Дмитро Терновий : "Сучасний український театр своїм корінням стоїть на європейському шляху"

Ми продовжуємо наші розмови з митцями, і говоримо, власне про те, хто і як переживає ці складні часи. А те, як переживають митці, важливо для нас всіх. Тому що, мені здається, це для всіх нас в якомусь сенсі терапія. У нас в гостях український драматург, лібретист, засновник харківського театру «На жуках» Дмитро Терновий.

Дмитро, вітаю! Вітаю! Ми з тобою так довго збиралися поговорити, що вже прийшла глибока осінь, ще і холодна. Дуже різка, з літа ми прямо одразу в зиму, і це для мене ще раз про те, наскільки швидко рухається час, наскільки все швидко змінюється. Це також про нас час сьогодні і про швидкість, з якою ми живемо. У мене перше питання, вибач, дуже загальне. Як ти проживаєш ці часи? Де ти? Що ти робиш? Як ти на все це реагуєш?

— Мабуть як і більшість з нас, тобто, постійно в інформаційному потоці, неможливо з цього якось виключитись. І це таке проживання без особливих планів, коли плануєш максимум на день-два щось, і швидкоплинність часу дійсно дуже відчутна. Відчуття, що все прискорилося в кілька разів. Схід сонця був хвилину тому, а вже вечір. Літо почалося, літо скінчилося — ти майже його не помітив. Ну трохи дивне відчуття часу насправді. Хоча мені здається, що це почалося можливо ще за ковідних часів, там вже натяк такий був. Але ж це відчуття часу саме про те, що ми встигаємо зробити. Мабуть і в цьому теж, бо зараз проживання настільки інтенсивне, що ти розумієш, щоб не робив, ти все одно робиш мало, бо поруч велика кількість прикладів, коли люди роблять набагато більше. Але потім, коли дивишся ретроспективно, ніби ти і немало всього встиг.

Якщо говорити про творчість, то не дуже до творчості, насправді. Але є якісь проєктні речі, створюються якісь правильні системи в сфері культури, які мають правильно працювати.

Ти маєш на увазі в самій галузі?

— Так, в культурній сфері. Моя площина — драматургія, от власне, в цьому я і намагаюсь щось створити.

Розкажи про це трошки. Я так розумію, що тобою започатковані проєкти, які сприяють появленню нових українських драматургів?

— Так, мова і йде про створення системних механізмів, які б працювали на розвиток сучасної драматургії, на просування сучасного контенту в театр, щоби театр змінювався, ставав більш актуальним і більш дотичним до часу. В принципі театр і не може бути іншим, але все одно ці процеси треба пришвидшувати. Бо наш театр дуже інертна структура, яка не так швидко змінюється.

Вибач, що я тебе перебиваю. Мені здається, що український театр, не весь, і я можливо узагальнюю, якраз не є супергнучким, не є таким рефлективним відносно часу, на відміну від європейського театру. От які зміни відбуваються зараз тут?

— Мені теж так здається: що театр з часовим лагом реагує на події, а сучасна драматургія — навпаки, реагує дуже швидко. Драматург відчуває нерв часу, і швидко відображає це в своїх творах. І от ідея в тому, як творити такі механізми, щоби сучасна драматургія якнайшвидше проникала в сучасний театр, щоби театр її помічав, помічав, що вона існує, брав до роботи і виходив до глядача з таким сучасним звучанням.

Ось тут я не можу не зачепити тему харківських театрів, яким зараз заборонено працювати в звичному режимі. Це складна тема, і є різні думки: є ті, хто категорично не сприймає це рішення ради оборони області саме по забороні роботи театрів в звичному режимі, є ті, хто намагається розуміти це рішення в наші небезпечні часи. Тим не менше, харківські театри не мають змоги працювати. Ти в свій час був засновником проєкту «Театральне вікно в Європу». Наскільки я розумію, це було про те, щоби європейські театральні діячі могли вчити українських, тобто це про рух з Європи в Україну. Чи можемо ми зараз говорити про те, що є вже «наслідки» цього проєкту, щоби це був рух з України в Європу? Чи зараз цікаві українські актори, українські театри в Європі, чи можемо ми говорити про те, що вони можуть хоч десь бути задіяними, якщо вони не можуть працювати тут, крім волонтерити і всім чим можуть допомагати армії.

— Тут багато питань одразу. Буду відповідати по черзі. Проєкту «Театральне вікно в Європу» вже більше десяти років. Ми започаткували цю програму, коли вперше поїхали на європейський фестиваль і взяли участь в майстер-класах різних театральних режисерів. Ми зрозуміли, що наші школи сильно відрізняються, і що ми хочемо поділитися цим своїм новим знанням і досвідом з українцями. Власне, мова про студентів театральних вишів, бо вони вже обрали це своїм фахом. І звісно, коли ми почали привозити цих режисерів, ми домовлялися, щоби вони давали свої майстер-класи саме студентам. З цього виросла така довга програма «Театральне вікно в Європу», бо режисери приїжджали з різних країн: з Польщі, з Британії, Франції, Німеччини, привозили свої школи, свої методики, показували це студентам і для них це був вибух мозку. Вони виходили на майданчик і одразу починали працювати в іншій техніці, і це реально для них було відкриття нових обріїв в театральній сфері.

Для нас ідея була в тому, щоби наближати українську театральну освіту до європейської, і одночасно налагодити нові звʼязки, щоби коли студенти знайомились з театральними режисерами, в них виникали свої ідеї, контакти, вони могли б потім щось самостійно робити. І так і було насправді. Я рахував якось, що з нашого проєкту виросло вже з десяток нових проєктів, до яких ми вже не були дотичні, це вже самі студенти щось починали робити зі своїми коучами.

Зараз цей процес налагодження взаємозвʼязків між українською театральною спільнотою та європейською пришвидшився неймовірно. Багато наших поїхало. В той же час багато європейських інституцій відкрили театральні резиденції для наших митців, зʼявилися різноманітні проєкти та програми, в які можна включитися. І після війни, дасть Бог, люди повернуться з таким новим досвідом! Це буде абсолютно нова генерація в нашому театрі, і вони будуть його рухати абсолютно точно в сучасний бік. Ми колись думали про це, але зараз темпи настільки пришвидшились.

Зараз ця програма не буде такою актуальною, можливо тільки з погляду того, що є ось така школа, є інша така школа…тут такий набір технік, а тут такий. Це може бути цікаво саме з точки зору обміну для всіх. Але з точки зору ефективності звʼязків те, що ми колись починали, зараз відходить на другий план.

А якщо говорити про цю можливість достукатись до українських театрів з новою драматургією, наскільки успішний це процес? Де ви прорубаєте це вікно в українські театри?

— В минулому році ми зробили два великих проєкти. Один з них підтримав Гьоте Інститут. Звісно до України великй інтерес, і є попит в тому числі в сфері театру, на сучасну українську драматургію, але ніхто не знає де її взяти, де з нею познайомитись. Тому ми відкрили цифрову бібліотеку — це сайт, де зібрані переклади українських драматургів різними мовами. Там зараз 11 чи 12 мов представлено, дуже зручний пошук і багато класних сервісів, ти можеш обирати по автору, по мові, по тематиці.

Але ті, хто шукають твори українських драматургів, мають про це знати, що є такий інструмент

Ми доносимо про це інформацію. До цього підключився Український інститут, ми зробили цей сайт разом, як партнери. Власне на ресурсах Українського інституту ця біблиотека і розміщується, і вони також допомагають з просуванням інформації про цей сервіс до користувача. І я знаю про те, що сервісом зараз активно користуються.

Другий проєкт був спрямований на внутрішній ринок, назвемо це так, на наші театри. Є дуже класна бібліотека Укрдрамахаб, але вона була в такому занедбаному трохи стані — незручна, зроблена аматорські. Ми знову ж таки оновили цей сервіс, зробили з нього потужний інструмент — хорошу бібліотеку з класними пошуковими сервісами. І це вже націлено на українців. Автори тепер мають змогу самі там зареєструватися, самі виставити там інформацію про себе, додати свої тексти.

Ще ми зробили читання сучасної драматургії. В минулому році ми зробили це вперше. Ми взяли пʼєси, що перемогли на різних драматургічних конкурсах, зробили читання і презентували це фахівцям. Це відбувалося в Києві і грудні минулого року. Ми зібрали фахівців з різних міст України на одному майданчику. Вони три дні дивились ці тексти, відбувалися фахові дискусії, це було дуже потужно. Ми отримали після цього дуже хороші відгуки. Плануємо цього року повторити, але зробимо ще один крок вперед. Цього року ми хочемо зробити те, що давно потрібно було — започаткувати щорічну антологію сучасної драматургії, до якої будуть входити пʼєси, що пройшли фахову експертизу, і перемогли на конкурсах. У нас є три конкурси, і от ми хочемо, щоби пʼєси — переможці були включені в цю збірку. Мається на увазі саме українська драматургія, українські конкурси. Звісно ж, якщо українські драматурги стануть переможцями в міжнародних конкурсах, ми теж включемо їх в цю антологію. 

Коли я кажу про те, як достукатись до українських театрів, я все ж таки маю на увазі державні, комунальні театри – ті, які мають бюджетне фінансування. Але у нас багато сучасного театру. До ковіду ми точно мали в Харкові більше 20 театральних команд.

— Набагато більше, в кілька разів.

Я маю на увазі театральні групи, які робили свої вистави. Ти сам є співзасновником «Театру на Жуках». Сумно говорити навіть про цю назву. Жукі — це харківський мікрорайон, який знаходиться з Бєлгородської сторони, зі сторони росії, він був під обстрілами. Наскільки я розумію, зараз немає про що говорити, навіть як про локацію. Тим не менше, ти сам співзасновник сучасного, недержавного театру. Як ти оцінюєш зараз розвиток цього сучасного театру, в тому числи в Харкові? Не так давно відбулася премʼєра харківсього театру Нефть, і вона пройшла достатньо голосно. Мені цікава твоя думка. Наскільки він корелюється з театром європейським, швидкою реакцією на час?

— Насправді сучасний український театр дуже потужно розвивається. Власне на європейський і орієнтується. Мені здається своїм корінням він стоїть якраз на європейському шляху. Якщо почитати того ж Леся Курбаса, ти розумієш, що сто років тому він думав про те, про ми власне думаємо зараз. І всі його пошуки були більше в Європі, він дуже на неї орієнтувався, і якраз вважав, що український театр є частиною європейського, і що це є наш шлях. Потім був період, коли ми були в радянському союзі, і в мене таке відчуття, що тоді свідомо робилося все, щоби український театр виглядав провінційно.

Все максимально уніфікувати, всі театри ставлять однакові пʼєси.

— Він вже був вторинним по відношенню до російського театру, і взагалі атмосфера провінційності вона була присутня і ми її успадкували.

Плюс давай згадаємо як до нас приїжджали на гастролі московські або пітерські театри…Наша реакція на ці візити дійсно виглядала провінційно.

— Ця певна другорядність відчувалася. А зараз ми віднаходимо себе заново, і своє європейське коріння, і думаю, що молодий театр є тут рушівною силою процесу. Вони дуже активні, вони шукають, постійно слідкують за тим, що відбувається, в них дуже багато своїх власних звʼязків з театральними фестивалями в Європі, з театральними колективами.

Зачеплюсь на фразу «знайти коріння» і хочу поговорити про одну з останніх твоїх робіт, пʼєсу «Синій птах». Ти почав працювати над нею в 2019 році, вийшла перша частина, зараз публікується лібрето, власне вперше в Україні, як окремий твір. Раніше трошки у нас була розмова з Дарʼєю Хрисанфовою, яка робила малюнки до лібрето, такі дуже чуттєві, як вона каже — прозорі. І от мені ця пʼєса дуже про сьогодення і про пошуки коріння. Це моя думка, але ми з Дарією до цього прийшли і розмові. Давай про це поговоримо. І ось про це відчуття часу і творі. Наскільки вона зараз актуальна. Чому ти взагалі вирішив звернутись до цієї теми, якій багато років, і як ти відчуваєш через цю пʼєсу час.

— Пару уточнень: лібрето не вперше видається, було лібрето «Вишиваний» написане Жаданом, але унікальність цього проєкту, що це буде перше за роки незалежності комплексне видання, де є і партитура, і клавір, і лібрето, і всі інструментальні голоси. Тобто так, як це робиться в світі.

Це лібрето базується на пʼєсі «Синій птах» Метерлінка, нобелівського лауреата. Ми брали цей твір за прообраз і осучаснювали його. Ми дійсно повертаємось через сто років до теми Синього птаху вже з позицій сучасності: наші герої абсолютно сучасні люди, які переживають сучасні проблеми. І цей твір дійсно про те, як віднайти самого себе. Але в 2019 році це була більш менш особиста історія. Це історія про кожного з нас, який має щось зрозуміти в житті, пройти певний шлях і щось відкрити для себе. І ось цей пошук шляху до щастя, пошук Синього птаху, як символа…зараз набуває нової актуальності. Це метафорично переноситься з особистої історії на історію нашого народу. Ця історія дуже національна і дуже універсальна. Я думаю, до речі, що вона буде цікава і в Україні, і за кордоном. Там є певні речі, які будуть цікаві всім абсолютно. І той час вона національна, тому що деякі ситуації, які виникають, через які проходить головний герой, дуже повʼязані з Україною, з історією України. Там є сцена зустрічі з родом. У Метерлінка герой зустрічається з бабусею та дідусем, які померли, а тут зустріч з усім родом, що був перед ним. І там є сцена, де він, Тіль, спирається на своє коріння, і власне, ми зараз всі проходимо через це, ми всі ніби заново віднаходимо своє коріння. Знаєте, в мене теж багато років було таке відчуття «перекати поле», ти не розумієш на що спиратися.

За що чіплятися, де твій фундамент…

— Так. А зараз цим фундаментом стає наша історія, ми чіпляємось за неї, і проростаємо туди корінням. І через це зараз шалений, мені здається, сплеск інтересу до української історії і до родоводу. Зараз багато видається книжок, виходить програм, фільмів про історію, що викликають резонанс в суспільстві.

Історія, якщо говорити про науку, це завжди трактовка, мені здається важливо спиратися на особисті історії роду. Через ці історії ти і дізнаєшся про факти. На жаль, радянські часи привчили нас до того, і росія продовжує це робити, що історія — наука маніпулятивна. І ми наразі в дуже нешвидкому процесі викристалізовування української історії. Він триває, тому власне важливо знати особисту історію свого роду. Я слідкую за кількома знайомими, які займаються пошуками генеалогічного дерева окремих родин, і бачу, що в них зараз дуже багато роботи. Це велика дослідницька робота, і можна це замовити, якщо не вистачає власних інструментів.

— Це на рівні особистому, а на рівні нації, я думаю, важливо очистити багато міфів, які були створені раніше, і докопатися, що ж там було насправді.

Ми зараз підходимо до ще однієї митецької теми. Митці нерідко передбачають якісь історичні події. Я знаю твою історію з однією з перших твоїх пʼєс про Майдан, вона називається «Деталізація». Тут ситуація схожа з Синім Птахом, бо тема, яку ти відчув в 2019 році, зараз супер актуалізувалася. Сподіваюсь, що проєкт розівʼється, і це буде не тільки видавництво, а також будуть окремі постановки.

— Я дуже на це сподіваюся. Іван Врублевський, композитор «Синій птах. Повернення» написав дуже круту музику, я тільки нещодавно зміг її нормально прослухати від початку до кінця, і це реально класно, вийшов дуже потужний твір. І вся команда буде з нетерпінням чекати, коли це можна буде втілити на сцені.

Сподіваюся, що це відбудеться в Харкові. Якщо буде в інщому місті, ок, але якщо в Харкові, то це було б чудово. І все ж таки, розкажи про пʼєсу «Деталізація». Ти її написав в 2012 році, а вона дуже сильно про те, що відбувалося в кінці 2013 на початку 14 року, тобто про події на Майдані.

— Саме так і було. Ця пʼєса була фактично написана під міжнародний конкурс, де треба було говорити про кордони життя в добу змін. Це щорічний конкурс в Австрії. Я тоді написав цю пʼєсу, подав на конкурс, і вона виграла, була перекладена німецькою мовою, її одразу надрукували в Австрії, потім в Німеччині, і в Німеччині ж була постановка. Це було вже в 14 році, і вона дуже резонувала в той момент. Це була насправді якась містика, бо коли почалися події Майдану, мені було аж до мурах по шкірі. Адже в тексті пʼєси були прописані і барикади на майдані, розібрана бруківка, снайпери на дахах, там навіть була машина, яка метала камені, яку потім також реально побудували. Я коли потім читав це в новинах…

Може хтось почитав твою пʼєсу?

— Мені потім дзвонили знайомі і серйозно казали: «Перепиши фінал, перепиши фінал!». Бо в моєму фіналі в країні був введений надзвичайний стан, на що в решті не наважився Янукович. В Німеччині спершу були читання, вони були власне наприкінці лютого. Це взагалі так сприймалося…От тільки тільки все сталося. А постановка пʼєси була вже влітку 2014 року в Баденському державному театрі. Це була чи не перша українська пʼєса, що вийшла тоді в Німеччині на сцені.

Щодо передбачення — ми ніколи не знаємо, як це працює.

Ну і слава Богу… Але я не можу не запитати, над чим ти працюєш зараз?

— Нічого такого. Хоча деякі думки зʼявляються щось таке написати. Зараз працюю, але це не драматургія, це кіносценарії та різні проєкти. Є одна пʼєса, якою я також займаюся, це дитяча пʼєса.

Щодо передбачення, щодо Синього птаху, мені здається це все ж таки не зовсім передбачення.

Може це не зовсім передбачення, а скоріше вказівник, як нам рухатись, в який бік, де нам шукати на що спиратися. Ми почали з тобою з того, що ми живемо на дуже великій швидкості. До речі, ми говорили про це з Дарією, як нам важливо на такій великій швидкості зупинятися, торкатися моменту, бути в часі, тут і зараз. І бути в часі можна різними способами, включати всі свої шість органів чуття, засобів, якими ми можемо торкатися сьогодення. Але наш досвід теж про проживання часу, про можливість стати на землю, відчути коріння своє, дізнатися про це більше, зупинитися, зробити якісь висновки. Мені дуже подобається слово «фундамент», бо воно для мене дуже заповнююче.

— Ти знаєш, ми всі розуміємо, що важливо проживати тут і зараз, зупинятися. Але ми ж не дуже часто це робимо. Поки ти казала, я якраз подумав, що процес творчості і зупиняє цей час. Я просто згадую свої відчуття, і розумію, що для мене власне, момент зупинки настає тоді, коли я займаюсь якоюсь творчою роботою, щось пишу.

Я тобі дуже дякую. Тільки зачеплюсь за Харків. Для мене наше місто зараз відчувається дуже складно. З одного боку воно дуже воєнне, з іншого боку — люди повертаються, багато машин, складно кудись доїхати автівкою, але тим не менше воно залишається «на нерві». Як ти відчуваєш місто? Ти тут не був якійсь час, повернувся, їхав з важкого району з під обстрілів. Що з нами зараз відбувається? Багато хто каже, що Харків здивував сам себе.

— Харків дійсно здивував сам себе, Харків знайшов себе в цій війні, я думаю. Кажуть, що Харків — залізобетон. Я думаю, що Харків дійсно залізобетон, але в той же час…В мене перші відчуття були, що він дуже ранимий, що йому дуже боляче, незважаючи на всю ту силу, яка тут є. Тут дійсно відчувається от цей прикордонний стан.

Максим Розенфельдт називає це фронтіром. Це влучна назва, стан межі. Я зараз був на проєкті в Києві і Київ живе зараз більш таким, як сказати, безпечним життям. А коли ти приїжджаєш до Харкова, то відразу відчуваєш настороженість. Таке відчуття, що треба бути постійно включеним, це от є, це в повітрі. Я думаю, що безпекові моменти — це однозначно те, що треба вирішити, щоби Харків отримав другий подих і почав розвиватись після війни. Все одно ми бачимо, що люди повертаються навіть зараз, коли ці безпекові моменти ще не вирішені.

Буквально кілька днів тому були прильоти з загибеллю людей…. Ясно, що ми живемо, ходимо до кавʼярень, працюємо. Власне ця дуальність буття мене і розсереджує. Коли є прильоти, потім ти якійсь час по цих вулицях не можеш проїхати. Ранка зʼявилася, її залатали, подряпини залишились у вигляді забитих вікон.

— Ми постійно намагаємось повернути собі відчуття нормальності.

Завжди думаю про те, що є різні твори про життя під час різних війн, якісь особисті історії. Який ти б написав твір про сьогоднішній Харків? Про що б це було?

— Я не думав про це, але про це варто думати. Це можуть бути дуже різні варіанти, а так і буде. Це будуть і особисті історії героїв, ми вже бачимо пʼєси про дітей. От зараз вийшла нова дитяча пʼєса Олега Михайлова “Жираф Монс” в ляльковому театрі. Це може бути пʼєса, де Харків отримав власний голос і буде говорити сам від першої особи.