Сергій Жадан – Юрію Андруховичу: «В мене змінилося відчуття, про кого я пишу, чиїм голосом говорю»

«Мені влаштували овацію. І я подумав: бути українським письменником прекрасно»

Андрухович: 
– Вітаю вас, я – Юрій Андрухович. І, якщо не помиляюся, у мене вперше в житті є нагода провести інтерв’ю з Сергієм Жаданом. 
Жадан: 
 – Привіт!
Андрухович: 
– Сергію, я дуже вдячний за твою згоду. І я дуже вдячний тим, хто нас організував. Тепер, без зайвих і довгих передмов, я починаю запитувати. Оскільки інтерв’ю я беру дуже рідко, то можу виглядати на такого собі аматора-початківця…
Жадан: 
– Ти нагадуєш прикордонника, який думає: «Пропустити чи не пропустити?»…

Андрухович: 
– Десь так. Хоча радше митника. Я мушу почати з епізоду, коли вперше тебе побачив. Це було доволі революційно. Десь наприкінці 93-го року ти з’явився просто у мене вдома. То був ранній ранок неділі, ти прийшов до моїх батьків – я мешкав тоді зі своїми батьками. Уже дорослий дядько, уже автор двох романів, а все ще мешкав. Дев’ятнадцять тобі було, так? Я намагався якнайшвидше тебе спекатися, відправити далі. Ти мав намір їхати до Львова…
Жадан: 
– Ти героїчно себе поводив, наскільки пам’ятаю. 
Андрухович: 
– Там ще були обставини попередньої ночі, яка минула в мене бурхливо. Мені не дуже було до розмов про літературу з харківським юнаком. Але я дуже зрадів, коли дізнався, що ти зараз поїдеш на вокзал і далі до Львова … 
Жадан: 
– І не буду ночувати на вокзалі... 
Андрухович: 
– І збираєшся у Львові навідати Неборака. Ось такий спалах у моїй пам’яті. А все, що до того, для мене оповите таємницею незнання. Я читаю твої твори, і там безумовно присутнє твоє дитинство, твоя давніша юність. Коли я дивлюся на обкладинку твоєї п’єси «Хлібне перемир’я», я бачу цю дитячу футбольну команду. Я майже впевнений, що ти є в цій команді. В нижньому ряду…
Жадан: 
– З дурнуватою зачіскою – це я.
Андрухович: 
– Не знаю, чи вона дурнувата. Тоді у всіх були дурнуваті зачіски – школярів так підстригали. Отже, ти це підтверджуєш – це ти в цій футбольній команді.
Жадан: 
– Безперечно, це наша футбольна команда.
Андрухович: 
– Як у тебе взагалі це почалося? Література, творчість. Я зацитую тебе ж зі «Списку кораблів»: «Ця звичка ще з дитинства – писати про все, що бачу, про все, за що чіпляється око». Так і було? Чи це все-таки не ти, а твій герой так говорить?
Жадан: 
– Ні, так і було. Я писав віршики і прозу. У четвертому класі, пам’ятаю, зробив самвидав – написав оповідання про повінь на озері. Героями того оповідання були мої друзі. Проілюстрував це все своїми малюнками. Все це було в зошиті, в одному примірнику. Слава Богу, воно кудись зникло. А потім, в старших класах, уже було розуміння того, що я пишу. В мене є тітка, Олександра Ковальова – я вас знайомив, коли ти приїздив до Харкова. Вона була і є для мене таким провідником. Вона була членом Спілки письменників, себто справжньою поеткою.
Андрухович: 
– Вона приїздила у Старобільськ? 
Жадан: 
– Так, звичайно. Вона ж наша, звідти. Просто вона поїхала у Харків, закінчила аспірантуру в Дніпропетровську. Вона германістка, при чому дуже крута. Перекладає з німецької на українську і з української на німецьку. Вона була ученицею Василя Мисика. Навколо нього вони і гуртувалися, молоді поети – не вісімдесятники, скоріше, сімдесятники. 
Андрухович: 
– Я припускаю, він уже був старець тоді.
Жадан: 
– Так, він був старший, спокійний і просвітлений. Такий собі Сковорода, а вони – довкола нього. Він їх направляв, керував. А тітка керувала мною. Мені це страшенно допомогло. Це давало відчуття, що ти не займаєшся чимось таким, що нікому не потрібне і чого варто соромитися. Навпаки, це нормально. 
Андрухович: 
– Ти показував комусь ті оповідання?
Жадан: 
– Їй. Вона казала: «Це погано, але пиши далі». Насправді це була дуже тепла й хороша реакція. А головне навіть не це. Головне, що 87-ий, 88-ий рік, коли вже тривала Перебудова на якихось «серйозних етапах», я приїздив до неї в Харків. Вона очолювала культурологічне товариство «Спадщина», щось на зразок «Просвіти». Там гуртувалися митці, письменники. Я все це бачив і все це одразу стало моїм середовищем. Письменники, музиканти, художники....
Андрухович: 
– Ти читав їм щось?
Жадан: 
– Мені ще не було що читати. Я слухав їх. 

«Я зранку встаю і чую: поруч хлопці з СУМу слухають музику»

Андрухович: 
– Тітка приводила тебе свідомо?
Жадан: 
– Так, безперечно. Я пам’ятаю дуже добре 90-ий рік, святкування 500-річчя Запорозької Січі. Приїхало десь із мільйон українців. Іван Драч із шаблею, Павличко з булавою, Володимир Яворівський, якого несуть на руках. Ми ночували в наметах десь біля Хортиці. Найяскравіший спалах: я зранку встаю і чую: поруч хлопці з СУМу слухають музику. І це не просто музика, це – голоси янголів. Це те, що я хочу слухати, що я хочу співати, чим я хочу жити. Я підходжу до них, питаю: «Що це за дивні голоси?» А вони: «Це “Брати Гадюкіни”». Це перевернуло моє життя.
Андрухович: 
– Це вже після першої «Червоної Рути»…
Жадан: 
– Так, їхній перший альбом. Там жахливий запис, він звучить дуже дивно, але страшенно чесно. Потім, в середині 90-х, вони його переписали – набагато краще звучить, але це вже не те. У ті часи було прийняття того, що я буду писати. Що література – це моє. Було кілька літературних генерацій, які наснажували. Це, безперечно, і 20-ті, які тоді активно перевидавались...
Андрухович: 
– Якраз Семенко вийшов у «Бібліотеці поета»...
Жадан: 
– Він вийшов 85-го року, але я його прочитав лише у 91-му. Книжка вийшла 5-тисячним накладом, її не можна було дістати ніде. Тітка давала мені читати Стуса в самвидаві, коли ще не було його перевидань. 
А ще – це ви, ваше покоління. Я про це говорю не тому, що ми зараз сидимо разом. Але справді – моєю настільною лектурою були книжки Герасим’юка, Римарука, Забужко, Наталки Білоцерківець, Малковича, твої, Ірванця, Неборака…. Це було те, що відразу зчитувалося. Якось так: ага, у нас був Стус, але Стуса вже немає. А ці є, і вони роблять дивовижні речі. В такому полі починали писатися мої перші вірші.
Андрухович: 
– Твій перший вірш написаний у Старобільську чи вже в Харкові?
Жадан: 
– Перший надрукований – у Старобільску. А надрукований знаєш, де? В місті Дубно. Там був дитячий журнал, «Соняшник» називався.
Андрухович: 
– Дубно Рівненської області. «Барвінок» був ще радянський, а «Соняшник» уже вважався прогресивним. 
Жадан: 
– Для мене «знаковою подією» була участь в республіканській олімпіаді з української літератури в Рівному. Весна 91-го року, ще Радянський Союз. Там було дуже цікаве середовище, декого я знаю досьогодні. Наприклад, Назар Федорак, він був від Львова. Нам влаштували зустріч з письменниками Рівненщини. Мав прийти поет Ірванець. І він, зараза, не прийшов. Прийшов Микола Пшеничний, редактор цього часопису «Соняшник», який надрукував мій вірш. В мене на той момент було щось чотири вірші, які я вважав віршами. І була ця величезна зала, де сидить 500 моїх однолітків, моє покоління. От ми всі, діти Радянського Союзу, але ми любимо українську мову і літературу, ми – олімпійці. І сидять справжні письменники, щось нам читають. Нам цікаво, ясна річ. Хтось із них встає і трошки знічев’я говорить: «Ну ви ж тут теж, мабуть, щось пишете. Прочитайте нам». А мої друзі вже знали, що я пишу. Вони мене просто винесли на сцену – і я прочитав. Ясна річ, я читав погано, і вірші були погані. Але я був свій, мені влаштували овацію. І я подумав: бути українським письменником прекрасно. 500 прекрасних людей тобі плескають. Це важливий стимул. 
Андрухович: 
– Тепер ти втілюєш їхню мрію?
Жадан: 
– Я втілюю свою мрію, тому що хочу їм подобатись. 
Андрухович: 
– Усі також бачать себе на цій сцені.
Жадан: 
– Бачиш, «Бу-Ба-Бу» для мене тоді стало чимось таким невтамованим – Ірванець не прийшов. 
Андрухович: 
– Ти йому потім згадував це?
Жадан: 
– Разів сто. Він єдиний зі всіх письменників, які там були, кого я знав. Я читав вашу добірку в журналі, тоді ще «Прапор»… 
Андрухович: 
– Влітку 90-го року. 
Жадан: 
– Так. Добірка «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад» і «Пропала грамота». На той час редактором «Прапора» і «Березоля» був Іван Степанович Маслов, російськомовний прозаїк з Харкова. Потім він став моїм науковим керівником, я в нього писав свою дисертацію про Семенка. 

«На мову не можна перейти всім тролейбусом»

Андрухович: 
– З минулого пора вибиратись. Але ще такий момент, дуже коротенько... Я ж ніколи не заходив читати статті про нас на Вікіпедію. І ось я вирішив поглянути, що там є про тебе. Виявляється, ти в підліткові роки, коли зав’язувались «Просвіта», Народний Рух, активно поширював на своїй малій батьківщині символіку, пресу. Розкажи трошки про цю політичну діяльність. Це був вибір молодої, зовсім юної людини. Я не сумніваюсь, що він був свідомий. Але як ти собі пояснюєш, звідки він узявся?
Жадан: 
– Він природний, бо був спротив радянській системі загалом. Послухай, я з українського регіону. Північ Луганщини, історична Слобожанщина. Дуже багато моїх друзів тоді приймали сторону України. Для когось це був радше імпульсивний вибір, спротив системі. А для багатьох: ми – українці, це – наше. І я щоразу, повертаючись з Харкова, віз із собою пачку самвидаву, надрукованого в Литві.
Андрухович: 
– «Ми – українці, це – наше…» Але чи вони йшли у свідомості аж до того, що треба відокремлюватись, виходити з СРСР?
Жадан: 
– Безперечно, дуже багато мислили так. Оцей стереотип: Луганщина і Донеччина завжди були, як зараз кажуть, «ватні» – ну зовсім ні. Величезна кількість людей діяли підсвідомо в проукраїнському напрямку.
Андрухович: 
– Це якийсь втрачений потенціал?
Жадан: 
– Так. Заглушений. Тією ж компартією, політичною ситуацією, кучмізмом.
Андрухович: 
– Добре, з політики все-таки геть. А от, скажімо, твій мовний вибір. Безумовно, зовсім свідомий і однозначно органічний. Його взагалі не стояло, цього вибору?
Жадан: 
– Вибору не стояло. Стояв, скоріше, перехід. Тому що Харків 91-го, 92-го року… Ти вперше до нас приїхав 95-го? 
Андрухович: 
– 94-го. 
Жадан: 
– Це ще був той Харків, коли українська часто сприймалася вороже. 
Андрухович: 
– На нас із Небораком ображалися на вечорі в Будинку архітектора, що ми заголосно говоримо українською. Якийсь там «хранитель» ходив і...
Жадан: 
– Це було щось чуже, незрозуміле. А якщо ти щось не розумієш, то це сприймається вороже. Я пам’ятаю, була така, як це називає професор Юрій Шевчук, мовна шизофренія. В якихось середовищах ти говориш українською, в якихось – російською. Насправді це страшенно заважало: в тролейбус заходиш і не те що соромно – стрьомно. Могли і по голові дати за українську. Але в якийсь момент ти думаєш: ну, блін! Це теж неправильно. Ти робиш цей вибір, і ти з цим вибором живеш. А потім, у якийсь момент, він стає дуже комфортним. 
Андрухович: 
– А який це момент? Це твій внутрішній момент?
Жадан: 
– Так. От не буду я переходити з контролеркою на російську мову. Давай я скажу українською, навіть якщо вона подивиться на мене скоса. Була така річ, яку професор Юрій Шевчук і багато хто не розуміють, коли говорять про російськомовність і російську мову в українців на Сході. Тому що на мову не можна перейти всім тролейбусом. Кожен переходить особисто. 
Андрухович: 
– А це гарна фраза! Жахливо, але правда. Я також пристосуванець. Якби я більшу частину життя провів ув одному з таких міст, то, напевно, десь так і поводився б. До якогось певного моменту, коли ти набуваєш своєї власної вагомості. Тоді тобі це вже не потрібно. Це навіть стає частиною твого іміджу. Те, що ти вже не пристосовуєшся.
Жадан: 
– Цей вибір страшенно специфічний. Є певні стереотипи стосовно Сходу і Півдня України, начебто це російськомовні регіони. Ні, вони скоріше двомовні. Там українська для всіх своя. Якщо ти кажеш, що не знаєш української – насправді ти робиш вигляд, що її не знаєш. Зараз от почав діяти закон про використання української в публічній сфері, і мені це так подобається. Я бачу, з якою азартом ці всі люди говорять українською. Оці всі жіночки, чоловіки, в магазинах, в ресторанах, на вулицях…
Андрухович: 
– Додало духу. 
Жадан: 
– Так, їм нормально говорити українською. Видно, що це не дратує. Та і країна змінилась, послухай.

«Німецька обсценна лексика засадничо м’якша, як і українська»

Андрухович: 
– І країна змінювалась, і ти змінювався. Певна логіка твого письменницького становлення приводить тебе до прози. Якщо не помиляюся, це вже ранні нульові, так? Твоя перша прозова книжка «Біґ Мак». Але це зріла і майстерна книжка. Тобто, за цим текстом вже відчувається досвід, вправність. Ти писав щось прозове до того? Чи у Відні раптом вирішив, що маєш щось сказати і прозою теж?
Жадан: 
– Було величезне бажання писати прозу. Я навіть пам’ятаю дуже чітко, що їхав до Відня на цю от стипендію від університету, на яку ти мене порекомендував, з тим, щоби писати роман. 
Андрухович: 
– Здається, я був в Америці, а ти слав мені мейли: «Пишу роман. Дотепер не можу зрозуміти: подобається мені чи не подобається».
Жадан: 
– Більше того, я тобі тоді говорив, що пишу роман, в якому будуть вірші. І ти мені відписав: «Ага, значить, “Доктор Живаго”!» В якийсь момент я зрозумів, що не виходить абсолютно. Мені нема про що його писати: це зовсім інший наратив, інше письмо, і воно не складається. Краще від цього взагалі відмовитись, тому що це буде погано. Натомість почала писатися ця проза – дуже проста, біографічна. Коли «Біґ Мак» вже вийшов, ми говорили з Оксаною Забужко. Вона мене так по-материнськи пожурила: «Все це добре, але не можна в прозі відштовхуватись лише від Забужко і Андруховича». Я їй сказав: «Так, Оксано Стефанівно, я абсолютно з вами згоден». Паралельно тоді ж я написав і книжку віршів, «Історія культури початку століття». Тобто, цей роман розпався на дві книжки.
Андрухович: 
– Тепер мені хотілося б повернутися до мовного вибору. Бо ти можеш писати вірші і на мові суахілі, живучи в Харкові. Вірші – це таке глибинніше, так? Але ось ти пишеш прозу, і тобі вже треба відтворювати мовну реальність. Причому твоя проза, безумовно, закорінена ось у цей регіон, у цю малу батьківщину. Харків, м’яко кажучи, переважно російськомовний. Тобі треба відтворювати образи людей, які тут живуть. Їхні діалоги. 

Сам я з цією проблемою стикався двічі. Спочатку – в армійських оповіданнях. Там все-таки всі діалоги українською. Але десь вставляється русизм, десь шматок російської фрази курсивом. Або, наприклад, я переробляв окремі слова. Мало бути «єбанулісь» – я написав «єлданулись». Потім у «Московіаді» – зрозуміло, що треба передавати мовлення так, як говорять у Москві. Іноді я це вирішував просто так званим транслітом… Ти, здається, транслітом не користуєшся взагалі. У тебе взагалі всі діалоги українською мовою. 
Жадан: 
– Українською. Але багато суржику, русизмів, слів з російськомовного дискурсу. Але так, загалом, мені здається, це найпроблематичніший пункт української прози. 
Андрухович: 
– І українського кіно! Згадаймо ще раз професора Шевчука...
Жадан: 
– Все таки в кіно зовсім інша подача, енергетика. Відповідно, там зовсім інше мовне поле. Ти розумієш умовність: дивишся на екран, є певна театральність, якщо стилістика цьому сприяє. Інша річ, коли ти передаєш це дійсно як пряму мову, коли це якесь соціальне кіно. Ось у мене є роман «Інтернат». Там співіснування щонайменше трьох мовних потоків – українського, суржика і російського – вирішено таким нехитрим способом: я вказую, хто якою мовою говорить. В українському варіанті це цікаво. Коли ти перекладаєш це, навіть російською, воно набуває інших конотацій. Одразу нове навантаження – діалоги звучать російською, але підкреслено: «говорит по-русски», «говорит на местном языке» чи ще якось. Це інші больові точки. У нас виникла проблема з екранізацією «Інтернату»: ми вирішили, що його не можна давати так, як в книзі. Бо це буде як фільм Тарантіно за участі Бреда Пітта і Леонардо Ді Капріо в українській озвучці. Зникає ця страшенно важлива річ правдоподібності та психологічної точності.
Андрухович: 
– Якби ти писав якесь фентезі, то все було б умовністю.
Жадан: 
– Абсолютно! Або історичне кіно, костюмоване кіно, любовну історію – це не було б так важливо. А коли «казачки из Ростова» заходять в Дебальцеве і раптом говорять мовою Олеся Терентійовича Гончара… Щонайменше з’являється відчуття фальші. 
Андрухович: 
– Хоча, якби вони були з Кубані, можна було б їх змусити говорити мовою Леся Подерв'янського…
Жадан: 
– Скоріше за все, ці з Кубані воювали б з нашого боку. Багато хто не згоден з такою позицією. Вони вважають, що все треба українізувати, а потім воно якось вийде. Можливо, це і правильно, якщо говорити про стратегію. А тактично – це програш. Повертаючись до твого питання – так, це щоразу дуже цікава гра. 
Андрухович: 
– Будуючи діалог, ти мусиш зробити його максимально органічним, зберігаючи його українську мовність. 
Жадан: 
– Безперечно. Це таке конструювання слів, дещо штучна мова. Фраза має звучати як українська, але бути природною для людини, яка передусім є носієм російської. 
Андрухович: 
– Такий собі попередній переклад.
Жадан: 
– Так, авторський переклад, розрахований на людей, які знають, що перебувають між двома мовами. Це те, що зникає при перекладі. Себто, не має значення, як там вони будуть говорити в польському чи німецькому варіанті. 
Андрухович: 
– Але ти маєш непогане коло читачів і в Польщі, і в німецькомовних країнах. Мабуть, перекладачі якось доводять до них цей аспект.
Жадан: 
– Мені здається, це не так важливо. Міхал Петрик, який перекладає всю мою прозу на польську, звик до хороших відгуків. Мені здається, Міхал дуже тонко відчуває і передає мову персонажів. А ось про німецькі переклади говорять різне. 
Андрухович: 
– В них часто бере участь Дуркот?
Жадан: 
– Перекладають Юрій Дуркот і Сабіне Штер. Я чув кілька разів, що вони роблять дуже м’які переклади. Не впевнений, що це правда. Це говорили зазвичай носії російської та української мов, які читали текст в оригіналі, себто вони німецьку ненормативну лексику порівнюють із російською. Погодься, що російська ненормативна лексика або, скажімо, англійська – британський чи американський варіант, – вони звучать набагато гостріше, ніж німецька. Німецька обсценна лексика засадничо м’якша, як і українська. Якщо ти вживаєш російською умовний «матюк», то він надає іншої енергетики. Коли Сабіне використовує німецьку лексику, щоб не давати суцільні «факи», це знижує градус. Себто, припускаю, що для німецького читача це ок, а ось для того, хто читав ці тексти в оригіналі – переклад може видатися більш «бароковим», пишнішим і м’якшим.
Андрухович: 
– Вона робить там verfickt (зайобаний) від німецького інфінітива ficken. Підозрюю, справді, в розмовній німецькій замість fucking вжити verfickt – це дуже м’яко. Особливо, коли між собою спілкуються якісь гангстери. Це як «трясця!» сказати замість «йоб твою мать».
Жадан: 
– Брехт, коли описував американські реалії у своїх п’єсах чи лондонські реалії в «Тригрошовій опері», міг використовувати зонги англійською мовою. Просто писав англійською, не німецькою. Тому що йому треба було подати максимально просту, розмовну, вуличну мову.

«Після 14-го року з’явилося відчуття ліричного героя»

Андрухович: 
– Нам треба зробити стрибок у поезію. Останніми роками ти видав три або й чотири нові збірки. Кожна зі своїм характером, цілісно витримана навколо певної концепції, задуму. Принаймні оці три: «Тамплієри», «Антена» і «Список кораблів». Чекай, що було до того?
Жадан: 
– «Життя Марії». 
Андрухович: 
– Так. Це поезія надзвичайно високої проби. У той же час саме в ці роки, коли вона народжується в тебе, ти ведеш надзвичайно насичене публічне життя. Ти і там, і тут, береш участь у багатьох проєктах з власної ідеї, запрошений кимось і так далі. Чи добре пишуться вірші в таких серйозних кількостях у таких умовах? Це вони самі приходять чи ти створюєш якісь передумови? 
Жадан: 
– Вони пишуться навіть у більших кількостях, ніж виходять на поверхню. В мене у комп’ютері з 14-го року з’явилися такі файли, як «Список кораблів – брак». І я відкладаю туди все, що не увійшло у «Список кораблів». В травні в «Меридіані» у мене вийде нова книжка, і теж десь третину віршів не друкую. Чому? Я про це вже писав. Мені не цікаво друкувати варіації. Проти самоповторів я нічого не маю. Це нормально для письменника – постійно повертатись до однієї чи іншої теми, робити різні варіанти вже промовленого. Я хочу рухатися в тому, чого я ще не пробував. Але пишеться дуже багато. У дев’яностих, нульових я писав значно менше. Чи це добре, що я почав писати значно більше – не знаю. 
Андрухович: 
– Для всіх нас це дуже добре. Мабуть, і для тебе теж.
Жадан: 
– Ти ж по собі бачиш, є частина читачів і критиків, які говорять: найкраще він написав двадцять років тому. На чому я виросла чи виріс – оце і є найкраще.
Андрухович: 
– Тому що люди пережили свою першу любов до тебе з тими текстами. Вони не хочуть допустити, що тепер з’явиться ще щось краще.
Жадан: 
– Починаючи з 14-го року, в силу тих подій і наближення до них, у мене в принципі змінився стиль писання. Змінилося відчуття, розуміння протагоніста, про кого я пишу, чиїм голосом я говорю, ліричного героя. Тому що змінилося сприйняття його. До 14-го дуже часто це були абстрактні персоналії. Для мене було цікаво писати про екзотичних химерних героїв, Юру Зойфера чи Нестора Івановича Махна. Аж раптом я побачив свого героя дуже близько. Я з ним спілкуюся. В якийсь момент мені про нього стало важливо говорити. Це полегшило дуже багато моментів.
Андрухович: 
– На анотації «Списку кораблів» зазначено, що це, можливо, найінтимніша з авторових збірок. Там ще й мотив батькової смерті...
Жадан: 
– Так і є. В цьому прозовому тексті, який іде як післямова, я написав про ціле їхнє покоління. Це ж шматок мого життя. Про батька я писав багато. В Anarchy in the UKR це були, як мені здавалось, доволі відверті речі. І тільки сьогодні я розумію, що ці речі все одно писалися про батька як про літературного персонажа. В мене не було ще відчуття і розуміння, як можна писати про людей, яких ти любиш, які є близькими, але робити це природно. Щоб це була не література. Говорити про них те, що ти дійсно думаєш. Мусив минути якийсь час. 

Повертаючись до твого питання. Це в принципі стосується лектури, яка з’явилась 14-го року. Я дуже багато написав із того часу. Більше того, і далі багато пишу. Не здивуюсь, якщо люди вже перестали орієнтуватися, коли вийшла нова книжка, коли стара, і що все це значить. Подобається писати, важливо написати – і ти пишеш. Підганяти це під щось? Але під що? Ринку як такого немає, критики – немає. Гаразд, я зараз видам книжку і вона потрапить у якийсь там короткий список – і що? Це несерйозно. 

«Жить жизнью придуманных персонажей – это так пошло»

Андрухович: 
– Восени в тебе буде прем’єра опери. Як ти писав лібрето? Це ж значною мірою суто технічне завдання. 
Жадан: 
– Безперечно. 
Андрухович: 
– Ти вже мав готову музику?
Жадан: 
– Ні, Алла Загайкевич робила музику, виходячи з текстів. Але я мав розуміння того, що це буде співатися. Це накладало певний відбиток. Тобто, я мав писати стилістично завершені речення. Це зовсім інша побудова, зовсім інший синтаксис. Ясна річ, що в мене є досвід співпраці з музикантами...
Андрухович: 
– З музикантами іншого плану.... 
Жадан: 
– Ну… Я ж насправді з дуже різними музикантами працював. І з джазовими, з Марком Токарем ми записали альбом.
Андрухович: 
– Але на сьогодні всі найбільше знають «Собак» і «Лінію».
Жадан: 
– До цього можна поставитись по-різному, це може подобатись або не подобатись. Але я пам’ятаю, як я починав працювати з «Собаками» і як я зараз працюю – це зовсім різні наративи. 
Андрухович: 
– Тобто ти пишеш окремо пісенний текст? Ти знаєш, що його не буде в поетичній збірці? 
Жадан: 
– Так. Їх немає в збірках. Це має бути певне прорідження – лексичне, інтонаційне, фонетичне. Це не свідчить про якусь примітивізацію, скоріше говорить про прозорість. Мені цікаво працювати, наприклад, з Kozak System. Я Вані Леньо закидаю текст, а він каже: «В пісні, особливо в приспіві, має бути літера “е” або літера “а”. І їх має бути багато». Я кажу: «Ваню, я тобі вірш прислав, там є сенс, там закладений якийсь характер, там є інтонація. А ти мені кажеш про літеру «а»». А він: «Так, бо не буде співатися твій характер, буде співатися літера “а”». І він правий по-своєму. Тому це лібрето писалося саме таким чином. 
Андрухович: 
– Ну ось видали книжечку в Меридіані… 
Жадан: 
– Все одно, це не книга віршів. Це лібрето – взяти на оперу, послухати.
Андрухович: 
– Хочу спитати, чи будуть ще романи?
Жадан: 
– Мені нецікаво писати романи. В 13-му році я брав інтерв’ю у покійного Лімонова. І він сказав таку річ, ніби очевидну і банальну, але вона мене зачепила: «Серёжа, писать романы, жить жизнью придуманных персонажей – это так пошло!» Себто він зранку написав пост про те, що треба скинути Путіна, і до вечора цей пост вже набирає 10 тисяч лайків. Це набагато цікавіше. Це – життя. 
Андрухович: 
– Результат поки що плачевний, бо Путіна він не скинув. Може, якби романи писав...
Жадан: 
– Він не романіст був, як на мене. Він був майстром короткої форми і щоденникового запису. Будуть якісь романи. Якщо говорити про щось нове, то я написав ще одне лібрето. Наступного року буде Мюнхенське бієнале сучасної музики. Ми з одним берлінським композитором готуємо для них оперу. Вона буде максимально політична і соціальна. Про біженців, про мігрантів, про двох людей, які сидять у в’язниці в умовній країні… Ця країна не називається, так само як у «Радіо Ночі». І цих двох людей будуть депортувати. Причому одного будуть депортувати, тому що він за цю країну воював, а іншого – тому що він займався криміналом. Такий конфлікт. Я писав українською мовою, розуміючи, що це перекладатиметься німецькою й німецькою буде співатися. Це теж дуже цікавий досвід, тому що треба було писати притомно – щоб перекладач міг адекватно перекласти.
Андрухович: 
– Але в цьому випадку ти уже працював з готовою музикою? 
Жадан: 
– Теж ні, спочатку текст. Якщо все складеться, то в травні наступного року в Мюнхені буде прем’єра. 
Андрухович: 
– Бажаю успішних прем’єр, в усіх сенсах. Мені було дуже цікаво.
Жадан: 
– Так, мені теж було цікаво.