дуже суб’єктивна. З погляду ліричного героя — катастрофа може мати будь-який вимір — від малозначущої для інших події в особистому житті, до глобальних зрушень, у центрі яких він опиняється. Головне тут, яким чином він це переживає.

— Якщо ми припускаємо, що поступ відбувається не у формі, то він точно відбувається у часі — як зміна поколінь, написані тексти тощо. Молодші читають старших, старші молодших. Кого читав ти, коли писав “Річку з назвою птаха”?

— Я читав багато кого, але це читання мало менший вплив на цю збірку, ніж слухання музики. Вона загалом краще передає емоційні стани, порівняно з будь-якою формою літератури, якій доводиться звертатися до словесної артикуляції. Музика уміє транслювати емоції, для яких ще не вигадали слів. Так, у музиці часто є тексти, але є і звук, що заповнює проміжки у ньому. Я думаю, що з музики я цього разу почерпнув більше, ніж з іншої поезії, тому і вирішив додати до книжки відповідний настроєвий плейлист — не як “саундтрек для читання”, а як музику для закріплення муду після прочитаного.

— Яка це музика? Чи не боїшся ти, що це обмежить варіанти можливої емоційної інтерпретації цих текстів?

— Це швидше підсвічування основи, на якій все стоїть. Оскільки книжка багато в чому торкається теми дорослішання, я вирішив звернутися до музики, пов’язаної з моїм підлітковим періодом. Здається, що пісні групи Deftones i Team Sleep стали відправними точками для багатьох текстів збірки, а також для формування плейлиста. Туди потрапила різна музика, але всю її об’єднує присутність елементів шуґейзу. Не можу сказати, що я великий шанувальник оригінального шуґейзу, але мені подобається, коли його домішують до різних стилів альтернативної або важкої музики. Deftonescore, zoomergaze, nu-gaze — це зараз називають по-різному. Багато шуґейзу можна знайти у постметалі, постхардкорі та сучасних, секуляризованих варіаціях блек-металу.

Мені видається дуже дотепним, що Deftones в останні роки завірусилися у тіктокові і на іміджбордах, і підлітки перевідкрили для себе цю групу, перетворивши її на тренд. Може, вони інтерпретують її якось по-своєму, але це однозначне місце культурного перетину різних поколінь. Також це і частина більшого руху до ностальгійної естетизації поп-культури 90-х і ранніх нульових — часу моєї юності. Тож плейлист вийшов і ретроспективним, і актуальним водночас. Він провідник меланхолійних станів — а це універсальне і зрозуміле всім.

— Ностальгія — це певна форма ескапізму. Тобі так не здається? Найлегше втекти від дійсності у власні думки чи спогади, закритися в них і перечекати. Але чи можна таким чином відгородитися, наприклад, від думання про війну?

— Декому здається, що можна, але це якраз той самий випадок відкладеного дорослішання, про яке ми говорили раніше. У книжці тема війни також присутня, бо вона не може бути не присутньою, коли вірші хоч трохи торкаються світу реального. Вона тут виступає як фактор оприявлення катастрофічності, об’єктивна дійсність, яка вривається у картину світу незалежно від бажань ліричного героя.

Зараз складно не писати про війну зовсім, не враховувати її у своїх текстах. Хтось може заперечити і сказати, що про війну можуть писати лише військові, але це стара дискусія, проговорена вже не один раз. Поети, які зараз на фронті, пишуть з перспективи фронту; ті, які стали вимушеними переселенцями чи мігрантами — пишуть про власні досвіди у контексті все тієї ж війни. Це все різна поезія, але осмислює вона той самий предмет. Вона як дьоготь вкриває усе, війну розлили по всіх поверхнях. Коли ти хочеш навіть від неї відштовхнутися, то все одно взаємодієш як з опорою. Можливо, десь у цій площині можна поступово намацувати і якусь нову поетичну конвенцію, адже час змінюється і потребує нового мистецтва. Коли дивишся на те, що діється в Україні, то розумієш, що тут історія вже точно не стоїть на місці — вона вулканічно вирує, і в її жерлі може народитися щось непередбачуване. Але час покаже.