Ігор Померанцев: «Моєму синові пощастило, що я не золотар»

У вас на чільному фото в фейсбуці — закрита поза. Ви сидите майже як роденівський мислитель. Навіть учора, на вуличній презентації (інтерв’ю відбувалося впродовж фестивалю Meridian Czernowitz), ви трохи закривали обличчя рукою. Ваша закрита поза — це захисна реакція чи образ?
 
— Я думаю, про це краще скажуть психологи або психоаналітики. Якось один психоаналітик подивився на моє фото — я був зображений стиснувши пальці і особливо сховавши великий палець — і ось аналітик мені сказав: це свідчить про те, що ви прагнете бути закритим равликом. Моє місце — студія, і тому я працюю на радіо. Мене ніхто не бачить, я хочу бути наодинці з власним голосом. Я, приміром, уникаю прямих ефірів, інтерактивів, мені подобається космічна капсула замкнутого простору, яку я розмикаю власним голосом. При цьому я не бачу реакції слухачів, не знаю, чи показують вони на мене пальцем, чи крутять пальцем біля скроні, чи сміються. Я б якраз пристав на те, щоб вони сміялися. Знаєте, є сміх певного ґатунку. Олександр Блок звернув увагу на це — коли він читав трагічні вірші про п’яниць із очима кроликів, люди сміялися. Це реакція нервова, емоційна. Вона підміняє недомисл. Адже сміх поруч зі смертю навіть у словнику. Є такі культури: в них смерть має йти в парі зі сміхом. У соціальній психології є таке поняття: інтроверт у ролі екстраверта. Ось це про мене. З іншого боку, я публічна людина, прекрасно розумію, що слухач реальний. Я публікую те, що пишу, есе, вірші. Тому мене не можна назвати скромною людиною. Як поет я маю ілюзію, що те, що хвилює мене, хвилює й інших. Пропоную читачам щось життєво важливе для мене, і маю ілюзію, що для когось це теж життєво важливо. У графоманів та ж логіка, що й у не графоманів. Так це виглядає в теорії.

Я не дуже люблю говорити про себе, я робив передачі з багатьма видатними мислителями і письменниками. Ось, наприклад, з Олександром П’ятигорським. Жодного разу ми з ним не говорили про його філософію, завжди обирали дотичні теми. Це міг бути Сократ, це могла бути “неросійська ідея”, і в цій царині він висловлювався як філософ. Він ніколи не говорив про себе безпосередньо. Тому мені важко уявити свій автопортрет. Я колись знайшов визначення для своєї поезії: кажан, на якого спрямували ліхтарик. Я і є цей кажан, я тяжію до горищ і підвалів, а потім, раптом, згадую, що кажан може і хоче літати. Складне почуття — з одного боку, хочеться сховатися десь у закутку, в темному кутку, а з іншого — хочеться, усе-таки, щоб тебе побачили. Тому зупинимося на образі кажана, тим більше, що зважаючи на пандемію, він бачиться дійсно зловісною істотою. Але можна бути зловісним і привабливим водночас.

Дуже важливе для мене питання: чи можна рівняти поняття “емігрант” і “переселенець”? Що між ними спільного і що відрізняється?
 
— Переселенець — це людина, яка мігрує в рамках своєї культури і своєї мови, як правило. Тому їй потрібно адаптуватися до нового міста, так, але в рамках своєї культури. Емігранти ... емігранти бувають різними. У кожної людини є право на еміграцію. Підстави бувають політичними, бувають економічними. Тут мене швидше цікавить не власний окремий випадок, мене цікавить, як змінилося поняття «дому» в двадцятому столітті. Це ж століття найжорстокіших політичних і соціальних експериментів. Наприклад, квартирне питання в Радянському Союзі Сталін вирішив дуже просто: він вибудував величезну систему ГУЛАГу. Мільйони людей оселилися просто в бараках. Гітлер теж вирішив низку квартирних питань, коли мільйони людей були не просто виселені, а знищені, маю на увазі Голокост. Потім уже, коли революційна лава сповільнила свій рух, у Радянському Союзі з’явилися комунальні квартири. Люди повинні були жити попліч, люди повинні були дружити, відповідно до соціалістичної ідеї, але вони замість цього почали ще більше ненавидіти одне одного. У двадцятому столітті радикально змінилося поняття дому, з’явилася величезна кількість людей, яких можна називати емігрантами, а можна називати переміщеними особами. Це поняття юридичне, воно виникло після Другої світової війни, і йдеться тут про мільйони людей. Displaced persons, переміщені особи, вони бігли в Північну Америку, у Південну Америку, серед них були, приміром, військові злочинці. Там була величезна кількість найрізноманітніших людей. І серед них люди, близькі мені — політичні емігранти. Але я відчуваю близькість і до біженців, і до неповерненців. Це моя нація. Це означає, що у мене є співвітчизники, це означає, що у мене є родина. Ось вона, моя батьківщина! Анна Ахматова колись із гидливістю писала про емігрантів, ну не любила вона їх, а я не без гордості кажу — це моє рідне — мігранти, біженці, бродячі собаки Європи.

Певною мірою ваша еміграція теж була вимушеною ...
 
— Мені часто й агресивно дихали в потилицю, скажімо так. Я мав конфлікт із державою. Державу в цьому конфлікті представляв КДБ. Я був молодим письменником, я хотів читати те, що мені цікаво, писати те, що мені цікаво. Я хотів висловлюватися. І вийшло так, що я читав заборонені книги. І це читання загрожувало б моїй свободі. Про це йшлося на допитах, і там-то мені порекомендували залишити Радянський Союз якомога швидше.
 
Я читала, що саме в еміграції ви почали говорити українською. Це правда?
 
— Я знав українську мову, оскільки я її любив. У дитинстві я прочитав сотні книг українською, здебільшого пригодницьких і фантастику. У школі в мене була тверда четвірка з української мови. Це було підґрунтя. І виявилося, що моя четвірка чогось вартує. Мене запросили виступати в Мюнхені в Українському Вільному Університеті, прочитати лекцію про підпільну українську культуру в СРСР, і, звісно, вони розраховували на те, що я говоритиму українською. Мені було в радість говорити українською. Ці розкішні перекати українських слів у роті, я немов брав участь у своєрідній лінгвопригоді. Почався мій роман із мовою. Наша любов була взаємною. У цій любові була і практична жилка. Перші мої контакти в еміграції були не з російськими політичними емігрантами, а з українськими. Перше запрошення виступити на «Радіо Свободі» в Мюнхені я отримав від української редакції. Уперше я вийшов в ефір не російською мовою, а українською. Я написав кілька невеликих есе українською, і мій редактор, видатний український поет Ігор Качуровський, не зробив тоді жодної правки. А писав я, все-таки, про поезію. Це був маленький нарис «Замовчана поезія» про Київську школу поезії. Дуже значне явище української літератури, замовчуване у Радянському Союзі.

 
Поезія — це можливість розмотати клубок культури або навпаки змотати його, вплітаючи туди свою біографію, враження, світогляд?
 
— Поезія — це плинне поняття. Сенс якраз у тому, щоб щоразу переназивати її інакше. Крім того, у поезії багато різних функцій: є поняття «культурна пам’ять», «історична пам’ять». Є, звичайно, власне історичні дослідження, але поезія — це пам’ять мови. Без поезії мова б розм’якла, позбулася власної пам’яті. На склероз страждають не лише люди. Поезію ми ще в школі вчимо напам’ять, це класика, і в ній було дуже багато незнайомих дітям слів. Це функція чисто педагогічна, але вона дуже важлива. Як би не говорили, що в школі, мовляв, відбивають смак до літератури, — дитина в принципі не може сприймати поезію, літературу, як зріла людина. Тому діти вчаться розуміти поезію на вулиці, за допомогою сороміцьких куплетів. Також хорошою для цих цілей є блатна пісня, певна романтизація, так? Фекальна тематика дуже добре працює в дитинстві, тому що в цей час у людини ще свіжа пам’ять про її фізіологічний стан. Коли міняють пелюшки, памперси — дитина не пам’ятає цього свідомо, але це залишається у фізичній пам’яті. Тому фекальні вірші добре запам’ятовуються, і завдяки ним дитина починає розуміти, що таке поезія, тому що поезія повинна тебе торкатися.
 
Ця освітня структура знаходить вираження у російському шансоні та репі, примітивній попсі й інших простацьких культурних форматах?
 
— Ви маєте рацію, оскільки більшість людей залишаються інфантильними, коли йдеться про художній смак. Ми зараз у Чернівцях, я тут виріс, в дитинстві я був справжнім кіноманіяком. О 10 ранку починалися сеанси в кінотеатрі «Жовтень», і я вже чергував біля входу. Я дивився переважно пригодницькі фільми: «Три мушкетери», «Залізна маска», «Фантомас». І пізніше подумав: я був єдиною дитиною в кінозалі, всі інші були дорослими. Вони досі сидять у цьому кінозалі, ось у чому загадка. Якби мені зараз спало на думку переглянути «Залізну маску», це був би прагматичний намір. Наприклад, згадати якісь кадри для оповідання, спогади про дитинство. Але всі ці люди досі дивляться «Залізну маску», вони були, є і будуть інфантильними. Тому поезія камерна. У цьому її гідність, але в цьому і її слабкість, у відсутності широкого резонансу. Але їй, з іншого боку, і не потрібен широкий резонанс, тому що поет пише наодинці з самим собою. І він представляє собі не читачів, а якогось єдиного читача. Так, поезія вразлива в соціальному сенсі, але її рятує художня сила.
 
Багато фізіології в поезії?
 
— Це залежить від поета, це індивідуально. Є поети, у яких поєднання фізики і метафізики — ідеальне. Була навіть така школа поезії в Єлизаветинській Англії, її головний представник Джон Донн. Йдеться не лише про фізіологію і метафізику, йдеться насамперед про лексику. В англійській поезії своя нервова система, в українській поезії — своя. Сенс української поезії в тому, щоб дати мові вижити, це триває близько трьохсот років, і в цьому екзистенційна сила української поезії. Мові потрібно було вижити, і вона вижила завдяки поезії! А нерв англійської поезії — в чергуванні і протиставленні англосаксонської ґрунтової лексики і латинських коренів. Через норманів, через французів в англійську мову привнесені сорок відсотків латинських коренів. Це величезна кількість. Майже всі абстрактні поняття в англійській мові передаються латинськими словами. І нерв англійської поезії, її інтрига, в тому, як чергується домінанта — перемагають слова англосаксонські чи франко-латинські. У творчості елизаветинців ці дві стихії віднайшли свою гармонію. Особливо — у Джона Донна. Він може писати про блоху як про переносницю тілесної любові. Укус, кров, обмін кров’ю між коханими. І разом з тим він метафізик. Він бачить задум Творця з-за повсякденними явищами. Взяти, приміром, очі. Функція очей — бачити. Але очі — це ще й відкриття тебе світом, і відкриття світу тобою. Ось це дуже важливо усвідомлювати кожному, хто працює зі словами, чи це радіо, чи література. Навіть на радіо, прості речі, новини, приміром, — люди жадібно їх слухають, це означає, що людина цікава. Або ось інтерв’ю. Ну поговорили, так? А проте це інтерв’ю свідчить про те, що люди здатні розмовляти, здатні вступати в діалог. Що вони відкриті, що вони дізнаються щось нове одне про одного. Або, наприклад, жанр полеміки. Люди готові на смерть стояти за свої погляди, адже «полеміка» перекладається з грецької як «війна». Тому навіть коли ми говоримо про журналістські жанри — усе одно, там є своя метафізика і своя філософія.

Що змушує людей не слухати радіо, а саме чути його?
 
— Це гра слів. Відомо, хто нас здебільшого слухає. Це домогосподарки біля дошки для прасування. Це дуже осмислене вживання часу. З одного боку, ти робиш добру справу для сім’ї, з іншого — знайомишся з чимось новим. Відтак, нас дуже багато слухають художники, коли вони пишуть свої полотна. Рука рухається, а вуха ввімкнені. Мені якось написала художниця і письменниця Інна Лісова, вона приблизно в тридцять років втратила зір. Вона написала мені: «Не забувай, що радіо — улюблене мистецтво сліпих». Це такі цільові аудиторії. Але є ще люди, які слухають конкретні програми, я, наприклад, дуже люблю ВВС3, класична музика, джаз, інколи дуже вишукана проза. Я особливо люблю ВВС3, бо я з ним співпрацював, там звучали мої оповідання, читав їх видатний актор Рональд Пікап, він сам їх обрав. Він відомий завдяки ролі Оруелла на телебаченні. Для мене особливий привід для гордості — Пікапа обрав для читання своїх оповідань Семюель Беккет. Ось такий зв’язок. Беккет обрав Пікапа, Пікап обрав мене. ВВС3, ВВС4 — це радіо для людей із вищою і середньою освітами. Радіо для людей, які розуміють музику з одного боку, а з іншого боку — розуміють складносурядні речення. Адже більшість людей надають перевагу простим поширеним.
 
Чи перетекла українська горілчана культура у винну? І чи була вона горілчаною?
 
— Ми переходимо в зону припущень і профанацій. Не думаю, що я можу вповні відповісти на це питання. Я розбираюся в культурі, мистецтві, так, але давно живу на Заході і українських тонкощів не знаю. Є безліч прекрасних українських аналітиків, які розбираються в темі краще за мене. Єдине, що я можу сказати, що я бачу в свої приїзди — є рух уперед, рух до Європи, і люди культури, ті, з ким я спілкуюся, працюю — вже давно громадяни Європейського Союзу, а я, як британець, виявився викинутим із Європейського Союзу. Життя непередбачуване! Мій британський паспорт, колись один із найпотужніших документів у світі, тепер кульгає на обидві ноги. Наразі, наприклад, я не можу жити в європейській країні більше 90 днів, ні в Австрії, ні у Франції, а я мріяв все-таки завершити свій, не тільки ефірний шлях, в Трієсті. Це була б цікава траєкторія. Я виріс у Чернівцях, на перетині культур, у колишній Австро-Угорщині, я двадцять років живу в Празі, це теж колишня Австро-Угорщина, і мені хотілося завершити свій життєвий шлях на півдні колишньої імперії, на березі Середземного моря. Я хотів купити там невеликий будиночок, жити на тлі німецької мови з вкрапленнями італійської і різних слов’янських мов, але тепер ці мрії розбиті вщент.
 
Можливо, британці схаменуться?
 
— В усякому разі, ми житимемо серед уламків імперій.
 
Скільки минає часу до того моменту, як ноги відвикають від розбитого асфальту і звикають до рівного?
 
— Це дуже швидко відбувається. Я пам’ятаю, мого німецького друга, письменника, запросили виступати в Румунію, і він зламав ногу в перший же день, він не звик до вибоїн. Я ось теж двічі спіткнувся в Чернівцях.
 
Ваші книги — як винний купаж. Це не просто збірки віршів, це і есе, і нотатки, і проза під однією обкладинкою ...
 
— Я дійсно жанровий перебіжчик. Це мій вибір. З роками письменники починають повторюватися. Я колись брав інтерв’ю у класиків — Дюрренматта (класик швейцарської літератури, драматург і письменник), Лоренса Даррела (англійський письменник, брат Джеральда Даррела), я питав у них, чи не бояться вони самоповторів? Вони відповідали — ми вміємо тільки писати, більше нічого. Я думаю, в цьому випадку письменник має право на хитрість, як тільки його рука починає виводити букви автоматично, йому краще змінити жанр. Задля ризику. В якомусь сенсі це моя стратегія. Я не хочу бути схожим на самого себе. Ось подивіться, класики ХХ століття, наприклад, Грем Грін (англійський письменник, розвідник, автор гостросюжетних романів) або Лоренс Даррел, вони з роками писали все гірше і гірше. Усе одно, це англо-саксонська школа, це вище плінтуса завжди. Проте, їх пізні романи написані гірше за ті, які вони писали в молоді й зрілі роки. Це приклад того, як не потрібно робити. Тому коли я відчуваю, що оптика замилилася, що я пишу майже на автоматі, що у мене є набір авторських кліше — я йду в іншу зону, де я ризикую. Коли ти ризикуєш, ти перевідкриваєш і літературу, і себе. Але ризик пов’язаний із тим, що читач може не оцінити цього, не зрозуміти. Читач консервативний, він чекає від тебе того, що ти вмів раніше. Але тут вже — читач читачем, а письменник письменником. Хоча талановитий читач усе зрозуміє і прийме. Адже це і в житті так — ми часто живемо за інерцією. Я кажу про автоматизм життя перш за все. Той же колодязь, те ж відро. У письменника завжди є те, що називається стилем, але це можна назвати і набором прийомів. Я для себе вибрав цю стратегію — подорожі жанрами. А де подорож — там і пригода, де пригода — там і фантастика. Для мене це виправданий ризик.

Розкажіть про жанр інтерв`ю. Ви — людина, з величезним досвідом у цьому жанрі. У чому його специфіка, в чому його тонкість?
 
— Є різні тактики ремесла інтерв`ю. Є журналісти, які розраховують на свою чарівність. Я не розраховую. Я завжди готуюся. Здійснюю так званий research, складаю коло питань. Але залишаю місце і для імпровізації. Співрозмовник цінує, коли інтерв’юер готується до розмови. Найжахливіше — почати з питання: «Розкажіть про себе». Це дуже нудно, це об’єктивне, це інтерв’юер повинен підготувати самостійно. А герою потрібно повністю віддати особисте. Головне, щоб склалася розмова, але точного рецепта тут немає. Є журналісти, які люблять провокувати співрозмовника. Вони готуються, як і я, але задають неприємні питання. Якщо ти погодився давати інтерв’ю, якщо ти публічна фігура — ти повинен бути готовий до будь-якої реакції. Якщо питання неприємне — можна на нього не відповідати. Дехто нервово реагує, зриває мікрофон, йде. Я думаю, що це прояв слабкості. Ми всі різні. Є ось, наприклад, чарівні жінки-інтерв’юерки, вони можуть дозволити собі буквально все (сміється).
 
Ви говорили на творчій зустрічі про Осипа Турянського, він написав українську повість «Поза межами болю» фактично зсередини Першої світової війни. Проза Гемінґвея і Ремарка написана із дистанцією. Як ви думаєте, письменник повинен описувати війну одразу, по факту, чи йому краще взяти паузу на осмислення?
 
— Все залежить від авторського темпераменту, від жанру. Поезія спонтанна, поезія фіксує стан людини і стан мови синхронно з подіями. Ремарк написав роман через десять років після війни. Річард Олдінгтон (англійський поет, письменник, мається на увазі роман «Death of a Hero»), Роберт Грейвс (англійський поет, теоретик літератури, письменник, мається на увазі роман «Good-Bye to All That») — англійці, які писали про Першу світову війну, — теж приблизно за десять років. Якщо звернутися до поезії — вона тут змикається парадоксальним чином із репортажем, із мистецтвом репортажу. Я часто як приклад згадую англійських окопних поетів (молоді англійські поети, які брали участь у Першій світовій війні: Руперт Брук, Вілфред Овен, Зіґфрід Сассун, Роберт Грейвс, Джуліан Гренфелл та інші), багато хто з них загинув на фронті. Саме вони поклали край традиції захоплення війною, прославлення війни. Вони відійшли від того пафосу, який бере свій початок у Гомера, а потім знаходить розвиток у Шарля Пегі (французький поет, монархіст, консерватор) і Кіплінга. Вони знайшли нову лексику, нові образи. Вірші про те, як щури бігають між трупами. Ці вірші зроблені з грудок бруду, крові, сечі, поту. Це було для георгіанців (культурне покоління в Британії 1910-х років) потрясінням, відкриттям теми, відкриттям лексики. Я часто згадую чудовий вірш Вілфреда Овена «Вартовий». У дзот ввалюється вартовий, він поранений, втратив зір, і він кричить: я нічого не бачу. Товариш підбігає до нього зі свічкою: бачиш? бачиш? Ні, нічого не бачу, відповідає він. Потім ще одне бомбування, всі мертві, і раптом сліпий кричить: I see the lights (Я бачу вогні), і це означає, що він абсолютно сліпий. Це був літературний подвиг: знайти нову оптику, нову лексику для цієї м’ясорубки. Пов’язано це з тим, що війна втратила індивідуальні властивості, стала тотальною, з’явилася автоматична зброя, з’явилися інші військові механізми. Зараз ми теж живемо в умовах світової війни з коронавірусом. Це нова війна, новий формат війни. Це війна, де немає ні фронту, ні тилу, де ми всі вразливі. Де ми піхотинці, бранці та заручники водночас. Я написав віршований цикл «Імунна відповідь», у ньому описується наш сьогоднішній стан. У мене син перехворів у першу хвилю на коронавірус. Ми всі дуже переживали. І я сам перебуваю в групі ризику. Це особливий стан, дуже чуйно на все реагуєш. Шукаєш статистику смертей, чи знайшли нові ліки? Я на передовій. Я абсолютно несподівано для себе став поетом-фронтовиком.

 
Тобто, поезія — це реакція?
 
— Так, поезія реагує спонтанно, синхронно. Прозі потрібен час, щоб статися. Пам’ять прозаїка і поета — це дуже різні пам’яті. Прозаїк пам’ятає події в їхній послідовності, поет пам’ятає асоціації. І поетична реакція тому швидша. Часто точніша.
 

Ви читаєте сучасну українську літературу про війну? Можете виділити сильні тексти?
 
— Я потроху втрачаю здатність читати. Через очі. Тому мені важко судити. В молодості ти читаєш усе. А в зрілі роки ... я згадую рядки Леоніда Первомайського: «Наближається срібний автобус, залишається мало часу». Ви молода, напевно, не пам’ятаєте, у сімдесяті роки ховали в автобусах. Сіро-сріблясті автобуси відвозили на кладовище. У моєму дитинстві труни вивозили на підводах. Я навіть написав про це розповідь «Під музику Шопена», там хлопчик, він живе в Чернівцях недалеко від кладовища, у нього є театральний бінокль, він дивиться. І це для нього велика театральна подія, він розглядає людей, він розглядає деталі церемонії. Його вразило одного разу, що в труні лежав такий же хлопчик, як і він сам. Так ось, у молодості було багато часу читати книги, а зараз наближається срібний автобус, і я свій час почав берегти. Я навіть для написання віршів використовую метод research, тобто, пошук, дослідження, попередня робота. Я вважаю, що літературний текст повинен бути цікавим, це неодмінна умова, а якщо пощастить, тоді він може бути і талановитим. Але цікавим — обов’язково.
 
Якби ви народилися не в Радянському Союзі, а у вільній країні, якби ви не зазнали ідеологічного пресингу в молодості — ви ж усе одно стали б подорожувати? Вести такий мандрівний спосіб життя, як зараз?
 
— Я завжди любив книги про подорожі — тому, так, став би. Інша річ — чому я так багато подорожував. У певний момент я зрозумів, що це форма географічного неврозу, відхід від чогось. Це не просто веселий мандрівник із наплічником крокує Альпами, Сахарою. Це форма неврозу. І це нормально — потурати собі. Це загострює твій слух, зір. Це робота — подорожувати. Зараз подорож дещо втратила свій первісний зміст — «дорогою», так? Ми подорожуємо літаками і не відбуваємо подорож як процес. У нас є мета, але у нас немає того досвіду, який був, наприклад, у Марко Поло, він роками їхав, йшов, запам’ятовував, потім ділився враженнями з іншими. Але зараз збереглися консервативні мандрівники, пілігрими, наприклад. У них є мета, подорож — це форма духовного зростання для них. Літаки багато у нас відібрали, але і багато дали натомість. Можна відвідати безліч країн. Та й взагалі, подорож літаком стала аналогом подорожі в часі. Можна прилетіти в дев’ятнадцяте століття, можна прилетіти в теократичну країну і опинитися в Середньовіччі. Де pro, там і contra, як то кажуть. Але я не спокушаюсь щодо себе. Я зрозумів, що не люблю відкривати нове, я люблю перевідкривати старе, повертатися туди, де я вже бував і відчувати щось по-новому. Ми зараз у Чернівцях, і я вслухався у своє місто, мене дуже тішить українська мова, мені не вистачає німецької мови, але тут, на фестивалі, є німецькі поети. Іноді я чую румунську мову, я в дитинстві дуже любив румунську мову, не тільки на вулиці, але і по радіо, тут ловили румунські хвилі, мене завжди зачаровувало дикторське оголошення «Ora exacta». Здавалося, що це ім’я прекрасної дівчини, але потім виявилося, що це означає — «точний час». Я хотів у молодості взяти такий романтичний псевдонім — Ora Exacta. Чого мені не вистачає в Чернівцях — це мови ідиш. Вона була в Чернівцях завжди. Пам’ятаю, ми з мамою ходили на ринок, і я чув дивні розмови — суміш ідишу та гуцульської говірки. Єврейські жінки торгувалися з гуцульськими селянками і розуміли одна одну чудово.

  
Розкажіть про свою сім’ю. Про батька, брата. Ви з ним, наскільки я розумію, дуже різні. Розкажіть про сина. Що таке сім’я Померанцевих?
 
— Я ніколи не замислювався про це. Що для мене важливо? Коли ми переїхали до Чернівців із Чити, із Забайкалля — я в шість років раптом відкрив для себе, що батьки вільно спілкуються невідомою мені мовою. Це була українська мова. Батько ще й писав нею вільно. Він був військовим кореспондентом під час війни і потім працював в окружній газеті Забайкалля до 53-го. Батько був родом із Одеси, тому міг говорити і писати українською. Так що і для мене українська стала майже рідною. І свій винний інстинкт я успадкував від батька. Через Одесу, через Середземномор’я. Ще для мене важливо те, що моя мати з Харкова. Там специфічна російська мова, зі своїми словами, я з дитинства знав слово «тремпель». Мати чудово вигадувала новотвори. Батько був професійним журналістом, писав здебільшого фейлетони. Я пам’ятаю запах чорнил, спину батька за роботою, як він читав уголос українською, це було для мене природно — сидіти над папером і щось з ним робити. У нас була хороша дореволюційна бібліотека, батько був книжником, колекціонером. У нас був Гоббс, Спенсер, Ніцше, багато чого чудового. Бібліотека не збереглася, в еміграцію не випускали з цінними книгами. Проте, запах чорнила, стукіт друкарської машинки, бібліотека — до цього я звик із дитинства. А щодо брата — так, одна дитина в родині була спортсменом, інша — поетом. У брата теж було дуже чуйне ставлення до слова, він багато дотепних слів вигадував, але обрав інший шлях. Йому пророкували чемпіонство Європи з самбо і з дзюдо, але він виявився психологічно крихким. У двадцять років він раптом втратив зухвалість на борцівському килимі. Він вів себе як Гамлет, а в спорті так не можна. Потрібно бути жорстоким. Тренер говорив йому: «Вальок, бачиш, у нього бандаж на коліні, бий під бандажем, у нього там травма!» Мій брат не був готовим до боротьби такого штибу. Він був чемпіоном України і наймолодшим майстром спорту в Україні. Коли ти досягаєш такого успіху в молодому віці — ти повинен або зробити різкий ривок в інший бік, або починається ломка, депресія. Він рано помер.
 
Є якась одна риса, властива всім Померанцевим?
 
— Ні, звичайно. Усі ми різні люди. Але є ось що: знаєте, в середні віки були професійні гільдії. Ти народився в сім’ї золотаря — і будеш золотарем, народився в родині ткача — і будеш ткачем. Залишилася близькість до мови. Мій племінник не письменник, але він президент літературного фестивалю. Середні століття давно минули, а елементи середньовічної структури в деяких сім’ях збереглися. Мій син — британський письменник, мій батько — журналіст, в Одесі хтось із клану був автором книги про одеські синагоги. Так що Середньовіччя минуло, а люди залишилися, і якісь традиції передаються досі з покоління в покоління. Моєму синові пощастило, що я не золотар.
 

Українською переклала Дарина Анастасьєва