Гаська Шиян: «Для мене людське тіло – це наш маніфест існування тут»

«Я намагалася грати за всіма кліше»

Ірена Карпа: В моєму житті було дуже багато всяких випадків – і ганебних, і не дуже. Наприклад, я бігла до однієї російської письменниці, на той момент це було до війни, розпитувати про її книжки. Все що я знала – як вони називаються, це все. Я не готувалася, бо колега захворіла, прийшлось її підмінити. Вона мені в кінці каже: "Так приємно мати справу з кимось, хто так добре занурений у твою тему, так добре обізнаний". А я візьми та й ляпни: "Та що Ви, я вперше про Вас чую". Вона так знітилася – бідна, але я вибачилась. З тобою так не проканає, тому що про тебе я все знаю. І дівчата нам з Craft Magazine дали ввідне завдання. Наприклад, взяли й сказали, що Ірена весела і так далі, а Гася, все те саме, але ще й епатажна. 

Гаська Шиян: Я була дуже обурена, що в тебе забрали епатаж. Я вчилася епатажу у великого вчителя з великої літери.

Ірена Карпа: Але мені одне питання дуже сподобалося у дівчачій цій адженді, яку вони слали. Це типу, що з тобою, порядна, львівська, галицька – одним словом дівчина зі Львова? #Шотозамісто!?! Всі думають, що то колиска культурності та всього такого, а ти береш і про піськи пишеш! 

Гаська Шиян: Тобто, ти хочеш, щоб я вкотре розказала?

Ірена Карпа: Швидше, щоб тобі соромно стало. Нарешті порадуй своїх хейтерів, які кажуть: "Ви читали цю Шиян?". І реально, в тебе ж є п’ять супер вірних хейтерок. Розкажи їм, що сталося. 

Гаська Шиян: Але ти теж з Галичини. Ти, можна сказати, взагалі з Карпат, там ще все страшніше.

Ірена Карпа:  Я ще з Черкас. Взагалі. 

Гаська Шиян: Насправді, як ти казала: «Я вже стільки разів розказувала про свій творчий шлях. Скільки можна!?» Я так само стільки багато разів вже розказувала про свої складні love and hate стосунки зі Львовом. Звісно, що є ці всі галицькі стереотипи, з якими мені завжди було непросто. Я про це писала і в якихось статтях, і в якихось Facebook реакціях, тому що я не вписувалась у це. Ні я, ні моя сім’я – ми не були такими. Є класичне уявлення про галицьку сім'ю, якою вона має бути. Що в тебе якісь діди обов’язково мають бути ксьондзами греко-католицькими, а інші діди мають бути лікарями або художниками. Я у весь цей патерн не вписувалась, але при цьому все одно, особливо коли ти підліток, тобі хочеться бути частиною якогось середовища, частиною якоїсь тусовки. І в цьому середовищі ти завжди думаєш, як ти маєш правильно себе презентувати, якщо ти у ці всі галицькі штуки не вписуєшся. Все йшло фазами. Потім я з цим порозумілася, як мені здавалося. Я намагалася грати за всіма кліше. Святкувати Великдень, як належить, пекти паску тощо.

Ірена Карпа:  З ковбасою бігати. 

Гаська Шиян: Я не можу сказати, що то була якась нещира штука. Мені це все було цікаво робити. Це була моя особиста внутрішня потреба, але потім це себе вичерпало. В мене у Львові було чітке відчуття як у жінок, які в кар'єрі впираються в якусь скляну стелю. Було відчуття тісності простору, майже фізичного. І попри всі там високі стелі у квартирах, і великі житплощі, яких вдалося досягнути. При цьому в мене не було чіткого відчуття скляної стелі й тісного приміщення, але мені зараз навіть не так вже якось і актуально, і цікаво говорити про ці всі галичанські штуки. Це вже не є важливою частиною мого життя зараз. Ну й Львів, в принципі, теж міняється. Звісно, що це все одно місто доволі консервативне. Зі своїми заморочками, зі своїм середовищем. 

 «Ти за життя можеш спробувати багато різних сценаріїв»

Гаська Шиян: Коли я переїхала в Київ – це було відчуття більшого міста. Більше місто створює меншу, так би мовити, внутрішньовидову конкуренцію. Коли ти переїжджаєш у більше місто, в столицю, чи просто десь за кордон в якесь інше місто, то в тебе спочатку комплекс провінціалки – здається, що тобі постійно треба буде доводити хто ти така. Насправді все має абсолютно зворотний ефект. У Львові мені доводилось відчувати, що коли ти приходиш в якесь нове середовище, то від тебе очікують, що ти якось себе репрезентуєш. А в Києві, я впевнена, що люди не вбачають одразу в тобі конкуренції, тобто для всіх вистачить місця. Кожен може по-своєму себе проявляти й представляти. 

Ірена Карпа: Ти просто не застала тих часів, коли писались графіті: "Кієв нє рєзінавий".

Гаська Шиян: Можливо. У мене до Києва було декілька підходів. І це теж місто, яке мене постійно з себе виштовхувало. Є така штука: чим більше ти чомусь опираєшся, тим більше це щось також тобі опирається. Потім, якщо знайти точку зборки й точку зіткнення, воно тобі може дуже в кайф зайти. 

Ірена Карпа:  Я пам'ятаю цей момент, коли ти казала, що ти Київ не стягуєш. 

Гаська Шиян: Я думаю, що це теж і вікова штука – ти розумієш, що за життя можеш спробувати багато різних сценаріїв, що ти не мусиш вписуватися в якусь одну хрестоматійну картинку. Може бути мільйон сценаріїв пенсії: від того, щоб її провести у Львові чи в Карпатах, до якихось інших варіантів. Тобто насправді те, чому нас життя вчить – це ніколи не приймати собі якийсь життєвий сценарій назавжди. 

«Без нашого тіла ми мертві, нас не існує»

Ірена Карпа:  Я про те, що зараз ти постиш. Я розумію, що це арт. Швидше за все тебе посмертно визнають великою фотографинею. Вона фоткає сміття, щоб ви розуміли. Їй щось сподобалось, вона підійшла й починає фоткати це сміття. 

Гаська Шиян: Моя улюблена подружка, художниця Анна Лі, зробила візитку, яку я не роздруковувала. Ти кажеш фотографиня, а вона мені зробила візитку – порнографиня. 

Ірена Карпа:  Ну от – порнографиня! Звідки оця потреба фотографувати, до того ж неканонічно? Ти не кокетуєш, коли ти фоткаєш, ти робиш Raf Staff. Воно дуже перегукується мені з твоїми текстами, коли в тебе якісь натуралістичні описи целюліту, вульви – тепер я вже знаю, я не плутаю її з вагіною. Тобто людей, які розглядають себе. І в фото ти не використовуєш фільтри. Ти не фотошопиш, робиш так, як є. Я пам'ятаю, в тебе класна була серія в шкарпетках і зі світлом. Цей Statement, що це таке? Звідки ця потреба і що воно значить? 

Гаська Шиян: Я просто дуже люблю м’ясо, натуралізм – це така цікава штука. Зі своєю другою книжкою – це умовно моя творчість, яка отримала більшу аудиторію – зрозуміла, що це про особисті межі, які в дуже різних людей різні. Я дуже люблю тілесність, натуралізм. Причому тілесність, оголеність, "Ню" – це для мене абсолютно не тотожне поняття з, наприклад, «сексуальність» і «секс». Сексуальність і секс можуть бути проявлені зовсім інакше. 

До речі, колись я з кимось це обговорювала та дійшла до висновку, що, можливо, дається взнаки моя класична освіта. Це триб’ют моїй греко-латині та античності. У них була філософія "калокагатія", коли тіло не сприймалося як щось окреме. І для мене людське тіло – це "наш маніфест" існування тут. У мене, напевно, середньостатистично досить занижене відчуття сором'язливості як такої. Якщо говорити про оголеність, мені ніколи не буває соромно бути оголеною. Я тільки це сприймаю в призмі, що, можливо, іншим може бути незручно на це дивитися. Я не розглядала кар'єру лікаря тільки тому що це пов'язано з людськими стражданнями. От якщо б з медицини виключити людські страждання, фізичні й психологічні, бо вона завжди пов’язана зі смертями, з втратами. Причому смерть я досі не сприймаю. Я досі не зжилася з усвідомленням, що людина смертна, що всі помруть. І я шукаю різні способи, як це зі свого життя, зі своєї реальності виштовхувати. Можливо, це є сприйняттям такого life is about living: що це життя, що тіло – це маніфест того, що ми тут присутні. Без нашого тіла ми мертві, нас не існує. Можливо, якби я вірила в загробне життя та була людиною віруючою, вважала, що є якась душа, яка відлітає кудись, в якісь інші світи й ти продовжуєш там своє існування – я б якось інакше це сприймала. А так я сприймаю це як комплексність. А про сміття? Насправді мій Instagram складається з двох типів фотографій – це сміття і "нюдси". Хоча, останньою була фотографія в лісі, де я одягнута.

Ірена Карпа:  Як так?! Це шок, скандал! (сміються). 

«Щоб побачити й розгорнути якусь історію, не потрібно кудись їхати»

Гаська Шиян: З фотографіями сміття на тротуарі було дуже цікаво. Я Instagram завела досить пізно. Instagram як споглядання, фотографування себе, селфі, прикрашання себе, робіння себе красивішою ніж ти є, на етапі, коли його завела, мені не був цікавим. Можливо, якби я років десять тому почала – це було б інакше. Але коли я почала фотографувати телефоном (бо я до того фотографувала фотоапаратом завжди – фотоапарат дає інші ракурси) зрозуміла, що телефон ідеальний для Flat Lay (ред. предметного знімання вертикально згори). Висновок із цього можна зробити, що я часто дивлюсь під ноги. Там сліди людського життя. Я не просто фотографую ручку, яка гарно геометричного лягла на тротуарну зебру – в мене є бажання вибудовувати історію. Я одразу думаю, що це за ручка, в кого вона випала. Чи у школяра зі школи, коли він повертався, чи якийсь чоловік, коли йшов з роботи. У мене одразу в голові розгортається ціла історія ручки. Для мене фотографувати те, що під ногами, – це також маніфест життя. От воно, трушне життя тут. 

Ірена Карпа:  Я думаю, якщо робити таку виставку, то обов'язково треба було б робити цей варіант: чия це ручка, хто це пішов – класні історії! 

Гаська Шиян: Так, розбудовувати історії. Ти розумієш, насправді це теж така штука, яку ми зрозуміли з локдауном. Але я це зрозуміла і раніше, коли були такі періоди, що я менше подорожувала та більше була вдома. Для того, щоб щось побачити й розгорнути якусь історію, не потрібно кудись їхати. Ти можеш сидіти у квартирі та дивитися з вікна, і тобі кожен день буде про що розказати, якщо ти хочеш знайти, про що розказати. Звичайно, що для натхнення мені потрібні люди, і human traffic, і все таке. Але ці сліди, сліди життя, сліди існування – вони є скрізь. Для мене фотографія – це спосіб нотатника. Щось ти записуєш, щось ти встигаєш сфотографувати. Коли я бачу фотографію, я чітко згадую контекст, в якому це було, коли це було, де, який сезон, яке місто. І воно мене переносить у цю ситуацію. Це інструмент. Я, напевно, дуже візуальна. Я прозу та вірші люблю на візуальних образах: коли ти бачиш картинку, коли в тебе в голові крутиться кіно. Не знаю як ти, але ми ж покоління, яке ще встигло рости на порно оповіданнях. 

Ірена Карпа:  "Пан + Пані".

Гаська Шиян: "Пан + Пані" та інші такі штуки, оповідання. Це не тепер, коли в тебе є "pornhub" і ти вибираєш за всіма вподобаннями, а власне оповідання, які мега круто розвивали уяву. Деякі з них були дуже класно написані. Був вибір: або одна касета, яка є тисячу разів переписаною екранною копією, яка шипить, шумить; або в тебе є оповідання, і коли ти це читаєш, твоя уява – твій друг. Ти можеш собі уявити цих героїв такими, як ти хочеш. Я думаю, що це нас в певному сенсі сформувало. 

Ірена Карпа:  В мене, наприклад, якщо брати джерело фантазії, то це будуть якісь усі навколо порнографічні моменти в Єшкілєва. Це одне з перших, що я читала. Для мене так само це значно більш об'ємні штуки, більш збуджуючі, ніж реалістичні жінки, чоловіки й неприкрите людське м'ясо, тому і вмикається уява. Так, цікаво! Щоб в тебе таке спитати, та попровокативніше?

Гаська Шиян:  Я у тебе дуже провокативного не питала. 

Ірена Карпа:  Та не правда! Так, я знаю. Бачиш, тобі приписали галицький епатаж. 

Гаська Шиян: Ти, напевно, так помстишся, що в тебе забрали епатаж. 

Ірена Карпа:  Ні, навпаки, намагаюся знайти підтвердження, тому що для тебе це взагалі не епатаж – це просто опис. 

Гаська Шиян: Так, це для мене це natural state of me. 

«Коли ми найбільш вразливі? Коли ми відкриваємося сентиментальними речами».

Ірена Карпа:  Ще дівчата з того боку просили передати, я так розумію, що це було питання для нас двох: про сарказм, про іронію. Що це таке? Чи це свідоме використання, чи це захист, чи це зброя? Я особисто вважаю, що це свідомий захист. Так, якщо вже людина сама з себе поржала, то певно тільки повні йолопи можуть з неї сміятися після того. Тобто стьоб, іронія, сарказм – де воно в тебе?

Гаська Шиян: Так, напевно. Коли ми найбільш вразливі? Коли ми відкриваємося сентиментальними речами. Єдині твори мистецтва, над якими я можу реально просльозитися, пошморгати носом, порюмсати – це дитячі мультфільми. Коли, наприклад, "Немо" втратив свою маму і це так трагічно. Це тільки підтверджує той факт, що чим більше ми робимося умовно няшні, то тим більше ми робимося вразливими. Зрозуміло, що іронія, сарказм – це такий цинічний захист від жорстоких реалій життя. Але з іншого боку, я думаю, що тут питання стандартів, меж і розуміння, тому що я дуже добре розумію те, що мені є нормальним способом висловлюватись, а для когось буде жорсткою критикою чи сарказмом. Але з іншого боку, є люди, які значно жорсткіші. 

Гаська Шиян: Про епатаж питала, про сарказм питала, про Галичину питала. Виходить, що ти нічого також навмисне не робиш із того, що тобі самій не властиво. Хто твої найнеочікуваніші прихильники ми зрозуміли – це бабульки, які не можуть вирішити хто з них двох "Марта". Хто твої хейтери? 

Гаська Шиян:  Я не фолловлю срачі, не слідкую за хейтами. Тобто я знаю, що є люди, які не сприймають мою останню книжку з певних причин, але для мене немає такого, щоб відстежувати – цей мене захейтив, треба його заблочити. Мені завжди смішно, коли люди у Facebook починають розгортати заяви: "Я забанив цього, бо він сказав це, а цей лайкнув того пост". Якось мені не хочеться на це витрачати своє життя та енергію. Було досить багато цікавих епізодів, про один з яких ти згадувала. Я вважала, що межа сприйняття того, як я пишу, пролягає десь в нашому поколінні плюс-мінус десяти років. Але підійшли дві жіночки, яким вже було десь за сімдесят. І вони між собою сперечалися хто з них більше Марта. Я зрозуміла тоді, що це взагалі не поколіннєве, що це більш особистісне. Але були й молодші, які казали: "Боже, що то за Марта, навіщо їй стільки сексу, що вона тільки про те й думає!?!" Тобто, мені здавалося, що ця тема табуйована і тому люди про неї не говорять. Але є ті, кому більш цікаво, є, кому менш цікаво. 

Ірена Карпа:  Бачиш, просвітництво для людей інтелігентних, для людей, які звикли читати, для людей культурних – це так само, як і для тебе в дитинстві, і для мене. Для мене першовідкривачі навіть не "Пан + Пані", це був Флобер, Мопассан. Якісь речі значно цікавіше ти домалюєш в уяві. І для тих людей це цікава інформація, яка подана добре, смачно, зі стилем написана. Це не дивно, що нормальні люди з відкритим мозком приходять і тебе люблять. 

«У мене немає схильності до активізму»

Ірена Карпа:  Ми почали говорити про хейтерів. Мене нещодавно почесно виключили з феміністок за мою пісню "Баби – круті чуваки". Мене публічно захейтерили на якомусь феміністичному пабліку. До того ж почали мені гадити на голову навіть ті дівчата, яких я знаю. Що, мовляв, це таке? Чому баби? Чому чуваки? І сказали, що в мене комуністичні слова. А те, що вони мене захейтерили публічно, то це не комуністично. У тебе теж якісь були пов’язані теми з фемінізмом. 

Гаська Шиян: Це все дуже цікаво, тому що це цікаві процеси, які відбуваються в українському фем середовищі. По-перше, в мене немає внутрішнього активізму, в мене немає схильності до активізму. Я не люблю вішати якісь ярлики. Очевидно, що насправді зараз фемінізм скрізь проходить складну фазу, коли він має дуже широкий спектр. Якщо раніше йшлося в першу чергу про емансипацію, про те, щоб жінка могла працювати, вчитися, мати окремий банківський рахунок, то тепер кожен це сприймає зі свого ракурсу. І знову ж таки, я думаю, що особиста сексуальність грає дуже сильну роль, тому що всі ці штуки з харасментом, з домаганням, з культурою згоди – безперечно, все це дуже важливо, але коли ти читаєш якісь дописи й думки на цю тему, то ти розумієш, що спектр людського сприйняття та спектр людських реакцій взагалі дуже широкий. І насправді мені завжди дуже прикро, коли фемінізм, який має бути про сестринство, про підтримку будь-якого вибору, перетворюється на те, що жінки починають одна одну хейтити за те, що та чи інша неправильна феміністка. Мені здається, що це найбільша маячня, яка може бути. 

Ірена Карпа: Та поголила ноги, а та не поголила ноги. Та на підборах…. Самооб’єктивацією займаєтесь. 

Гаська Шиян: Тобто коли є якийсь ніби такий чек-лист. Мене втомлювало в галичанстві, що є чек-лист, що ти маєш проставити галочки, щоб бути правильною галичанкою. Виявляється, є такий самий чек-лист, який ти маєш проставити, щоб бути правильною феміністкою. І це все доволі абсурдно, тому мені здається, що важливо говорити про якісь речі, які тебе хвилюють з жіночого ракурсу. Безперечно, про материнство, про кар’єру, про багато речей можеш говорити, але важливо не заганятися в хащі взаємного хейтерства, а слухати різні аргументи, і різне сприйняття ситуації. 

«Я в дорозі мало пишу, мені потрібна дистанція»

Ірена Карпа:  Якби ти постила більше фоточок з подорожей – де там і що – а вона сміття якесь постить! Тобі ж навіть позаздрити нормально не можна! Я-то розумію, що подорож – це не тільки про красиві фоточки. Скажи, будь ласка, чи це відобразиться в якихось твоїх історіях? Чи буде якась дія в цій подорожі, тому що це вже особливий час, коли ти подорожуєш під час Covid: туристів немає, ти бачиш всі ці місця зовсім не такими, якими їх звикли бачити. Це насправді був авантюрний вчинок, дуже сміливий. Я тут абсолютно не знаю, чи можна по-доброму заздрити. Просто в принципі заздрила, що ви кудись вирвались. 

Гаська Шиян: Як у нормальній жіночій дружбі! 

Ірена Карпа: Але я при цьому це ще й не приховувала. Я кажу: "Привіт – це моя жаба, і вона тут сидить тому що ви поїхали, а ми тут сидимо в закритому Парижі". Але я скористаюся списком ваших місць і буду використовувати, якщо ви мені їх дасте. Отже, Гася потусила в Латинській Америці класно чотири місяці. Чи буде це відображено у творах, чи будеш ти про щось писати? 

Гаська Шиян: Насправді я в дорозі мало пишу, і я вже давно зрозуміла, що мені потрібна дистанція. Тобто є значно більше шансів, що якби в Латинській Америці ми так багато не пересувались і я була без дитини, і зависла десь на два тижні, в якомусь стабільному місці – значно більше шансів, що я б написала там про Париж, про Львів мого дитинства, про що завгодно, але не про Латинську Америку. У мене якось так працює, що в мені накопичується внутрішній архів. До того я навіть не роблю особливих нотаток. І потім ці всі запаси якось виринають на поверхню, коли я сідаю за процес… 

Ірена Карпа:  І потім ти відкриваєш фоточку сміття, і згадуєш.

Гаська Шиян: Так, сміття лежало там, а біля нього проходила жінка з п’ятьма дітьми і ти починаєш розгортати історію кожного з цих дітей. Тобто в мене це працює так, тому, безперечно, всі ці історії, всі ці враження, які я побачила в Латинській Америці, десь рано чи пізно проявляться і десь про них буде написано. І якийсь герой обов’язково з’їздить на Тітікаку, яка вкрала моє серце. Але в мене це не є миттєвим процесом. Ттревел-блогер з мене був би поганий.

Чому в мене натягнуті стосунки з Instagram? Я відчуваю, що в цю соцмережу за її задумом і каноном не влилась. Раніше я їхала кудись, подорожувала чи не подорожувала, і була вдома. У мене завжди був з собою фотоапарат, і коли я бачила якісь цікаві кадри, я їх фотографувала. І потім за місяць або два я їх усі зливала на комп’ютер, повільно переглядала, відбирала, трохи редагувала й постила собі якийсь альбом за цей період чи за цю подорож. І вже навіть тоді, коли все ще не було в режимі живого часу, коли онлайн етерів ще не було, але все одно, ти, наприклад, запостив фотки зі Стамбула, починають коментувати: «Ти в Стамбулі?» Річ, яка мене найбільше втомлює в соцмережах – це, власне, цей ефект миттєвості. Я вірші пощу в Facebook, бо більше особливо нема куди. Це ніби відчуття, що ти розбазарюєш щось дуже класне та дуже цінне. На жаль, немає зараз іншого вибору, якщо ти бажаєш, щоб хтось почитав. Але насправді воно губиться в цьому потоці. 

Ірена Карпа:  Але дивися, з іншого боку остання Нобелівська лауреатка саме тому і була відома, що вона постила свої вірші в Instagram.

Гаська Шиян:  Зрозуміло, що там є цікаві поети. Цікавий інструмент, я цього не заперечую. Я просто кажу, що моє внутрішнє “я” з цим в конфлікті, бо за природою я slow person – я люблю повільне життя. Коли хтось розказує, розписує як сповільнитися, як повільно жити, то я так все життя жила. Я люблю поспати більше, ніж кудись сходити. Для мене повільне життя і неспішність рефлексій – це дуже важливо. У сучасному медійному просторі з цим мені не просто. 

Ірена Карпа:  Бачиш, це дуже цікаво! Бо мені навпаки – ця миттєвість дуже подобається. 

Гаська Шиян:  Я тому в сторіз взагалі не пощу. Сторіз – це для мене незрозуміла штука. Навіщо ти її запостив, якщо вона через двадцять чотири години зникла? Мені вічно приходять повідомлення: Irena posted new stories… А в мене зараз зовсім інше в голові. Я хочу реально глянути на ці сторіз Ірени, але за три місяці. Насправді соцмережі в мене якось природним чином самообмежуються. Я періодично щось пощу, але не особливо дивлюсь, що постять інші.

Ірена Карпа:  Але це насправді дуже цікавий інструмент. Це моніторити аудиторію, це взагалі якось тебе вводить у контакт. Цікаво, що Instagram задумувався як візуальна штука, а люди приходять туди за текстом дуже часто. Так що я думаю, якщо в тебе є якісь старі вірші, які завалялися десь там і ніколи не були видані…Бери зі своїм фото сміття й пости підходящу штуку! І це буде просто бомба! Ти побачиш, наскільки це схвалять. 

Гаська Шиян: І дадуть мені Нобелівську премію.

Ірена Карпа:  Досить з тебе премій вже. На Нобелівську вже вона… Людино, що там у тебе розкажи по преміях? Євросоюзова, Експресова. 

Гаська Шиян: ЛітАкцент. 

Ірена Карпа:  ЛітАкцент тобі навіть дав. Навіть не "Золоту бульку"!

Гаська Шиян:  Не дали того року "Золоту бульку" нікому, коли мені дали премію. 

Ірена Карпа:  Усіх любили. А "Золотий хрін" – це за найгірший опис сексу.

Гаська Шиян: Мене туди в короткий список дали, але не … 

Ірена Карпа:  Не проканало. Та ні, в тебе натуралістичний опис сексу. Там дійсно хто виграв, було все якось страшно. Любка, здається, виграв? Там хтось дер, здається, якусь партсекретарку за всі партії регіонів. Любку дуже люблю. Сцена дивна, але то таке. 

Ірена Карпа:  Про чоловіків в українській літературі. Хто для тебе найбільш сексі? 

Гаська Шиян:  У мене завжди було розділення. Відколи я почала літературу сприймати як свою більш-менш професійну діяльність, у мене це взаємовиключні процеси. Тобто я сексі об’єкт шукаю взагалі зовсім в інших місцях і зовсім в інших контекстах. Загалом, прив’язка до якогось спільного умовно-професійного поля вже non sexy сама собою. Тобто я розумію, що, можливо, цей чоловік в іншому контексті був би для мене прикольним меном і цікавим, а якщо ми вже разом на літфестивалі, то… 

Ірена Карпа:  Це вже якийсь інцест. 

Гаська Шиян: Якось у мене це так і є, і тут я нічого не можу тобі сказати. Нічим не можу поділитися, ніякими плітками. 

Ірена Карпа:  Тоді ділися плітками з нами про законного чоловіка. Ви швидко побралися, бо вам потрібно було летіти до Латинської Америки. 

Гаська Шиян: Мали на Різдво у Францію приїхати, а потім… 

Ірена Карпа:  Щоб з’їсти індичку, то спочатку потрібно було поженитися. Ви казали з Гоберчиком, що ви якусь спільну книжку задумували. Якийсь роман у листах.

Гаська Шиян: У нас є ця ідея, і, може, ми колись її втілимо, може, на пенсії, може, швидше – побачимо. У нас просто історія знайомства й розгортання стосунків цікава, зворотно до того, як взагалі заведено. Тому нам здається обом, що вона була б досить цікавою. І у нас була задумка описати цю історію з двох ракурсів. З мого і з його. У нас це записано в "to do list". Але не знаю. Тобто, це насправді можливо й цікаво було б. Люди люблять читати особисте. 

Ірена Карпа: Будемо чекати. І будемо сподіватися, що ми до Гасиної старості теж доживемо й почитаємо з вами. 

Гаська Шиян: Я кажу, що класно було б жити хоча б сто двадцять років, бо менше якось вже мало часу. А він завжди каже: ”Я не розумію цих твоїх заморочок зі смертю”. Тому, я гадаю, треба, щоб всі дожили до моєї старості.