Ганна Улюра: "Мамо, а коли це ти почала відкликатися на «бабусечку»?"

Старші люди за наближенням фронту воліють не покидати домівки: вони не мають фізичної можливості, бо, зокрема, постраждали від попередніх бойових дій, вони залишаються, щоби зберегти майно для молодших, вони певні, що зі старими на війні нічого не станеться. Читаю: Human Rights Watch випустило у 2022-му глобальний звіт за десять років «No One is Spared: Abuses Against Older People in Armed Conflict». Там і про Україну є: пишуть, що пенсіонери на сході не отримують належних виплат. Звіт оприлюднили 23 лютого. Тепер би пункт про Україну був інакшим. Висновки глобально б не змінилися.    

«Нам треба серйозно поговорити, — від цих слів серце засудомило (а ми ж мали уже не одну серйозну розмову, ми уже звикли прощатися назавжди щобесіди). — Доця, де ти в моїй квартирі сховала шоколадку? Бо я не вірю, щоби ти десь не заникала шоколад!». Ми ще потеревенимо, поки триває обстріл її району, ми будемо реготати над дурними жартами, щоб заглушити звуки прильотів неподалік, потім я вирублю відеозв’язок із мамою і ревітиму вголос. 

За даними міського голови: за пів року повномасштабної війни Миколаїв мав 23 спокійні дні — себто без обстрілів, вибухів і прильотів, сирени там уже не рахують. Вдалася до суто магічних практик: в усіх своїх акаунтах вказала рідним містом Миколаїв, хоча уже кварту століття там не живу. Адже са́ме там зараз — усе моє життя. А антонім «війни» — то не мир, то саме́ життя. 

Війна? Це чути в телефонну трубку голос матері й одночасно вибухи від касетних снарядів, та без залишку вірити, що її місто вистоїть, бо чого-чого, а впертої дурної вдачі йому не позичати. Баштанка — невелике містечко в Миколаївській області — тепер на слуху, там 1 березня розгромили колону танків, місцеві йшли голіруч проти важкої техніки. Баштанка в тамтих палестинах відома своїм неофіційним слоганом: «Нахуй танки, ми з Баштанки» — і ні, його придумали задовго до цієї війни. Мама мене(!) заспокоює(!) після першого прильоту в її мікрорайон: «Гань, що зі мною станеться? Я ж із Баштанки, ну. А от татусь твій був уже городський — ніжний, бач, розбавив у тобі мою кров, то й нервуєш з дрібниць».

Я нервую з дрібниць. Щоранку після новин про нічні обстріли малюю хрестики на карті її району, наче граю в пекельний «морський бій» (мимо-поранив-мимо-підбив). А вона відволікає від тієї збоченої гри: «Тут такий хлопець-волонтер по квартирах ходив. Каже мені: “Бабусечко, вам треба щось ще? Може, меблі допомогти посунути подалі від вікна?” Такий милий хлопчик, що я навіть на “бабусечку” не образилася».    

Старші жінки на цій війні – бабусі, бабці, бабулічки, бабусечки. Знайомі дівчата двадцять плюс міркують, якими вони будуть бабусями: скупими на слова і зовнішні прояви емоцій, запасливими і бережливими, сконцентрованими на виживанні близьких; якими ж крутими старенькими вони будуть колись… Один із перших мемів повномасштабної війни – борд на автобусній зупинці біля села Мигалки: «Суки нахуй з України і нашого села. Баба Надя». Поруч із жінкою-з-соняшниками з Генічеська і прикордонниками зі Зміїного баба Надя постала в ту люту весну символом спротиву. Мене бентежить перетворення людини на символ (хоча і зрозуміле під час екзистенційних загроз),  відчайдушно зі своєю розбавленою страхом кров’ю намагаюся уявити собі ту бабусю з Мигалок – і поволі приходить певність: я її уже не раз зустрічала на цій війні, тільки-от звалася та жінка по-різному. 

Київська відьма. Ніч проти 26 лютого, по Києву і області вибухи і прильоти, виє сирена. У дворі стоїть стара і тримає в руках вхідний килимок. Із кожним новим вибухом вона сильно б’є його об стовбур абрикоси. З вікна неподалік несеться чоловій голос: «Ти що, стара, робиш, нах?!». Вона відповідає: «Зло з порога ганю» – і продовжує.

Михайловна. Я її часто бачила, поки стояла в перші дні вторгнення в черзі до супермаркету «на районі»: кремезна, сувора, з незмінною карміновою помадою на губах і в косинці з люрексом. На касах поруч швидко працюють оператори: «Наче ж сирена дзвеніла, коротка чи довга, а зараз що — дзвенить, коротка чи довга?» — «Працюй давай, Михайловна сирену вимкнула». Михайловна — з тих, що все може. В новинах якраз прочитала рекомендацію вивішувати плакати загрозливого змісту. Моєму району точно личив би плакат: «Іди-іди сюди, Михайловна тебе вимкне».

Пані Валентина. Вона три тижні жила в Бучі, поки не змогла звідтам евакуюватися – одна на весь під’їзд, без світла і газу, з котом і торбинкою сухарів. «Собі думаю: діти без нічого поїхали, а тепер я все кину тут — голі-босі будемо. І так мені обідно стало». Вона розказує, що мала в запасі варення і якісь закрутки, але не змогла їсти їх одна. Ну як це — сісти і відразу з’їсти самою, закрутки — то для родини. 

Баба Катя і баба Галя. Побачила бабусь у черзі до аптеки, виявилися сусідками. То і допомогла поселитися їм разом, облаштували там «коридор за двома стінами». Вмовила, тільки пояснивши, що економніше буде вдвох годуватися. Бої під Києвом. Завезла їм харчів і докупила побільше солодощів. Катя мені пише смс-ки, що Галя — нехлюйка, закидала весь коридор своїм барахлом і кашу варити нормально не вміє, а от цукерки були вкусні. А це в мене ще Галиного номера не було.

Світлана. Вона часом пише мені, неймовірна жінка — бабуся дорослих уже онуків, пише з евакуації, з глибокого тилу, куди вибралася глибокої весни з підвалів розбомбленого Харкова. Пише поміж іншого, так буденно: «Мої діти вирішили в Україну не повертатися». Виявляється, війну можна розказати в семи словах.

Чорнорота поліщучка. В перший день евакуації до Львова побачила її поблизу ринку. З одягу нас легко було впізнати — тих, хто їхав поспіхом. Вона несла важку торбу. Я запропонувала піднести. У відповідь гримнув шквал добірної лайки з характерним чернігівським акцентом: сама впораюся, мовляв, не займай. Потім вона глянула на моє обличчя і спокійніше уже додала: «Про себе краще попіклуйся, ти диви, рятувальниця знайшлася».   

Баба Надя. Альфа-карга з мого під’їзду. Вона взялася готувати для стареньких у нашому і сусідньому будинках, а я купувала і привозила для того харчі: «То ти письменниця, значить. Ну і які ти книжки пишеш? Хороші?.. Про любов, мабуть. Добре, що про любов. Добре, що книжки пишеш... Бо моркву ти чистити не вмієш. Дай сюди ножа!». Після звільнення Київської області вона сиділа на своїй стратегічній лавочці у дворі та зустрічала всіх, хто повертався до міста: «Женю, ти повернуся?! А де ж ти був, Женю?.. Поки я тут Київ боронила. Да, Женю, сама боронила». Женя не огризається навіть. 

У квітні 2022-го HelpAge International випустили заяву: в Україні кожній третій людині, що потребувала допомоги від початку війни у 2014-му і до весни повномасштабного вторгнення, було більше шістдесяти років. Наша війна – найстаріша гуманітарна криза у світі.

— Мамо, — кажу, — чула заяви занепокоєної міжнародної спільноти, що треба миритися з росіянцями? Ядерної бомби, напевно, перелякалися.
—  І чого вони бояться? — щиро чудується жінка з Миколаєва, яка вже уміє відкликатися на «бабусечку».