Олекса Манн : "Часто птахи падають"

Кожне спілкування з художником Олексою Манном для мене – не лише цікавий, а й важкий досвід, досвід, що вимагає осмислення. Я говорю про себе, але це могли б засвідчити і його численні підписники у соціальних мережах. І тут ми, зауважте, говоримо про художника, остання, пролонгована у часі робота якого, графічний роман Codex, не містить жодної літери, зроблена з використанням лише пластичних візуальних засобів вираження. Треба сказати, ті, хто стежать за творчістю Олекси Манна, і за його акаунтом у фейсбуці, скажімо, –  бачать у розвитку два несумісні, на перший погляд, способи висловлювання, які, як не дивно, не суперечать один одному. "Дивно", тому що строга графіка, ідеально композиційно організовані листи, один за одним, що відсилають до вимогливості, наприклад, атласів Середньовіччя та Відродження, поєднуються з різкістю і недвозначністю, прикрашених обсценою лексикою, і тим, що з часів "Сатирикона" прийнято називати "мовою міських кварталів". Сарказм, іронія, безжальне препарування найулюбленіших «вишеньок на торті» совка і постсовка у поєднанні з хірургічною точністю пошарового розтину набагато глибших страхів людини. Того, що б'ється і болить під багаторічними напластуваннями мертвих чужих слів і уявлень – того місця в глибині черепа, де ми є, і ми – тільки ми.

Це питання до Вас як до провідного культуролога – і я ні краплі іронії не вкладаю в це формулювання – як Ви вважаєте, Україна, здається, винайшла дещо небачене в історії людства? Я маю на увазі оці горизонтальні зв’язки, які діють зараз на всіх напрямках. Новітня історія будується прямо зараз, так?

— За провідного культуролога, звісно, дякую, але все одно залишаюсь тільки художником і всі мої здобутки в цій галузі — це все одно коментарі художника. Так, історія будується тут і зараз. Унікальність в тому, що низові ініціативи в критичний момент замінюють в Україні державний апарат. Це ефект блискавки, коли немає часу на шок. Від цього в шоці весь Західний світ, наскільки швидко організувалися тут люди перед обличчям небезпеки. Я б сказав, що зараз, в новітній історії, Україна найбільш ефективно і результативно застосувала горизонтальні зв'язки.

Тут треба домовитись про термінологію, щоб було зрозуміло, про що ми говоримо. Горизонтальні зв'язки є протилежністю вертикальних, які з'єднують ієрархічні рівні в організації, і відображають розподіл повноважень, або вказують на те, де твоє місце в облаштуванні ієрархії. І вертикальні стають малоефективними, коли інформація, яка використовується для прийняття рішень, проходить різні ієрархічні рівні, які ще і розташовані далеко один від одного. Є така річ, як "ефект зіпсованого телефону", який сповільнює весь комунікаційний процес і створює реальну небезпеку через перекручування інформації. І через це суспільство несе значні втрати.

Горизонтальні зв'язки — це зв'язки між рівними за положеннями членами суспільства, і їхнє головне призначення — сприяти найефективнішій взаємодії в суспільстві і вирішенню проблем і ризиків, які виникають в ньому. Ці зв'язки широко застосовуються на практиці в нашому суспільстві і під час революції 2013-14 років, і під час війни. Вони демонструють свою ефективність, навіть коли держава знаходиться в небезпеці, і тимчасово не може впоратися зі своїми обов'язками по захисту своїх громадян. Через ці зв'язки ми досі функціонуємо і як державне утворення, і як культурна спільнота. Наше суспільство завдяки горизонтальним зв'язкам є саморегульованим. Враховуючи, що українське суспільство зламало нав'язані тоталітарні практики і є цілком анархічним конструктом, при формальному збереженні всіх атрибутів державності. І це все ще буде вивчатися у військових академіях по всьому світу, тому що через це воно і може чинити такий лютий опір у війні з переважаючим військово і ресурсно противником. І найцікавіше, що ці зв'язки створюються в процесі, як якесь ДНК. Їх не було — і ось вони моментально, аж ніяк не ієрархічно, з'явились.

З одного боку, прямо зараз відбувається напад на Довженко-Центр, який давно вже став якимось лакмусовим папірцем для влади. З іншого боку, діячі культури в Україні демонструють просто незвичайний буремний сполох активності. Що відбувається з відношенням до культури в Україні? Чому за часів Незалежності одна влада міняла іншу, але ставлення до культури взагалі, і до діячів культури зокрема, залишається, я сказала б делікатно, настороженим? Типу, «коли я чую слово "культура", я хапаюся за пістолет»?

— Якось так склалось, що мені буквально за декілька днів перед цим нападом на Довженко-Центр пропонували зробити там масштабну виставку мого "Кодексу". І вже мали б бути перемовини з цього приводу, я вже зібрався писати своїм колегам, які беруть в цьому проекті участь, і мало б бути будування якогось плану на подальші дії і таке інше. Тому що люди, які це задумали зробити, розуміють, що це фактично чи не єдиний такий культурний центр, де є вже публіка, яка може це зрозуміти і яку це зацікавить. Тобто, команда Центру виховала свою розумну і розуміючу аудиторію. А тут привладні хробаки, які нічого, окрім імбецилів, виховати не можуть, вирішили під шумок його віджати. Користуючись тим, що критикувати владу, як вважається, "не на часі". І суспільство, як здається цим гівноїдам, зайнято іншими справами, а саме — виживанням у найбільшій війні на Європейському континенті з часів ІІ Світової і боротьбою зі зброєю в руках з геноцидом, влаштованим нам нашими східними сусідами. Це така вершина владного цинізму. І от, на практиці, вмикаються вищезгадані горизонтальні зв'язки, які, є великий шанс, що зламають цю ситуацію. Ті люди, які хочуть зараз віджати Довженко-центр, не розуміють, які тектонічні зсуви відбулись за останні роки, коли на посади державних інституцій поприходили молоді освічені й ідейні люди і повністю ці інституції переробили, так що вони стали центром тяжіння для культури, а не зашкорублою пост-радянською вотчиною для прокорму якомусь баті і кумов’ям.

Справа в тому, що в Україні паралельно існують дві культури. Офіційна, історичну тяглість якої ми можемо прослідкувати ще з УРСР, її ще називають малоросійською чи шароварною, з дуже великим сантиментом до русскомірства і радянщини, наративи якої просуваються всіма державними і олігархічними засобами. І вона ж просувається тут і Росією, як вигідна їй стратегічно і тактично. А це просування потужне, за ним стоїть серйозний ресурс. Тобто, це такий собі ерзац культури, конкретний карго-культ, як копія літака, зробленого з соломи, гівна і палок. От вона підтримана офіційно. І є те, що можна назвати модерною українською культурою, в якій є весь спектр — від мейнстрімових течій до контр-культури. Вона, якщо і підтримується якимось чином державою, то там кожен крок доводиться виборювати і видирати з нервами. Її тяглість набагато більше відходить корінням в історію, але це все історія андеграунду.

Треба розуміти ще такий момент, що сучасна війна — це війна за ідентичність. Люди більше не готові вмирати і вбивати за якісь політичні чи економічні свободи, а будуть воювати за збереження своєї ідентифікації. У нас саме така війна і вона перша така на Європейському континенті. Тобто, сучасна війна йде в першу чергу за те, хто буде визначати культурну політику на даній території, а не якусь там економічну чи податкову. В першу чергу під загрозою ідентичність. І етнічна компонента тут не відіграє жодної ролі. Ким ти себе усвідомлюєш і називаєш — тим ти і є. Росіяни це не те що прекрасно розуміють, вони розпочали цю війну з геноциду. І вони чудово розуміють, що культура — це основна зброя в цій війні. Тому ж вони і займаються в першу чергу насильницьким нав'язуванням нам своєї культури і знищенням всього, що якимось чином належить до культури української. І вони чудово зрозуміли, що ми це теж зрозуміли. Чи зрозуміла це вже наша влада з програмною політикою "какая разніца" і демонстративним ігноруванням будь-якої культурної стратегії, окрім примітивного барижництва — це питання. Але це зрозуміла величезна кількість людей, яка саме і визначає культурну політику, а її визначає, як ви розумієте, зовсім не якесь там міністерство культури. Це знову ж таки ці горизонтальні зв'язки. Утворився новий суспільний договір, який передбачає кенселінг всього, що пов'язане з імперською і шовіністичною російською культурою, як причини цього нового російського нацизму і влаштованого тут геноциду.

«Весь цей скандал навколо пам’ятника Моцарту-молодшому вскриває насправді дуже важливий і ніяк не проартикульований у нашому соціумі аспект: як взагалі жити сучасному художнику в суспільстві з насильницьки перерваними в результаті історичних катаклізмів мистецькими традиціями». Ваше висловлювання. Моє питання таке – є у вас план? Якою повинна бути робота з суспільством? Можливо подолати родові травми постсовка? Якщо можливо, що потрібно робити діячам культури?

— Цей пам'ятник Моцарту-молодшому був натуральним тригером, який вскрив багато непроартикульованих тем і наривів в суспільстві. Від того, що люди не розуміють ні що таке мистецтво, ні за якими законами воно розвивається, ні де ми зараз в ньому знаходимось, до краху цінностей і абсолютно побутових корпоративних інтересів якихось старих пеньків, які думали, що вони мають монополію на публічний простір і будуть по гроб життя встановлювати тут пам'ятники "піджакам", в яких змінюється тільки голова Леніна на голову Бандери. Цей пам'ятник треба було поставити в публічний простір не тільки через те, що у нас майже не існує, точніше, її дуже мало і вона просто втрачається в цих безкінечних "піджаках", модерністської скульптури і мистецтва в середовищі, а і щоб каталізувати і наочно продемонструвати, на якому рівні знаходиться публічна дискусія, коли інфантили, що зі свідомістю допубертатної дитини мислять якимись фекалійними фрейдистськими категоріями, не те, що не соромляться це пороти публічно, а і кайфують від цього. От щоб подивитись на ці гримаси пекельної темряви — це і треба було зробити. І зрозуміти, з чим треба працювати.

План може бути якраз у культурного менеджера. План художника — це висловлюватись так, як він найбільш ефективно може, тобто працювати, генерувати сенси і не мовчати. Хоча є, наприклад, і такий план: діячам культури необхідно б для початку трохи профільтрувати, що вони розуміють під словом "культура". І що це за інструмент. І розібратись, в якому часі і контексті вони знаходяться. І розуміти відповідальність за те, що вони тягнуть в цей світ, в суспільство і за що вони вписуються. А ще більше — за що вони не вписуються і тупо замовчують. Тому що у мене постійно виникає питання: якщо вся ця спільнота конформістів і обивателів, з деякими винятками, художники і культурологи, то хто тоді ми? Швидше за все, тоді, ні. Під "ми" я розумію невеликий відсоток однодумців. Тому я і не входжу зараз до жодних угрупувань і об'єднань.

У мене є серйозні запитання до доволі значної частини людей саме з культурної спільноти, які натягнули сюди це все. Оцих всіх напівватних чи цілком ватних совкодрочерів, тих, які активно тягнули сюди всіма силами цей нацистській русскій мір, чи свій псевдокомунізм, якого не існує в природі, і які думали, що вони знаходяться в якійсь грантовій Німеччині чи Франції, де зовсім інша ситуація та інші проблеми і ставлення до людожерських ідеологій цілком лояльне, через те, що вони цього не пережили. Для них це часто екзотика, яка в демократичних суспільствах є цілком прийнятою. Бо сталініст професор в Берклі чи маоіст професор в Стенфорді зовсім відрізняється від сталініста-співробітника ФСБ, який тебе моментально закатує за твої демократичні погляди мотигою, яка летить тобі в голову. Вони відповідно тут просували ці всі ідеї, але з абсолютно іншими ввідними, їм перепадало за це якихось плюшек, але вони не розуміли, що в реальності знаходяться в пост-тоталітарній Україні, на уламках шовіністичної імперії. Звісно, вони так не мислять, вони просто думають, що це легка недалекоглядність. І вони в білому пальто. Так, якщо ти дебіл, такий недалекоглядний, то он подивись, до чого це зараз призвело. Звісно, вони зараз неслабо перевзулись в польоті і почали штампувати таке ж кон’юнктурне лайно, але з іншою полярністю і ще всіх нас зараз почнуть вчити, по чому раніше булка була. А деякі просто заткнулись і не відсвічують, напевно, чекають, чим справа закінчиться.

Ці всі питання стосуються і тих, хто зараз тягне сюди, в публічний простір, різних "хороших русскіх", яких апріорі не існує, через імперську і шовіністичну прошивку їхньої свідомості. І які лізуть зараз з усіх щілин, бо розуміють, що вони втрачають ґрунт з-під ніг і всі імперські переваги, а з перемогою України втратять повністю свою самоідентифікацію, що призведе до розпаду їхньої особистості. Вони це підсвідомо відчувають, тому наша перемога їм не вигідна, вони мріють, щоб їхня армія перемогла, тому що хочуть уникнути відповідальності, каяття і репарацій, скільки б вони не казали, що вони "проти війни", "ми за мір", "в війні винуватий тільки путін" і "слава Україні". Так, найхитріші з них люблять зараз це викрикувати. Як люди з рабською свідомістю, вони все одно в душі не можуть прийняти перемоги ЗСУ і для них це прийняття — жахлива екзистенційна криза. В цьому вони нічим не відрізняються від їх же квасних неприхованих нацистів, як би вони не мімікрували. До того ж вони ще і банкроти, які повністю здали свою країну, і там утворилася нацистська ідеологія. Банкроти мають сидіти мовчки, бо сказати вони нічого не в стані. Слухати банкрота — це себе не поважати.

Ми з вами знайомі досить давно. Тому, як би мовити, як поєднується крайній індивідуалізм, тому що бути митцем –  праця одинока, як він поєднується з вашим очевидним рішенням працювати з суспільством, йти до людей? Зараз мене цікавить аспект внутрішньої роботи, роботи з собою.

— Те, що я якось працюю з суспільством — вами значно перебільшено. Я на себе таку місію не покладаю. Я швидше знаходжусь поза суспільством. Всі мої канали комунікації, типу соцмереж чи якихось публічних виступів на конгресах, чи в музеях — часто частина художніх проєктів і, часто, абсурдистських. Це ж чудово, коли ти з серйозною фізіономією несеш якісь абсурдистські конструкти. Якщо чесно, я страшний мізантроп і соціопат. Недолюблюю людей, причому, на мій погляд, абсолютно обґрунтовано. Доводиться над собою працювати, просто таки ламати себе через коліно, щоб налагоджувати комунікацію і, як Ви висловились, "йти до людей". Все через “не хочу”, бо людям мені сказати особливо нема чого, так, переважно small talk.

Йде страшна війна. Скінчиться вона перемогою. Потім всім доведеться працювати з травмою. Яким буде місце митця? Чи є приклади в історії культури, які Ви могли б навести? Чи здобутки культури, минулого Україні навряд чи можуть чимось допомогти?

— Ніщо так не прочищає і не структурує мозок, як мистецтво. Місце митця буде, як і завжди, в осмислені того досвіду, яке пережило суспільство. І в створенні нових сенсів, деякі з них, можливо, зможуть допомогти подолати травму. З цих сенсів буде складене наступне повоєнне суспільство. Мистецтво є універсальним інструментом для дослідження і водночас переосмислення буття. Але мистецтво — це далеко не психотерапія. Хоча воно і буває нею. Воно, навпаки, має вскривати багато гнійників, щоб можна було провести операцію. І ця операція може бути і ампутацією. Мистецтво — це часто боляче.

Притому, що саме біографія художника може бути прямо, буквально, не пов'язана з його роботами і його внеском в культуру. Є такий тип художника, як Джорджо Моранді, життя якого пройшло під час двох страшних світових воєн, фашизму в Італії, серйозних суспільних потрясінь, а він фактично весь час фанатично провів у своїй майстерні, створюючи свої натюрморти і офорти. Проходячи кожен день в майстерню через кімнату своїх сестер, причому вибачаючись, що їх потурбував. І скромно викладаючи в Болонській академії графічні техніки. І ніяких видимих, звісно, на перший погляд, скажімо так, декларативних, рефлексій на те, що відбувалось "за вікном". Хоча вони є. І, в результаті, це один із самих впливових і складних художників ХХ століття. А, наприклад, Пікассо був завжди в епіцентрі суспільного життя, в постійній рефлексії на те, що відбувається навколо, творець безлічі напрямків і трендів, який повпливав на все і всіх, що тільки рухалося, творець "Герніки", самої страшної роботи про війну і основної антивоєнної картини минулого століття, який ніколи не воював. А Сікейрос все життя пробігав з автоматом, брав участь в революціях і війнах, просидів купу років по тюрмах, займав активну політичну позицію — вчений, винахідник і творець кілометрів фресок і тисяч картин, що ти взагалі не розумієш, коли він це все встигав, враховуючи його бурхливе життя. Абсолютно різні типи. І різний взаємозв'язок біографії і творчості. А в результаті у них у кожного своє місце, яке викликає тільки захоплення і повагу.

«Чорний період». Те, що ви у бесіді з Митцем назвали «Омаж голландському натюрморту». Ці роботи виглядають як пророкування. Як вони до вас приходили? У снах? Аналіз реальності? Резюме всього того, що відбувається? Ви відчували, що буде війна? Ви робили висновки з низки подій? «Часи, коли Європа вірила у вирішення всіх проблем перемовинами, завершилися, ми повернулися у войовничий стан. На жаль, ми знову потребуємо героїв у простому воєнному значенні цього слова. Тих, які готові ризикувати своїм життям. А проблема всіх цих пацифістських лівих у тому, що вони насправді не хочуть втрачати свого комфортного буття». Цитата з Славоя Жижека, ви знаєте. Також хотіла б тут привести моє улюблене висловлювання Стівена Кінга: «Ми могли б стати великими, але проміняли все це на «магазін на дивані», це він про своє покоління. Раптом світ опинився у ситуації, яка потребує героїв. Питання у тому, чи зосталися ще герої в світі.

— Сни я, до речі, з задоволенням не бачу вже давно. Точніше, не запам'ятовую. Мені ще тільки снів бракувало. Стресів мені вистачає і в реальному житті, а тут ще і сни. Всі ці "пророкування" ідуть від задачі сконструювати досконалий художній світ, який був би переконливим. І якщо він виходить переконливим, то там є місце і для всіляких "передбачень" майбутнього. Це все знаходиться в рамках логіки, критичного мислення і аналітики. Задача художника — узагальнювати. Це несе, звісно, похибки, але працює. Це все іде від професійних навичок, коли ти займаєшся все життя об'єднанням композиції засобами узагальнення. Від темного до світлого чи навпаки — від світлого до темного, в тональній конструкції. І, відповідно, це транслюється автоматом і на навколишні події, і взагалі на все життя. "Чорний період" — це така, скажімо так, пластична аскеза, коли ти сам себе в усьому обмежуєш абсолютно свідомо. А це вже виходить на рівень релігійної практики. А релігійна практика несе за собою або повний з'їзд даху, або ілюмінацію і прозріння. Що часто одне і те ж. От воно так і виходить. Будь-які практики тебе по-іншому реорганізовують і змінюють, часто на структурному рівні. Те, що буде війна, я, звісно, не те що відчував, а усвідомлював. Будь-яка людина, яка хоч трохи тямить, що вона робить, це розуміла. Тут не треба бути пророком. І тут немає місця містиці. Я розумів, що ми суспільством зробили такий квантовий стрибок в бік свободи, що Росія і росіяни, так, саме росіяни, як носії масової тоталітарної свідомості, так це не зможуть залишити. Вони захочуть нас знищити як вид. Що зараз і відбувається у вигляді геноциду, який вони нам влаштовують. Треба розуміти, що таке тоталітарна свідомість і як вона працює. Точніше — тоталітарна свідомість, накладена на культуру бідності і месіанство "вищої і великої культури". У них це перетворилось на нову форму нацизму, яка є їхньою масовою ідеологією і рушійною силою. З чим, власне, ми зараз і зіткнулись, і через що війна. Це війна ідей. Причому колективних. І наша колективна ідея більш продуктивна і сучасна, через що ми і переможемо.

З приводу героїв. Герой, в чисто класичному розумінні, це людина, яка бере на себе більшу відповідальність, ніж люди, які керовані загальноприйнятими нормами поведінки. Зараз ця відповідальність, як фактор, постала в повний зріст. Ми потрапили в такий карколомний контекст, а точніше, самі його створили своїм прагненням до свободи і боротьби з тоталітарними практиками. У мене питань не виникає, чи вони залишились у світі. Вони серед нас. Я щасливий, я їх особисто знаю. Мені це за честь. Тут не варто плутати героїзм з альтруїзмом. Герой народжується тільки в прикордонних ситуаціях дуже серйозного ризику, коли є, що втрачати. Нам, як нікому, є що втрачати — це наша свобода і цивілізаційний вибір.

Неодноразово у наших з Вами бесідах Ви говорили про те, що історія прискорюється, світ змінюється швидше і швидше? Куди ж ми летимо, на Вашу думку?

— Летимо в новий світ, де буде діяти абсолютно новий суспільний договір. Більш продуктивний. В якому буде надаватися значно більше місця правам і свободам людини, європейським і демократичним цінностям. Не хочеться бути аж таким ідеалістом, але є всі ознаки, що так станеться. Ця війна повпливає на все і на всіх. Вже впливає. Такі глобальні суспільні потрясіння змінять свідомість не одному поколінню. Ми зараз проживаємо, умовно кажучи, день за рік. В цьому і полягає прискорення світу. Ці всі баги і проблеми, які були не пропрацьовані десятиліттями, приходиться підтягувати і зпаювати просто космічними темпами, незважаючи на опір. Війна завжди бінарна. З одного боку, це завжди жахлива трагедія, з іншого — це серйозні переусвідомлення і вчинки, які б ти ніколи не зробив. А переосмислення веде до прогресу і нових стосунків в соціумі.

Якщо є бажання – назвіть українських митців, які були б у вашому ідеальному музеї сучасного мистецтва. І не тільки українських.

— Цих імен доволі багато, не думаю, що варто перераховувати зараз імена, когось виділяючи, бо когось можна забути, а це не етично. Ситуація така, що через те, що як не крути, в умовах повної відсутності підтримки держави, якогось свідомого до мистецтва бізнесу, мінімальної кількості і крихкості інституцій, можу констатувати, що сучасне мистецтво у нас на високому рівні. Щось мені постійно пригадуються слова одного відомого британського художника, у якого резюме таке, що його будь-яке МОМА з Гугенхаймом на частини розірвуть і він давно представлений в купі серйозних музеїв, який на симпозіумі сучасного мистецтва Бірючий сказав, що він просто в шоці від того, який рівень робіт художників, що він бачить тут, а його колеги по всіх лондонських галереях і музеях навіть цього не підозрюють, і він на них навіть починає дивитись іншими очима. Це було в приватній розмові і це зовсім не виглядало, як комплімент, а швидше як високий ступінь здивування, на межі з офігіванням. Притому, що він прекрасно розумів, що сучасне мистецтво у нас в країні нікому не потрібно. Знав би він, наскільки ми там всі це розуміли, конкретно на своїх шкурах і біографіях. Єдине, чого б я хотів, це щоб у разі створення такого музею все не закінчилось кумівським міжсобойчиком, і були представлені різні погляди. Бо це є єдина біда, яка його може спіткати, враховуючи наші реалії. Над якими прийдеться ще дуже серйозно працювати.