Євгенія Кузнєцова : "Розмови через паркан"

З померлими я почала говорити прямо зранку 24 лютого. Рік можна не уточнювати – ще довго можна буде казати тільки місяць і дату. Не з усіма померлими, правда, а тільки з дідом.

Опанувавши істерику, що не організувала завчасно виїзд дітей, хоча були всі ознаки війни, і зупинивши кілька панічних атак, я вперше заговорила із дідом.

«А ти ж казав», – сказала я йому.

Це гарний початок розмови не тільки з померлими, але й з живими. Особливо з живими. Похвали співрозмовника, визнай свою помилку – і бесіда піде легко й невимушено. Навіть якщо бесіда насправді монолог.

Дійсно, він завжди говорив «Росія нас у спокої не оставить», а я думала: ну може колись, а нас вже не зачепить. Що ж, зачепило.

– Пам’ятаєш, – казала я потім, – ти ніколи не дивився КВН? Тобі були несмішні жарти. Я тепер знаю, що вони об’єктивно несмішні. Тоді я думала, що ти просто старий. Але ти таки раз посміхнувся, коли дізнався, що виграла команда з Кривого Рогу, бо це твій рідний Кривий Ріг. Та я не про те. Послухай. У тієї команди був капітан – із дев’яносто п’ятого кварталу, це від того кварталу, де ти прожив половину життя, на тролейбусі хвилин сорок їхати. Тут уважно: цей капітан тепер верховний головнокомандувач і веде війну з Росією. Угу, такий малий. У шкіряних штанцях. Зараз уже без штанців. Ні, не зовсім без штанців – у військовій формі. В центрі Києва веде Майданом британського прем’єра, а якась дівчина дарує прем’єру глиняного півника. Чому півника? Довго розказувать – цей півник з Бучі, там були росіяни, вони все понищили і вбили сотні людей. А півник вижив.

А я, дідусю, вже шість місяців не була у нас вдома, у тій хаті, яку ти побудував. І коли газ коштував копійки, ти все одно зробив піч і опалення від неї. Ти молодець, дідусю. Там зараз і бабуся, і мама, і твоя племінниця із Запоріжжя з сімʼєю. Ти був би радий, бо дуже любиш гостей. Але, знаєш, вони не гості. Просто в Запоріжжі ракети. Багато, щодня. У Вінниці? Теж. Але не так.

Забалакаюсь, буває, з дідом так, що не зчуюсь, як засну, аж поки не відкрию серед ночі новини. Тоді, буває, починаю говорити знову.

А, іще! Важко було уявити, що назва твого рідного села колись з’явиться на першій шпальті найвідомішого в світі видання, але про нього написала твоя інша онука. А я просто дивлюсь весь час, коли вона востаннє виходила на зв’язок. Тоді в інтернеті з’являється такий зелений кружечок – це значить, що вона жива-здорова. Так мені цей кружечок сниться, бо в мене часом долоні пітніють, як його довго нема і я шукаю, куди там влучило: наприклад, у Харкові чи десь під Донецьком. Чи де її ще носить? Так, Харків теж обстрілюють. Постійно.

У своїх розмовах із дідом я часто згадую, як влітку 2014-го він дуже багато сидів перед телевізором, дивився, як наші боронять схід. Він тоді вже був після операції на голосових зв’язках, уже втратив голос. Усі роки без голосу я чудово його розуміла по губах, але все одно він старався полегшити життя тим, хто поруч, і багато що показував жестами.

– Ну що там? – питала я.

І дід складав руки у кільце. Це значить наші оточують Донецьк. А потім все повалилось. Іловайськ. Тоді всі казали про «донецьких», а дід сердився і казав: «Хай у саме місто навезли, але в селах там точно такі люди, як тут».

«А ти ж казав», – повторила я вже зараз.

Я люблю починати розмову з дідом із середини. Наче показую йому якийсь заголовок. Студенткою я часто брала компʼютер (дідусь віддав мені на нього свої гроші), сідала поруч із дідом і показувала йому якісь відео, чи статті, щоб він прочитав з екрана. Так от я так сідаю, відкриваю «Українську правду» (памʼятаєш, у 2001 році ти просив тобі друкувати звідти статті?), а на гедері «Української правди» каунтер мертвих росіян. Я знаю, надто багато нових слів – гедер, каунтер. Але ти ніколи не лякався нових слів. Зустрічав нас, студенток, на вихідні і зразу: поясніть мені, що таке «супервайзер». Ми пояснювали.

На гедері, отже, каунтер – і там бачиш, скільки техніки? Це все українське військо знищило. Отака наша національно-визвольна війна. Наші дуже круті, ти б радів. Але, мабуть, і спитав би: «Якщо стільки їхніх, то скільки ж наших?».

Оце у розмовах із померлими дуже зручно: я розказую дідові тільки вибірково. Не кажу про масові поховання, про ті кадри й голоси, від яких рветься усе всередині.

Буває, про правнучку розкажу.

«Я пуп її поклала в коробочку з-під сережок. Закопаю коло нашої хати. Уяви, вона ще не була в Україні, але я обіцяю, перші кроки вона зробить по траві твого двору. Як всі наші нові діти».

Добре, що ти не випитуєш деталі, дідусю.

Сьогодні я взагалі змогла з тобою не говорити цілий день. Але заплющила очі перед сном і побачила тебе. Ти питав самими бровами: що там?

А я показала тобі двома руками кільце. Сьогодні вони в оточенні. Може, тобі не видно звідти справжнє оточення, то глянь на мої руки.