22.02.2021
Автор: Арі ван дер Ент
Короткий профіль

Арі ван дер Ент – нідерландський перекладач, славіст, поет і прозаїк, видавець.

Андрій Курков – письменник, журналіст і сценарист. Перекладений на 37 мов і виданий у 65 країнах. Президент українського ПЕН-клубу.

Десь читав, не знаю де і коли, що ти захоплюєшся кактусами. Це врізалося мені в пам'ять, оскільки я чув про марки, але кактуси... Я вперше прочитав про це. Звідки це в тебе?
 
Я починав з марок, але я в принципі взагалі люблю колекціонувати. У мене є колекції марок, монет, етикеток сірникових коробок, значків з різних міст. Думаю, мені було років 7, коли я зацікавився кактусами. Точно не пам'ятаю чому, але вони мені сподобалися. Напевно тому, що вони були екзотичними і, здавалося, не дуже подобалися людям. Маю на увазі, що мені, мабуть, хотілося бути добрим по відношенню до кинутих екзотичних рослин, але також я швидко зрозумів, що є певне організоване співтовариство кактусівників. Я тоді не знав, хто такі масони, але це товариство мені здалося майже таємним і захотілося приєднатися до нього. Так я став членом Київського клубу любителів кактусів, який був частиною Київського клубу природи і, наскільки мені відомо, існує досі. Любителі кактусів збиралися щотижня, продавали один одному насіння різних видів кактусів і самі маленькі «саджанці», іноді контрабандно завезені в країну моряками на замовлення. Там же професіонали-кактусофіли виступали з лекціями, звучали розмови про нові види кактусів і про модні штучні форми існуючих видів – ці штучні форми виводили кактусоводи-японці. Звичайно, в клубі також продавалася література для кактусівників – і справжні книги, і фотокопії. Найкрасивіші з доступних для радянської людини книги про кактуси видавалися у Східній Німеччині. У мене досі є два розкішних кольорових фотоальбоми з кактусами і їх описами німецькою. Німецьку, до речі, я вивчив тільки років через тридцять після вступу в клуб та досі цих книг не прочитав.
 
І ти став повноправним членом?
 
Членство було формальним – приходиш, кажеш, що хочеш вступити до клубу, тобі посміхаються і плескають долонею по плечу, і все – ти прийнятий до лав правильних божевільних!.. Я ходив туди щотижня. Спочатку з батьком – він давав мені гроші на придбання насіння. Тоді я зрозумів: щоб виростити кактуси з насіння, треба бути дуже обережним і працьовитим. Для вирощування кактусів з насіння потрібні мікротеплиці з мікрокліматом. Їх треба зробити або десь щось знайти і пристосувати під них. Моя мама була лікаркою, і я швидко виявив, що упаковки якихось угорських ампул годяться під мікротеплиці. Спеціально складений і подрібнений ґрунт для цього слід було пропарити, а потім регулярно дезінфікувати, щоб ані цвіль, ані мох не змогли туди потрапити – інакше кактусам смерть! Всі ці знання я переважно отримував на лекціях в клубі або з важко прочитуваних відксерених статей старших колег. На лекціях вів конспект серйозніше, ніж пізніше в інституті іноземних мов!

Народження кактусів із насіння здавалося дивом. Спочатку з набряклого насіння проривалися білі павутинки коренів, коріння чіплялося за землю, і насіння немов ставало на ноги-павутинки, потім з'являлося тільце кактуса і починало розбухати, а оболонки насіння ставали капелюшком на верхівці і потім злітали або я знімав медичним пінцетом. Розглядати все це крізь збільшувальне скло було заняттям найзахопливішим! Лише кактус досягав міліметра-двох на зріст, його слід було відокремити від інших і перемістити на наступний тиждень в іншу, більш простору мікротеплицю. Це був дуже складний процес: перевіряти їх потрібно було щогодини. Я себе відчував лікарем, який піклується про здоров'я пацієнтів. Думаю, кактуси мене тоді повністю поглинули. Потім я провів з ними кілька експериментів: я спробував створити  гібриди, провести ботанічні операції – коли ви прижівлюєте рідкісний крихкий кактус до більш стійкого, більш живучого.

У цьому клубі у мене з'явилися доволі дивні, дорослі друзі. Один з моїх друзів – любителів кактусів був оперним співаком, і це цікаво, тому що він хотів продавати насіння не через клуб, а безпосередньо. Для нього торгівля кактусовим насінням була додатковим заробітком, він запрошував мене додому, показував свою колекцію, розказував, від яких кактусів у нього є насіння. Я відвідував його час від часу. Ще був професор математики з Київського політехнічного університету, який жив у центрі міста, на Трьохсвятительській. Він був до мене доброзичливим: теж показував кактуси, поїв чаєм, продавав насіння, а через багато років я розмовляв з кимось із Політехніки і сказав: «Ми були добрими друзями з цим професором», на що його колишній студент різко відповів: «О, він був дуже неприємною людиною, його ніхто не любив». Отже стало ясно, що цей професор любив кактуси і кактуси любили його, але із зовнішнім світом у нього не ладилося.

Я мав сотні різних видів кактусів, але дуже часто вони вмирали, і мені доводилося купувати нові або обмінювати їх, тож кактуси стали своєрідною валютою. На всі вікна я повісив полички – такі металеві полки, куди ставив квадратні пластикові кубики з магазину іграшок. У них я вирізав одну сторону і проробляв дірочки в дні, засипав землею, садив кактус  і ставив на полиці. Отже всі вікна, крім кухні, були закриті полками і заставлені кактусами. Світла в квартирі стало менше, але мої батьки не протестували.
 
Про кактуси є одна історія. Коли мій брат почав заробляти гроші, він подумав, що може вкласти їх в кактуси, купуючи і продаючи рідкісні види. Я взяв його гроші, купив багато насіння, посадив його і доглядав за ними до якогось моменту. Потім відволікся на закоханість, і більшість маленьких  кактусів загинуло. Мій брат був дуже розлючений, говорячи сучасною мовою – його бізнес-план провалився.

Влітку і на початку осені більшу частину кактусів я тримав  на балконі. Коли мені було 17, я вирішив поїхати до Риги і залишив батькам записку: якщо на вулиці холодно, занесіть їх назад всередину. Але вони переживали за мене, а про кактуси забули. В результаті багато кактусів замерзло, як французькі солдати на Смоленській дорозі в 1812 році.
 
Це був кінець?
 
Ні, кілька кактусів збереглися досі, бо вони залишилися в квартирі моїх батьків, і мама доглядала за ними. Потім, коли мої батьки померли, я забрав решту кактусів до нас в квартиру, і тепер вони знову зі мною. Є кактус, який всього на 7 років молодший за мене.

Це своєрідна екзотика твоєї юності. Говорячи про письменство, чи є в твоїх оповіданнях якийсь екзотичний елемент?
 
Так, але що було ще важливо, так це те, що через кактуси я почав вивчати ботанічну латину і вивчив назви кактусів латиною. Це було початком мого інтересу до іноземних мов. Я завжди хотів використовувати ботанічну латину в своїх романах, і, врешті-решт, я її використав у романі «Сади пана Мічуріна». Я писав цей роман із величезним задоволенням, але ніколи не думав, що він сподобається читачам.

Декому він дійсно сподобався, і вони написали мені, що це мій найкращий роман. Але, можна сказати, це роман для божевільних любителів ботаніки із гарним почуттям гумору.



Інтерес до іноземних мов теж пов'язаний із письменством чи це зовсім інша справа?
 
Це не зовсім інша справа, оскільки, коли я сам почав вчити англійську, я намагався писати вірші цією мовою. Я написав багато віршів англійською, а потім зупинився. Потім я вчив італійську і намагався писати італійською, але взагалі я почав писати вірші в дитинстві – коли мені було 7 чи 8 років.
 
Ти хотів бути письменником тоді?
 
Не можу сказати, що хотів. У школі ми писали твори. Я писав всі свої твори у віршах, навіть своє екзаменаційне есе на закінчення школи я написав у формі поеми. Мене дуже підтримувала вчителька російської мови і літератури Белла Михайлівна Войцеховська. Пару разів вона приносила старовинні книги, що не перевидавалися з революційних часів. Завдяки їй я дізнався про поезію Гумільова, Ахматової, Цвєтаєвої. Пізніше в інституті іноземних мов я познайомився з книгами американських письменників. А завдяки одній американській професорці навіть зайшов у дружбу за листуванням з її знайомим «університетським письменником» із США. І став перекладати його радіоп'єси й оповідання.
 
Отже, ти завжди писав на своєму життєвому шляху.
 
Так. Я почав писати прозу, коли мені було 14-15 років, але спочатку я захопився вигадуванням анекдотів. Це сталося через те, що у мого старшого брата Михайла були друзі, вони завжди збиралися у нас на кухні, пили портвейн, розповідали один одному анекдоти і ділилися самвидавом. Мені дозволялося слухати, але пити портвейн не давали! Такі зустрічі мені дуже подобалися, особливо анекдоти, і я почав вигадувати нові на основі старих, брати вже існуючі анекдоти і складати з їх персонажами нові історії.

Це ж ціла справа! Бо, наскільки я знаю, ти анекдоти чуєш, але ніколи не знаєш, звідки вони взялися. Ти ж їх вигадував?
 
Так, я їх вигадував. Я навіть якось почув свої анекдоти десь далеко від Києва і дуже зрадів. Але потім я подумав, що, можливо, ці анекдоти створив хтось інший одночасно зі мною. Почуття радянського інтелектуального гумору було однаковим і у Владивостоці, і в Києві, і в Кишиневі. І всюди жили люди, які писали вірші, оповідання та вигадували анекдоти.

Іноді люди знаходили одні й ті ж напрямки? Значить, був ще й формуючий аспект. В цей час ти вже писав художню літературу?

Думаю, спочатку я почав придумувати анекдоти, а незабаром після цього написав перше оповідання про похорон моєї бабусі. Візуальні спогади про цей похорон досі доволі яскраві. Потім я почав писати короткі новели – трохи містичні. У 16 років закінчив свою першу повість: напівмістичну, напівсюрреалістичну про радянське життя.

Таке поєднання завжди так чи інакше залишається в твоїй творчості?
 
Так, у моїх текстах майже завжди присутня реальність, елементи сюрреалізму, якісь елементи магічного реалізму, чорний гумор.

Але, оскільки я знаю твої останні твори, у мене склалося враження, що зараз вони не особливо автобіографічні.

Ні. У деяких романах є епізоди або історії з мого життя, але я ніколи не писав нічого дійсно автобіографічного.

Отже, елемент винахідництва, вигадування завжди був для тебе важливий.

Зазвичай, коли ти пишеш, ти користуєшся уявою, вигадуєш події і людей, або ж можеш використовувати свій власний досвід. Є люди, які не можуть написати про те, чого не пережили самі. Але мені більше подобається вигадувати сюжети. Мене кілька разів просили написати автобіографічний роман. Просили тому, що я іноді під час авторських зустрічей розповідаю про найяскравіші епізоди свого життя і слухачам ці історії дуже подобаються. Але мені не хочеться його писати. Може, я просто ще не готовий до цього.
 
Але, наприклад, нідерландська література на 95% автобіографічна.
 
Справа в тому, що я не вірю в автобіографії, тому що пам'ять людини грайлива і мінлива, як дівчина, яка не знає, чого шукає. Ти можеш думати, що записав те, що сталося з тобою 50 років тому, але потім даєш цей текст прочитати учасникам подій, а вони кажуть: «Ні, це було не так, це було зовсім по-іншому!». Так нещодавно сталося і зі мною. Мій індійський видавець умовив мене написати спогади про радянське дитинство. Так я опублікував 11 великих розділів про моє дитинство, про школу, про сім'ю – про моїх батьків, бабусь і дідусів, мого брата. Потім один епізод із цих спогадів я звірив із братом, і він сказав: «Це неправда, такого не було». А значить, або він не пам'ятає, або не хоче згадувати, або це сталося інакше, або це обговорювалося так, як ніби це сталося. Тож будь-який автобіографічний роман насамперед буде просто романом.
 
Значить, не існує автора, який буде на 100% правдивий у своїй оповіді? Ось чому ти любиш винаходити.
 
Так, бо я знаю, що це неправда, це вигадка. Я не зможу трактувати автобіографічний текст як документальний. Документальним є те, що скріплене мокрою печаткою! Все інше – це додумане, збагачене іграми пам'яті і уяви.

Західна література набагато більш автобіографічна. Як ти вважаєш, в українській і російській літературі існує традиція більше винаходити сюжети, ніж просто писати?

У сучасній українській літературі переважають вигадані сюжети. Хоча і можна знайти декілька романів, написаних молодими авторами, у яких відчувається недовіра до власної уяви. Ці романи можна порівняти з реалістичним живописом, написаним із натури. Але взагалі у нас в Україні немає традиції автобіографічних романів. Документальна література тільки зараз входить в моду, але вона цінується дуже обмеженою аудиторією. Цей жанр стає популярним всюди: він дуже важливий в Америці і займає там велику  частину ринку, так само і у Великобританії; у Франції, в Німеччині. Ми теж рухаємося в цьому напрямку. Може, через нонфікшн підійдемо ближче і до автобіографічної прози.

Мені зараз теж більше подобається нонфікшн, ніж фікшн. Всі розпочаті книжки нонфікшн я дочитав до кінця, чого не можу сказати про художню прозу.

Це тому, що ти вже настільки багато прочитав?
 
Перші 40-50 років життя ти хочеш розваг, в тому числі і інтелектуальних. Ти ставишся до літератури як до приємної втечі з реальності. А потім в якийсь момент розумієш, що далі вже не втечеш. Настає перенасичення, тому шукаєш чогось більш справжнього, більш правдивого і несподіваного – наприклад, книгу, яка принесе знання або нове розуміння минулого чи реальності.

За останні 5 років мене надихнули дві науково-популярні книги. Перша – відомого британського юриста Філіпа Сендса «Східно-Західна вулиця». Він міжнародний фахівець із прав людини і геноциду. Філіп Сендс написав велику книгу про двох юристів: один зі Львова, другий з Жовкви під Львовом, які практично присвятили своє життя новим термінам в юридичній науці. Один з них придумав і легалізував поняття «геноцид», інший придумав і узаконив термін «злочини проти людяності». Йдеться про їхнє життя на тлі Другої світової війни і Нюрнберзького процесу, про те, що трапилося з ними, з їхніми родичами і близькими друзями і про їхній конфлікт між собою. Це реальна історія, але я прочитав книгу як «великий роман».

Інший документальний твір – це роман «Цісар Америки», книга Мартіна Поллака, австрійського письменника-історика, якого я знаю особисто. Мартін Поллак неймовірний, бо він також написав науково-популярні книги про свого батька, який був нацистом, і про свою сім'ю. Написав блискуче і з болем, який передається читачеві. «Цісар Америки» – це науково-історична книга про реальні причини та реальні історії імміграції з Буковини та Галичини в Америку і Канаду. Цією книгою Мартін Поллак показав, що все, що ми знали про цю імміграцію, невірно, і справжньою її причиною була конкуренція між двома судноплавними компаніями в Німеччині: Бременською і Гамбурзькою. Дивно, як ця конкуренція спровокувала геополітичні процеси, що охопили півсвіту.

Такі книги цікавіші, ніж художня література, тому що ти знаєш, що читаєш правду, і ця раніше невідома тобі правда – дивовижна. Книга читається настільки легко, що ти сам себе починаєш відчувати учасником або свідком тих подій.
 
Це новий жанр? Бо 100 років тому таких книжок не було.
 
Не було. Подібна тема в книгах 19 століття трактувалася як матеріал для репортажних або етнографічних нарисів. І у мене є збірки  1890- 1907 років, які я іноді читаю, просто щоб побачити, як все це було написано. Такі книжки писалися дуже освіченими людьми для дуже освічених людей, які думали, що стиль повинен бути надвишуканим і інтелектуальним, виклад має бути дуже складним і досить арогантним відносно предмету.

Книгу Філіпа Сендса написано короткими главами. У кожному розділі розглядається тільки один невеличкий епізод, деталь або людина. Короткі розділи створюють ритм, який допомагає швидко і доволі легко читати дуже великий роман.
 
Отже, зараз архітектура викладу дуже важлива. А для письменників 100 років тому це було не важливо?
 
100 років тому «важливі» письменники творили просто суцільний текст, килим! Вони не дбали про «архітектурну» структуру роману.

Ну і не для розваги це все писалося?
 
Ні. Я думаю, лише жінкам дозволялося читати книжки заради задоволення. Для них створювалися романтичні романи, написані спеціально задля розваги. Але література для чоловіків – навіть перші кримінальні історії – були написані набагато пізніше, ніж перші любовні романи для жінок.
 
Ти завжди будеш писати винятково художні книги?

Ні, я вже написав науково-популярну книгу, задля чого довелося чимало покопатися в матеріалах, багато перечитати. Це історія організації «Емаус», яку було засновано в Парижі після війни, в 1948 році для допомоги бездомним, і як вона стала міжнародною організацією з філією в Україні. А потім я написав окремі розділи з історії української філії цієї організації. Я писав наукові нариси з історії хіпі, але це пов'язано з романом, який я писав раніше про львівських хіпі. Наступну науково-популярну книгу я напишу в Америці. Я збираюся написати про історію еволюції знань про Україну та українців серед простих американців: що Америка знала про Україну, що вона знає зараз, і який вплив справили на ці знання засоби масової інформації, мистецтво і культура.

Поговоримо про сучасну літературу в Україні. Я чув дещо про «справу про сміттєву урну».

У Facebook стався справжній скандал, на який досі відгукуються в деяких постах. Точного імені молодого письменника не пам'ятаю, але він виклав фото сміттєвого відра з книгою Оксани Забужко – української письменниці номер один – всередині. Це була культова книжка 90-х років «Польові дослідження з українського сексу». Вона перекладена багатьма мовами. Цей жест молодого письменника був схожий на повстання нового літературного покоління проти старого, він збігся з декількома іншими постами та статтями, де молоді письменники скаржилися, що сучасна українська література непопулярна серед читачів тому, що старші письменники в Україні пишуть для себе і для інших письменників, і вони не хочуть писати для читачів. Пишуть просто для того, щоб підтримувати статус української, як «високої літератури». Вони надмірно інтелектуальні, вони не розповідають історії, вони намагаються поділитися своїми ідеями або меседжами замість того, щоб розважати читачів. Тому у нас на ринку величезна кількість перекладних книг, а в оглядах улюблених книжок активні читачі часто в принципі не згадують українських авторів. Складають щось на кшталт «списку з 20 улюблених книг року», і в ньому взагалі відсутні українські письменники.

Українські письменники писали неправильну літературу?
 
Такою була суть цього поста, що частково правильно, але не зовсім. Тому що серед старшого покоління авторитетних письменників, які фактично створили українську сучасну літературу, є письменники, які пишуть масову літературу: кримінальні, історичні романи, драми і т. д. Це Ірен Роздобудько, родом з Донецька, але вже три десятиліття живе в Києві, це Андрій Кокотюха, родом з Ніжина, але теж дуже давно живе в Києві, автор, ймовірно, 100 книг. Це брати-близнюки Капранови. Є також письменники, які пишуть наукову фантастику й фентезі, є ті, хто пише дуже популярні в наші дні ретро-детективи. Але в будь-якому випадку серед так званих визнаних канонічними авторів є письменники, які створюють інтелектуальну літературу, де якість використовуваної української літературної мови іноді є важливішою, ніж зміст книги, або ж де ідеї і думки автора набагато важливіші за сюжет.

Що означає бути письменником в Україні?
 
Поет в Україні завжди був більше, ніж поет. Я маю на увазі, що автори тут вважаються моральними авторитетами. Не можна забувати, що в Україні є моральний авторитет – поетеса Ліна Костенко, якій за 90 років, яку більшість читачів вважає головною фігурою української літератури, практично божеством, здатним давати оцінку всього, що відбувається, говорити: що є добрим, а що поганим. Потім йде наступне покоління, а це вже моє покоління, якому зараз 60, представлене Юрком Андруховичем та Оксаною Забужко, Тарасом Прохаськом і Іздриком, яких теж вважають не просто письменниками. Вони задають тенденції, але вони вже не є прикладом для наслідування для більш молодих письменників.
 
Отже, нове покоління письменників хоче писати задля розваги?
 
Вони хочуть, щоб їх читали. І вони думають, що через те, що старше покоління писало складні і «незахоплюючі» книги, українські читачі перейшли на іноземну літературу. Молоді письменники намагаються сподобатися читачам, але ці читачі все одно обирають здебільшого перекладну іноземну літературу, мовляв, тому, що більше не вірять в те, що українська література може бути цікавою. Почасти це так, тому що існує гучна, але не дуже численна аудиторія читачів інтелектуальної літератури. Але якщо ми перевіримо продані тиражі таких книжок, то побачимо, що ця аудиторія дійсно обмежена: 3000-4000 осіб.

Але в той же час у нас є і українські бестселери, які написані для звичайних читачів, яких дуже багато і голоси яких не настільки добре чути в соціальних мережах. У цих романів тиражі 40-50 тисяч примірників, а іноді й більше. Це вже романи так званих популярних жанрів, наприклад  історичних бойовиків Василя Шкляра, для якого сюжет, як і політична складова, важливіші за стиль.

Але вони не мають статусу «інтелектуальної літератури»?
 
Таким книгам не потрібен статус. І авторам цих романів теж статус не потрібен. Вони професійні письменники. Цього достатньо.
 
Чи не думаєш ти, що це буде переломним моментом: нове покоління пише зовсім інші речі, знаходить нову публіку?
 
У цьому сенсі ти маєш рацію, тому що ніхто не пише зараз того, що пишуть Оксана Забужко чи Юрко Андрухович. Всі інші, хто молодші, пишуть більш доступні та більш “смачні” для читання книги. Навіть якщо говорити про сучасні есе – вони теж стають легшими і доступнішими для розуміння.

Література, написана 30-річними письменниками, буде іншою. Буде більше орієнтованою на ринок і більше сфокусованою на сюжеті.
 
Був ще один недавній інцидент з Книгою року Бі Бі Сі Україна. Іноземцям на зразок мене це складно зрозуміти.

Так, ця історія стала великим сюрпризом! Премія «Книга року української служби Бі Бі Сі» існує вже років 10, і протягом цих років основний склад журі не змінювався. Вони з самого початку показали, яку літературу вони помітять і оберуть для нагороди. Нагороджувалися завжди письменники з одного й того самого кола, однієї, так би мовити, спрямованості. Видавці інших письменників і самі інші письменники просто почали ігнорувати цю премію.

В цьому році всі були впевнені, що Софія Андрухович отримає премію за роман «Амадока», але у фіналі конкурсу опинився ще один великий роман, теж дуже сильний роман Марії Матіос «Букова земля» – книга про історію Буковини, величезна сімейна сага. Марія Матіос – майстер і стилю, і сюжету.

І ще до короткого списку несподівано потрапила книга ветерана війни на Донбасі, волонтера з позивним Сайгон. Роман називається «Юпак» – це сільське прізвисько старого радянського мотоцикла, який офіційно називався «Юпітер». І цей мотоцикл «Юпітер» – головний герой роману. Герої роману розмовляють суржиком – сумішшю російської та української мов, якою розмовляють як в цій місцевості, так і практично скрізь в Центральній і Східній Україні. Роман перекладено українською з російської. У ньому дуже багато ненормативної лексики. Можна сказати, що це реалістична масова література. Це дуже чесна книга, написана дуже чесним хлопцем. Саме вона і отримала премію.

Багато хто сприйняв цю «кращу книгу року» як несподівану відмову журі премії від своїх колишніх принципів. Нібито вони вирішили показати, що тепер вони стали більш гнучкими, що не дотримуватимуться однієї і тієї ж групи письменників, яку вони нагороджували роками. Як на мене, це, напевно, результат компромісу, оскільки в журі з'явилися нові члени, які побажали, щоб їх почули.
 
Поговоримо про твої новітні тексти.
 
Так, це роман «Самсон і Надія». Я хочу написати серію з мінімум 4 романів про події в Києві навесні 1919 року, коли більшовики захопили Київ вдруге. Це кримінальний ретро-роман, де злочин – лише спосіб показати спосіб життя під час громадянської війни і другого правління більшовиків.



Це твоя власна версія історичного роману?
 
Так. У першому романі всі події я вигадав, але обставини і умови життя та інші історичні елементи реальні. Я отримав доступ до деяких архівів і зацікавився цим часом. Тож я багато читав, знайшов багато спогадів, щоденників та інших документів. Початок роботи над першим романом збігся з початком пандемії, тому я не хотів після «Сірих бджіл» починати новий серйозний, важкий і драматичний роман. Я подумав, що люди зараз хочуть відволіктися від реальності, і я теж хотів відволіктися.

Чотирьох романів вистачить?
 
Я не знаю. Але у мене трохи складна ситуація, оскільки я пишу в різних жанрах. У деяких країнах присутні книги тільки одного з моїх жанрів. Тому, коли я почав писати цей роман, я подумав, що він призначений виключно для українського читача. Але я був здивований тим, що книгу схвалив для перекладу мій швейцарський видавець. Тож тепер буду чекати, як до неї поставиться німецькомовний читач.
 
Думаю, вподобає. Я читав роман. І люди, скажімо, в Голландії, чули про місто Київ, вони знають, що є країна Україна, вони трохи знають про події 1917 року. Отже така книга дуже сильно вплине на сприйняття України.
 
У той же час для мене це експеримент, оскільки в другому романі я вже використовую для сюжету один реальний документ. Він дав старт лише одній сюжетній лінії з трьох, але це вже робить роман умовно художньо-документальним. У першому романі вигадане все: персонажі, події, але передісторія реальна. Зараз я на крок наближаюся до документального кримінального ретро-роману, а в третьому романі, можливо, я буду використовувати більше документальних елементів.
 
І останнє запитання. Ти письменник, але також ти ще й читач. Цікаво тобі як читачеві, яку книгу ти напишеш?
 
Я не пишу докладного плану, перш ніж почати писати роман. Створюю історію в голові, задумую приблизний план, у мене є персонажі, але я ніколи не впевнений у фіналі: що станеться в кінці, я хочу дізнатися в процесі написання. Тому у мене є ще один великий додатковий стимул дописати роман до кінця! Щоб дізнатись, чим насправді закінчиться ця історія!

Короткий профіль

Арі ван дер Ент – нідерландський перекладач, славіст, поет і прозаїк, видавець.

Андрій Курков – письменник, журналіст і сценарист. Перекладений на 37 мов і виданий у 65 країнах. Президент українського ПЕН-клубу.