Галина Крук: "Письменник як людина, що дійшла до ручки"

В одному з твоїх віршів «Письменник – це тільки людина, що дійшла до ручки», в іншому «над письмом, від ніжності крихким, сидиш таким самотнім чоловіком, що й літери тікають з-під руки», ще в одному – люди від довгої розлуки стають невправними, як дитячі каракулі. Що для тебе значить писати від руки? І наскільки це важливо для писання поезії?

Так, це не лише метафори, поезію добре писати рукою, тримаюся цієї олдскульної звички. Коли пишеш рукою, то візуалізуєш, переводиш слово в фізично-матеріальний вимір. Тоді видно набагато більше можливостей, куди можна розвинути думку, в який бік піти. Звісно, і в комп’ютерному варіанті можна ввімкнути функцію видимого редагування і бачити всі поправки, але від руки це робити звичніше, не треба тримати всього в уяві.

І що основне, доки рука виводить букви і слова, голова встигає обдумати і слова, близькі за звучанням, але далекі за значенням, і рими, і риторичні фігури. І основне – це відбувається настільки автоматично, що я не відволікаюся на це. Друкую я теж швидко обома руками, майже всліпу (колись навчилася), але це не той рівень автоматизму, який би мене не відволікав.

Писати від руки для мене чимось схоже на танцювати: і там, і там важлива координація рухів, і там, і там усе відбувається попри тебе, без твого фокусування на процесі. Ну, це звісно, якщо вміти добре танцювати, а не рахувати кроки.

До речі, кажуть, що під час писання рукою працює та ж ділянка мозку, що й при медитації.

Я люблю ще й писати так, щоб на полях десь збоку щось дописувати і якраз електронні файли в тому безпомічні, як і електронні книжки зрештою.

Ну та, в мене теж так. Коли мені треба сформулювати думку, я беру листок і ручку (або навіть частіше – простий олівець, м’який). Нещодавно вичитала, що так і рекомендують,  бо під час письма рукою в мозку активується т.зв. «ретикулярна формація», яка все узгоджує – органи чуття, рухові центри, пам’ять та емоції, активуючи кору головного мозку, звідки власне і «приходять» думки. І оці рухи рукою власне «виймають» думку з голови, виводять її назовні. Письмом від руки можна вийняти з голови спогади, слова чи мовні конструкції, які рідко використовуються в повсякденному мовленні, для письменника це дуже важливо. Письмом  від руки легше зробити селекцію, поскладати інформацію – ось це важливе, ось те другорядне, а це взагалі нікуди не ліпиться. Ну – або вибудувати логічну послідовність, що за чим.

А я іноді ще просто виписую спершу всі думки, а потім їх структуризую.

Є таке, я недавно зрозуміла, шо оце структурування присутнє навіть в поезії. І я би сказала – особливо в верлібрах, де все тримається на певній структурі, своєрідній кристалічній решітці. У традиційній силаботоніці таку функцію виконує рима і повторюваний ритм, а в верліблі – логічні структури, риторичні формули та асоціативні послідовності.

Пригадую, ще в школі чи в університеті для засвоєння якогось нового матеріалу чи теми мені необхідно було намалювати собі схемку: що, куди і до чого, всі ці вертикальні та горизонтальні зв’язки і, шо чому підпорядковується. Звісно, в художньому тексті все це по-інакшому, не всі структури логічні, точніше – там маємо справу із відкритими системами. Цю тему відкритих систем використав Майкл Крайтон в «Парку Юрського періоду», мене свого часу захопила думка, що кожна нова кісточка чи викопний фрагмент кардинально міняє наше уявлення про те, який був цей динозавр. Десь приблизно таке ж відбувається в процесі написання вірша – кожен знайдений у голові фрагмент – слово чи конструкція, формує те, що потім стане цілістю, віршем. Але логіка поєднання цих всіх елементів у художньому тексті авторська, таку поезію люблять за те, що можна підгледіти, як автор оголює свій процес думання. Якщо пригадуєш, франківський поет Ярослав Довган колись писав «Коли читаю поезію, роздягаюся» (не гарантую точність цитати), це про подібне.

Для мене, до речі, віднедавна також все важливіше перед написанням тексту розписати його структуру попередньо від руки десь в блокноті.

Щодо нехудожнього тексту, саме так. Я дуже страждаю, коли бачу нелогізований матеріал. Тобто коли помічаю, що там відсутня бодай якась логіка викладу, чи логіка викладу просто якась занадто химерна, або її там просто нема. Або класифікації на зразок: «щось там буває трьох видів: внутрішнє, зовнішнє і фіолетове» (а таке останнім часом трапляється навіть в наукових роботах). Думаю, таке виникає через те, що сучасна людина намагається занадто багато речей тримати в голові, а людська оперативка не витримує цього навантаження. А якщо записати таку неоковирну структуру на листочку, то відразу видно її кульгавість. 

І такі тексти й редагувати значно важче.

Так, редагувати дуже важко, бо випадає якийсь компонент і все сиплеться. І перекладати такі структури дуже важко, бо перекладач мусить розуміти логіку викладу і побудови тексту. 

Пригадую, десь вже років 20 тому я писала дисертацію і от ніяк не могла сісти за її остаточну версію, доки в мене в голові не вклалася загальна структура. І коли я вже мала структуру, то відштовхуючись від неї, могла нарешті писати, бо отак фрагментами, щоб тут кусочок, тут кусочок, то це не мій варіант.

До речі, на літературних курсах я теж рекомендую, перш ніж сідати писати оповідання чи роман, детально продумати і розписати собі структуру, щоб не йти потім 30-50 сторінок в якомусь непотрібному напрямку, звідки потім доведеться повертатися, виправляти, перегравати частину подій, гробити свій час чи вбивати непродуманих персонажів. А от з поезією в мене зовсім інакше, в поезії я люблю спонтанність.

Думаю, що якраз в цьому і її суть, бо чи можна взагалі запланувати поезію?

Здається, колись давні підручники з поетики теж рекомендували в вірші все продумувати і планувати, за те я й не люблю класицизм, де в письменника було дуже мало творчої свободи.  Власне мені подобається, що в поезії від кожної точки можна піти в будь-якому напрямку, бо коли ти вибираєш напрямок, то це дуже круте відчуття. І оця свобода в поезії, вона мене дуже пре. Бароко толерувало таку свободу, навіть рекомендувало поєднувати непоєднуване – заради викрешування іскри нової думки чи спостереження.

Не пригадую, хто сказав, що поезія з’являється в тому місці, де два слова зустрічаються вперше, бо до тебе їх нікому навіть не спало на думку поєднати.

А ти коли обираєш напрямок куда ти йдеш, то на що саме опираєшся: чи буде воно краще потім розвиватися в плані мовному робити якісь маневри, чи в плані якомусь почуттєвому, чи в плані змісту загалом?

Ти знаєш, дуже по-різному буває, в мене тим і відрізняється кожна книжка, бо хоч вони всі мої, але в них є також і стилістична відмінність. Бо змінююся я, а відтак змінюється те, що я бачу і як я бачу, що для мене важливе, чим хочеться поділитися. Власне цей стилістичний момент в мене відрізняється в кожній книжці, бо я свідомо вибираю інший принцип компонування.

Якщо повертатися до давніших книжок, то в 90-х мені був ближчий верлібр – пригадую, тоді відкрила собі поезію Тарнавського, Рубчака, Бойчука. Згодом мене трохи повело в бік силаботоніки – її було легко писати і читати на публіку, бо в свідомості загалу верлібр тоді сприймався як якийсь недовірш, як невміння намалювати коня, щоб він був схожий до коня. За одну з таких силаботонічних книжок мене й нагородили премією «Гранослов». А от в “Обличчі поза світлиною” 2005 року я  уже свідомо намагалася позбутися силаботоніки і диктату рими, яка змушує підпорядковувати думку слову, яким закінчиш рядок. Оскільки рима приходила в голову автоматично, то я намагалася змістити її всередину рядка, не давати їй влади над собою, підпорядкувати іншим елементам вірша. І тому в цій книжці дуже багато ритмізованих верлібрів, збудованих на повторі певних структур. Зрештою, це був період усних виступів перед публікою, ритмізовані вірші добре читалися вголос і сприймали на слух. Мені багато людей казало потім, що були дуже здивовані, що верлібр може мати такий чіткий ритм. Це як із джазом – там теж є ритм, просто свій, а не регулярний. І свої правила компонування. 

Напевно, це щось на зразок профдеформації, але коли я розумію як якийсь автор будує фразу, вірші стають надто передбачувані. Може бути хороший автор і красиві рими, але нема відчуття несподіванки, бо прочитавши перше слово, ти вже знаєш, чим закінчиться рядок. Тому я волію змінюватися від книжки до книжки, пробувати і відкривати собі щось нове. Хоча я свідома того, що непрофесійні читачі рідко звертають увагу на такі експерименти, а ще рідше – розуміють і над ними не задумуються.

І не можуть зрозуміти, в чому там суть експерименту?

Так і відповідно мені завжди хотілося, щоб в моїх віршів також було прочитання професійного літературного критика чи літературознавця, який такі речі може помітити і зрозуміти, чого ти шукав там, навіщо ти це зробив. Саме так у літературу привноситься щось нове. І не завжди це нове відразу сприймається читачами, проходить певний час, доки вони звикнуть і почнуть сприймати.

Зараз ритмізований верлібр – вже доволі поширене явище в українській поезії, тож доводиться шукати для себе якісь нові форми самовияву. Але мені завжди дуже шкода, коли ці задуми та експерименти не відчитуються, коли поезію оцінюють лише за зміст, за те, «про що вона», бо оте формальне «як» не менш важливе.

В принципі, в літературі форма та зміст так і мають бути рівноцінними.

Звісно, при всіх тих експериментах все одно лишаються якісь авторські ознаки стилю, за яким упізнають автора, і мені здається, що попри всі свідомі зміни, я все одно досить впізнавана. Але бути однаковою мені нецікаво.

Це, напевно, щось таке внутрішнє, бо, пригадую, навіть в школі в мене не було єдиного почерку, вчителі часом мали претензії, що ось ці півсторінки одна людина писала, а ось ті – хтось інший. Так і досі – маю кілька різних почерків, кожен зі своїм нахилом тексту, завершеністю чи зв’язністю написання букв. Я не контролюю цих змін почерку, вони несвідомі, наприклад, зі зміною настрою, ніби відбувається якесь внутрішнє перемикання.

В мене таке саме, до речі, я ще й двома руками пишу і кожна рука має декілька своїх почерків. І разом з тим в залежності від того, який період в житті чи про що пишу, домінує інша рука.

О, я теж амбідекстр. З дитинства мене привчили писати правою (бо так тоді від усіх вимагали), але колись трапилося зламати праву руку і майже місяць пробути в гіпсі, а університетські конспекти треба ж було якось писати, то я виявила, що цілком непогано пишу й лівою. Ну, почерк не такий каліграфічний, як правою, менше практики, але коли хочу якось перемкнутися, то міняю руку – і ніби змінюється ракурс погляду на все довкола.

Ще додам, що мені в писанні від руки стало подобатись саме оце споглядання свого почерку, ти ніби маєш якусь владу над своєю думкою і відчуваєш, що вона саме твоя, тому що тексти в електронному форматі всі якісь дуже однакові через шрифти.

Ну так. А ще я дуже люблю – бо мені важливо, чим я пишу – чорнильні та капілярні ручки, там письмо залежить від сили натиску.  Тобто в кульковій ручці, щоб писати, весь час мусиш один і той самий натиск робити, а в чорнильній чи капілярній ручці, – особливо в чорнильній, – коли натискаєш сильніше, це видно на письмі, це теж додатковий матеріал для роздумів. І ці моменти мені страшенно подобаються, маю кілька таких хороших чорнильних ручок, багато кольорового чорнила і в мене був період, коли я собі навіть купила перо, бо хотіла малювати, але все нема часу за це взятися.

Я теж недавно зрозуміла, що дуже хочу собі купити чорнильну ручку, бо кулькові насправді ще й дуже швидко закінчуються і постійно губляться. І таке буває, що от вдома сидиш, хочеш шось терміново записати, а під рукою в результаті жодної робочої ручки.

Так, а ще окрема проблема – всі ті пам’ятні ручки з красивим корпусом, який ше й про щось нагадує, про якусь конференцію чи фестиваль, але от закінчився стержень і ти все думаєш: жаль викинути, докуплю стержень, а потім вічно забуваєш це зробити, і в результаті назбирується ціла колекція оцих порожніх непишучих ручок, які ні туди, ні сюди. А чорнильні ручки – це ще й дуже екологічна тема.

Але з того всього, що ми говоримо, може скластися враження, що мені їсти-пити не дай, а дай пописати ручкою. А це зовсім не так, найбільше, що я не любила і не люблю – це переписувати щось звідкись, я вже краще це сфотографую на телефон чи зроблю копію. Для мене писання рукою – це творчий процес, а переписування чогось – нудна рутина. Так що ціле щастя, що теперішня техніка дозволяє уникнути непотрібної рутини, спростити собі життя.

Коли я вчилась на міжнарі, то був початок 2010-их, ми теж спершу дуже багато писали від руки, переписували лекції, тому що на семінарах не дозволяли відповідати з роздруківок. Але мені це дуже подобалось, бо так заодно і більше запам’ятовувалось.

Ну коли ти робиш конспект сам і робиш його якісно, то дійсно краще, багато залишається в голові. Але в мене була така проблема, що для мене написаний від руки текст все одно був недостовірним для навчання, тобто я могла собі зробити конспект, але пам’ятала я візуальну картинку – друкований текст. І коли треба було відповідати, я собі так:  ага, це другий-третій абзац, там то-то і то, і все це згадувалося візуально саме в друкованому вигляді, а із зошита чомусь не могла пригадати візуально.

Я собі так тільки шо подумала, що дійсно написаний від руки текст важко візуально відтворити в голові.

Думаю, що вся справа в тім, що ми сприймаємо написане від руки іншим центром мозку, ніж друкований текст. Це інший вид інформації – і в нього свої способи прочитання. Графологи вичитують з рукописного тексту набагато більше інформації, ніж прості смертні. Для них почерк подекуди каже про автора більше від біографії. Ну і не слід забувати про те, що кілька десятків століть література була переважно рукотворною, інтелектуальним різновидом хендмейду. Але це окрема цікава тема, яка вимагає окремої розмови.

Взагалі мова – дуже умовна реальність, і коли ми намагаємося перевести її в матеріально-фізичний вимір, виникає чимало супутніх проблем та цікавих спостережень. Одна з таких, яка дуже інтригує мене як письменницю – це способи і можливості  передачі внутрішнього мовлення, яке відображає наші мисленнєві процеси. Свого часу література потоку свідомості (яку не надто просунуті читачі сприймають як брєд) стала велетенським проривом у напрямку передачі внутрішнього мовлення. Бо нелегко навчити себе відключати вбудовану функцію логічного та стилістичного форматування інформації. А внутрішнє мовлення – неправильне, з обірваними реченнями, з нелогічними переходами, з химерними асоціативними рядами. Підозрюю, якщо колись раптом винайдуть прилад, який зможе записувати подумані (але не висловлені) думки, то нам нарешті відкриється так багато нового і невідомого про нас, що ми будемо в шоці.

А до того залишається чудовий спосіб – дозволяти своїй руці виводити свої думки в люди.