Ірма Вітовська-Ванца: "Театр – це перевтілення, а кіно – це розчинення"

З останніх новин про Ірму Вітовську – ваш допис, в якому ви подякували за чергову номінацію на «Золоту дзиґу», але натякнули, що варто давати іншим актрисам.

Кожного року треба присуджувати премію чесно. Минулі дві «Дзиги», як мені видається, я отримала заслужено. Зіграти таку роль, як Баба Пріся, та ще й за умови обмеження для висловлення емоцій через специфічний грим – це джекпот для акторки. А торішнє виконання Галі у «Моїх думках тихих» було, можливо, найкращою моєю роллю на свій час.

Я вдячна за номінацію і в нинішньому році, але я бачила роботи інших акторок, Юлії Матросової та Оксани Вороніної, так виходить, що конкуренток, і визнаю, що вони набагато кращі. Це вищі планки, глибші можливості характерів прозвучати. За тонкістю гри, психотрансформацією, ювелірними переключками персонажів – їхні роботи чудові. Тому було б дивно, якби я перемогла цьогоріч – мені здається, це було би неприємно не лише мені, але й усім. Адекватність і вміння жити у конкурентному середовищі – це запорука поступу. Зрештою, так нецікаво, адже важливо отримати «Дзиґу», коли ти справді вистрілюєш. Тому я висловила свою думку і як актриса, і як член Української кіноакадемії. 

Номінація за роль Параски у «Казці старого мельника» мене здивувала. Я у тому фільмі була на своєму місці, але не можу сказати, що це складний для мене персонаж. 

Роль Параски – це рівень, коли актор фактично грає свій власний характер?

Ні, ми з Остапом Ступкою просто бавилися перед камерою, продумували це. Воно цього й потребувало, бо це ж казка! Ми створювали контраст для пари головних героїв. І я дуже дякую Остапу, бо Параска сама не існує, ці характери дуже прив’язані одне до одного.

Але роль написана спеціально для вас…

Сценарист Сергій Гаврилюк сказав: «Ірмочко, я написав під тебе роль». Не знаю, можливо він перебільшив, але вийшло добре.

Незабаром вже п’яте нагородження «Золотою дзиґою». Чи відчуваєте в акторських номінаціях розвиток у кращий бік?

Звісно, це стосується і якості фільмів. Ми ростемо і змагаємося вже з минулим роком. Тобто кожного разу перемагаємо попередній рік. Звісно, ще є слабкі сторони, але нині у номінації потрапляють серйозні якісні роботи, і навіть не знаю, кого з номінантів я би виділила більше.

Ви відчуваєте себе більше театральною чи кіноактрисою?

Це різний спосіб існування, але з 2016 року я більше прив’язана до кіно. Це тимчасове явище, тому що наступні два роки я можу присвятити переважно театру. 

Критики вважають, що в плані акторської гри український театр нині переважно дотримується консервативних тенденцій, чого не скажеш про кіно. Вам не здається, що це парадокс? Є сумний жарт, що в українських театральних вишах вчать грати перед камерою, не маючи камери. Як ви пояснюєте цей феномен?

За фактом нас дійсно не вчили грати в кіно. Думаю, що це зміниться, я давно раджу запровадити практику роботи перед камерою ще з перших курсів в університеті. До речі, рік пандемії мені особисто допоміг. Я певним чином причетна до Інституту культури і мистецтв, і вирішила використати дистанційне викладання для можливості, щоб студенти спробували етюди у крупному і крупно-середньому планах. 

Минулої весни я викладала першому курсу і виписала їм безконтактні етюди на стан очікування, з якого треба вийти у контрастному стані (тобто має бути переляк, розчарування чи приємна зустріч). І я за ті півтори хвилини маю побачити процес зміни героя. Зробила їм в умовах горизонт (щоб працювала дальність погляду) – я мала побачити весь процес, що відбувається в актора у голові – намагання розгледіти об’єкт на горизонті, сумніви… Так само скомпонувала ближній етюд, де інша амплітуда повороту голови. 

Вийшло багато етюдів на очікування людини з фронту, і мене тішить, що молодь не байдужа до того, що відбувається. 

Крупний кіноплан не дозволяє «кривлятися», давати амплітуду, як в театрі, там потрібно всі емоції показувати тонко. Я говорю про кривляння не дарма, тому що спершу студенти дійсно кривлялися, вони не могли зрозуміти, як передати це документальне існування. Після цієї історії я точно закарбувала: театр – це перевтілення, а кіно – це розчинення. Незважаючи на те, що ви в кіно також граєте певний характер, але спосіб існування в кіно – це все-таки абсолютна відсутність видимої ігрової подачі. Є кіножанри, які передбачають умовність, але власне навчитися існувати поза нею – це завдання. У театрі є свої нюанси: велика сцена – одне, мала – інше, мікросцена – третє. Саме мікросцена є найближчою до кіно. 

У манері подачі ви робите різницю між телебаченням і кіно?

Я би не сказала, що вони геть відрізняються, це залежить від рівня серіалу. Телевізор – це динамічне постійне заповнення ефіру. Там немає контенту, який би тримався на довгих композиційних паузах – коли кадр летить і ми бачимо, як оператор проводить дію. Окрім того, телевізійний формат переважно зацікавлений в дозвіллі: динаміка, екшн, приємне проводження часу, відволікшись від яких на 5 хвилин, ти нічого не втратиш у розумінні сюжету. 

У кіно плин сюжету можна зупинити, протягнути довше. Кіномова передбачає самостійність кожного з творчої групи.

Ваша широка популярність почалася з телебачення, ви стали зіркою завдяки сіткому «Леся+Рома».

Я стала медійною впізнаваною персоною. Популярність сьогодні є, а завтра нема. А зірка – це людина епохи.

Ви можете називати мене, як забажаєте, але я не беру на себе зобов’язання назватися зіркою. Про зірку, даруйте, можна говорити лише у минулому часі – чи була я зіркою в цій країні у певну епоху. Мені на інерції після «Леся+Рома» запропонували встановити зірку біля ТРЦ «Гуллівер», але я відмовила, бо є акторки-живі легенди. Мені було би попросту незручно перед ними. А коли я набралася визначних ролей, відзнак, і коли там з’явилася зірка, наприклад, Ади Роговцевої, то чесно сказала собі, що можна.

Роль Лесі була давно, і загал вас все-таки довгий час знав за нею. Цей образ милої безпосередньої жіночки до вас прив’язався, хоча в театрі ви часом грали протилежні їй характери. Мимохіть видавалося, що в іншій іпостасі вас вже не сприйматимуть. Коли ви відчули, що цей шлейф відійшов і вас почали сприймати в інших характерах?

Медійність мого власного імені забезпечила робота ведучої на телебаченні, тоді Ірма Вітовська відійшла від Лесі. «Малюк зможе», «Маленькі гіганти», Show must go on, «Народна зірка» – на різних каналах я виходила як Ірма Вітовська. 

Мені пропонували багато ролей, схожих на Лесю, але я відмовлялася. Коли усі почали мене сприймати інакше – не знаю, а першим професіоналом, хто мені запропонував новий образ, був Анатолій Матешко – у серіалі «Акула». І, відповідно, надалі це були ролі іншого характеру, далекого від Лесі. Однак ці серіали не йшли так часто, як «Леся+Рома», які ще сім років після реалізації були в ротації. Звісно, якщо ви щодня бачите Лесю, то це відбивається.

Я перейшла на ролі стерв, і мені лише такі ролі й пропонували. Потім мені й це набридло, а далі… війна. Я закрила тему з російськомовними серіалами, закінчивши в 2014-му два проекти. Далі було тільки Держкіно, і я не думаю, що Баба Пріся чи Галя пересікаються з Лесею. Так, багато хто обожнює Лесю і Рому, хочуть зафіксувати цей момент, і це прекрасно. Цей сітком увійшов в історію телебачення як серіал епохи, однак не в історію кінематографу й мистецтва. Я розумію, що Леся нікуди від мене не відійде, але тепер Ірма Вітовська у великому кіно. 

Є ролі, які ви вважаєте доленосними у плані особистого і майстерного розвитку?

Усі, за які я отримала визнання від експертів. Що Баба Пріся театральна, що Баба Пріся у «Брамі», що Галя з «Моїх думок тихих», що роль у серіалі «Лист очікування» – таких ролей апріорі не може бути багато. 

Роль Баби Прісі ви грали і в театрі, і в кіно. Основа одна – п’єса Павла Ар’є. Як ви нащупували різницю у втіленнях одного образу?

За допомогою інтелекту й двох прекрасних режисерів. Коли Стас Жирков взяв мене на Бабу Прісю у «Сталкерах», я йому сказала: «Зі мною це буде або великий успіх, або великий провал». Передати все, що та жінка пережила, мені допомогли мої певні історичні знання. Я чудово знаю, як її виховували і формували. Вона знає набагато більше від свого народження – від степових баб і далі. Це стихійний архетип України. Театральна вистава дозволяє почати з гротеску і певних умовностей та далі перейти до другої дії, де все звужується до певних символів, жорстких метафор і фарсу. Тому «Сталкери» в нас вийшли.

Що стосується фільму «Брама», то там такий прийом неможливий, не можна уникнути деталізації. Як би це виглядало з екстер’єром довкола – реактором і всією дупою поруч? У кіно Баба від початку постає людиною асоціальною, що пахне кров’ю, гімном, м’ясом. Здичавілою, яка не спілкувалася з людьми 10 років і має певні тваринні реакції, тому що живе з вовками і полює на зайців. Ми не можемо відкинути цю реальність. Але на екран нереально вмістити всю п’єсу, тому що багато часу займає погруження у життя навколо. 

Ви такий детальний бекграунд продумуєте для кожної ролі?

Так, я і відповідну пластику знаходжу. Коли мене гримували на Бабу Прісю, я попросила гримерів налити мені на віки більше гриму, щоб виникло подразнення. Так ми органічно досягнули ефекту старих очей. Після тих масок епідерміс дуже постраждав, шкіру сипало. Це дуже складно, ще й у тому гримі було проблемним навіть попити: губи заклеєні, зуби закоцані. І спите при цьому по 3 години кілька тижнів, тому що до локації з готелю дві години. 

Але я щаслива з того, що отримала джек-пот у вигляді такої ролі. Я бажаю кожній акторці таке мати – зіграти когось максимально далекого від себе.

Роль Галі в «Моїх думках тихих» ви навпаки назвали репетицію свого майбутнього досвіду. 

Так, на мене вплинуло прочитання сцени в машині, через яку я і погодилася грати. Я подумала: «Який жах, якщо я почую такі слова від свого сина!». Коли грала, то у голові створювала нестиковку, ставлячи перед очима дитячі фотографії, які суперечили словам сина «Ти нікому не потрібна». Так досягла потрібних емоцій. Ми ту сцену зрештою намагалися не репетирувати, однак довго обговорювали, щоб зрозуміти, чи однаково ми її відчуваємо. Для мого персонажа та сцена була кульмінативною, і від неї мені легше було будувати стани героїні до і після. ЇЇ ми зняли доволі швидко, я одразу її взяла. 

Інша складна сцена – це додача до неї, коли Галя в готелі розповідає про гороховий суп. В тому делікатному моменті не можна було скотитися у відвертий гумор, хоча текст смішний. У машині Галя постаріла на очах і відпустила сина, на той момент втративши сенс життя. Цей стан важливо було тримати в наступних сценах, але показати зміну. Ми шукали цю дозованість, і тому саме зі сцени про гороховий суп почали репетиції. Прокидається ж вона оновленою, бо той «крижень» вже полетів, і вона тепер вільна. Поєднує їх вже знову сцена у храмі – також чиста метафора.

Вже представили трейлер другої частини «Моїх думок тихих». Усі прихильники фільму дуже зраділи, але чи не здається вам, що поверненням до цієї історії буде зруйновано катарсис, який ми бачили у глибокому сенсі першої частин?

Я покладаюся на Антоніо. Фільм ще в процесі, і там, звісно, має бути пояснення, чому мама знову з’явилася. Я також переймаюся, адже ми – актори – не відповідаємо за кінцевий результат. Але я маю надію, що Антоніо щось знає, ввівши в історію третю особу. Прийняти ще одну людину в свою сім’ю й віддати їй сина – це також складно, тому не варто розраховувати на легку комедію. Якби це знову була історія двох, то я відмовилася б. Продовження для двох могло бути виправдане лише якщо мине багато часу і мама перед відходом до Господа Бога починає чудити, і тепер вже Вадим нею опікується. Такі історії завше складні, з останнього – усіх вразило перевтілення Ентоні Хопкінса у фільмі «Батько». 

Ви у Антоніо Лукіча також знялися в серіалі «Секс, Інста, ЗНО»…

Так, я знімаюся у Лукіча завжди.

Ви настільки добре одне одного розумієте?

Так. Часто у режисерів формуються «свої» актори. Я не бачу проблеми в тому, що Антоніо може мене трансформувати в різні історії. У «Секс, Інста, ЗНО» я за день зробила три епізоди. Лукіч знає, що йому не потрібно витрачати зі мною багато часу. Він навіть не встигає договорювати свої побажання, я з півслова їх розумію. Насправді у мене так з багатьма режисерами, і після такої взаємодії я лишаюся в їхньому постійному пулі. Італійський режисер, в якого я завершила зніматися в картині «Коза Ностра», сказав, що тепер він мене зніматиме часто. Я жартую, що можу зіграти хіба німу, бо ж не знаю італійської мови. 

Такі побажання режисерів означає, що я реалізовую те, що вони хочуть бачити у кадрі. 

Ви нещодавно пожартували, що вас використовують для відкриття нових талантів. Чи відчуваєте певну місію в цьому плані?

Звісно, я вважаю за потрібне віддавати свій досвід на можливість відкрити нове ім’я. Це завжди ризик, бо є ймовірність провалу. Тому найперше – має бути хороший сценарій. Якщо історія мене не торкає, то я не погоджуюся грати. У 2022 році вийде фільм-дебют Соломії Тимощук, там ви побачите кардинально іншу Ірму. Багато залежить від партнерів, а там зі мною грають Настя Пустовіт і чудові хлопці-актори. 

Я пішла зніматися до Соломії, бо це можливість показати себе у зовсім іншому ключі. Мій персонаж одразу заходить у картину дуже капсулізованим – з великим вантажем проблем, перебуваючи у великому депресняку. 

А в «Королі репа» я пішла, бо ми з нині вже покійним Юрою Мінзяновим та Мирославом Латиком зустрілися і подумали, що це буде прикольно. Я там граю невеличку роль другого плану, але це ціла доля. Там з комедії все переростає в трагедію. Загалом я люблю заходити в мінорі, а виходити в мажорі або навпаки. 

Ви сильно прив’язуєтеся до своїх персонажів? Пам’ятаю ваші зворушливі дописи про театральні вистави, у яких грали довгий час.

Я люблю усі свої образи, навіть невдалі ролі-калічки. Розумію, де в мене роль провальна. І причини провальності різні, це не завжди пов’язано з майстерністю. 

Чи ваше становлення, як актриси супроводжувалося жалем за певними ролями, які вам так і не довелося зіграти?

Раніше я дуже хотіла певні ролі – так в усіх молодих акторів. А зараз спокійна: що є, те і граю. По-перше, відсутність очікувань не псує життя. Я не сиджу і не чекаю конкретних ролей, кусаючи лікті і знищуючи свій час. І навіть на непочаті роботи я не включаюся. Залюбки йду на переговори, «вагітнію» ідеєю, але до запуску репетицій я не налаштовуюся на повну, тому що внутрішня абортованість – це найгірше. У молодості така абортивність була. В мене не так багато часу залишилося, усі роботи треба зробити чітко.

Тобто ви раніше побивалися за певними ролями?

Так, коли вони не складалися, а було відчуття, що вік відповідний минув. То навіщо ж себе картати? Це логічний період, усі молоді через нього проходять. Кожна актриса має велику амбіцію щодо себе, інакше вона не актриса. Зі зрілістю приходить заспокоєння і розуміння, що існує багато чудових речей: сім’я, друзі, подорожі, відпочинок, включення в іншу роботу. Зрештою, у країні війна, необхідне включення у суспільні проблеми. 

Не можу оминути увагою вашу ініціативу щодо створення кінопрофспілки. Наскільки я розумію, ситуація виявилася дещо заплутаною…

Я відреагувала на масу дописів у кіногрупах з соцмереж. Останньою краплею стало те, що мені запропонували зіграти у російськомовному продукті – так, ніби у нас завершилася війна. Я зробила допис, в якому нагадала про те, що йде війна і що ми з такою байдужістю ніколи не зробимо українською Україну. Для мене категоричне питання, по який бік стояти, і мова є маркером цього. Продовжувати зніматися російською – це означає продовжувати тримати в капсулізації більшу частину громадян. 

Однак піднявся інформаційний шум довкола моєї особи з цього приводу, і до мене він долітає. У щирих намірах, чомусь, шукають моє бажання отримати якісь дивіденди. Щоб знецінити успіх людини, треба його або замовчати, або дати цьому успіху іншу інтерпретацію. Так і мою позицію вважають, що я або несповна розуму, або випендрююся. Говорять: «Звісно, їй легко сказати, якщо у неї все добре». Хоча ніхто не знає, якими насправді є мої справи, я закрита людина.
Потім я почала отримувати відповіді від колег і зрозуміла, що багато хто знімається в російськомовних серіалах від безвиході. Те, що немає достатньо україномовних пропозицій – це складне питання. Я переспала з цією інформацією і зрозуміла, що я і так для багатьох є червоною шматкою, і дійсно не маю права вимагати від них такої жертви. Можливо, мої слова принизили та образили колег. Тому потім я написала допис про те, що необхідно захищати права усіх українських акторів, незалежно від того, якою мовою вони грають. Вони повинні мати рівні гідні умови з акторами, яких сюди десантують.

Тобто знову відбувається повернення до практики, коли українських акторів ставили у гірші умови, ніж запрошених російських колег?

Такі випадки є, коли наші актори скромненько сидять на стільчиках, а іноземним колегам надають вагончики, затверджують райдери і здувають з них пилинки. Мені стало зрозуміло, що ми повинні хоча б захистити власну гідність. Тому виникла ініціатива створити кінопрофспілку.
Окрім того, у цій сфері в нас панує повне невігластво і хаос. Необхідно прописати умови продукту для внутрішнього і зовнішнього ринків, бо часом актори плутаються в гонорарах і вимагають неможливого від режисера, який обмежений в бюджеті. Не можна йти зніматися до режисера-дебютанта і вимагати високий гонорар, хоча є такі, кому все одно і вони виставляють свій звичний прайс. Однак тоді вони просто заробітчани. Ніхто не говорить, що потрібно зніматися задарма, але є момент вкладання в кінорозвиток – допомогти молоді заявити про себе, якщо є класний сценарій, звісно. 

Потім до мене почали звертатися різні люди, які вже мають напрацювання. Я готова доєднатися до активу, але сама очолювати процес не хочу і не збираюсь, я не маю на це здоров’я і витримки. Тому добре, що такі ініціативи лунають від різних людей.

Які основні наріжні камені створення такої профспілки, щоб вона була ефективною?

Не можна створювати профспілку без діалогу з виробниками. Треба розуміти можливості продакшнів. Перші вироблені правила гри будуть перехідними, адже український кінопроцес надалі розвиватиметься. Не можна відкидати турбулентність, в якій ми зараз перебуваємо. 

Який оптимальний шлях розвитку українського кіно, щоб вийти зі стану турбулентності і меншовартості?

Даруйте, але я не відчуваю меншовартості українського кіно. Я працюю в Україні винятково в україномовному продукті, і не бачу цього. Я і раніше не відчувала завдяки тому, що «Леся+Рома» дали мені певні преференції. Але я бачила, в які принизливі ситуації потрапляли деякі українські колеги, коли знімалися в російському чи російськомовному продукті. Власне, і йдеться про те, що чим більше буде українських фільмів, тим більше в них будуть задіяні українські актори. 

Ви нещодавно завершили зйомки в українсько-італійському фільмі, де зіграли українку, що говорить італійською. Це максимум, на який може розраховувати український актор у копродукції? Адже можливе переозвучення іноземного актора…

Можливе переозвучення, якщо режисеру дуже потрібен конкретний актор чи актриса. Однак потрібно налаштуватися, що навіть при хорошому рівні англійської наші актори переважно отримуватимуть ролі людей зі Східної Європи, адже акцент нікуди не подінеш. Західні мови також різнобарвні, там є діалекти, суржики, акценти, і мовні зміни гарно відчутні носіям мови. 
У західному світі наші актори не мають багато можливостей для маневрів, тому що треба володіти мовами. До копродукції потрібно готуватися заздалегідь, насправді ролей для наших акторів багато, прописують багато героїв зі Східної Європи.

Як ви переживаєте ті пересуди, які ви назвали інформаційним шумом довкола вашої персони?

Я завжди студентам кажу: чим частіше у вашому житті відбувається успіх, тим самотнішими ви стаєте. Це треба розуміти і одразу прийняти. Горе з вами переживе багато хто, а успіх, на жаль, не всі. При цьому не можна ображатися, тому що ви самі легко можете опинитися на цьому місці.