Ірина Славінська: "Моє персональне укриття"

Цю сцену вже описано десятки разів. Чути вибухи, дзвінок колеги, почистила зуби, випила склянку води, сіла в авто (бак тримала повним!) і поїхала на радіо. Перша повітряна тривога у прямому ефірі, коли ще не ясно, як акуратно закінчити речення й не лякати слухачів, як швидко зібрати речі й спуститися під землю. Сидимо в укритті разом із гостем ефіру, він жартує, щоб нас трохи розрадити. Не дивно, думаю: він генерал – і якась тривога просто так його не налякає. З недостовірних джерел долітають чутки про якийсь десант і нібито висадку в центрі міста. Вперше усвідомлюю, що є ситуації, коли воліла б одразу швидко померти – замість перспективи полону. На цьому немає можливості довго фокусуватися, бо багато роботи після відбою повітряної тривоги, і це стає рятівною рутиною на всі наступні дні війни.

Певний час ми ночували в іншій квартирі, і раптом я вперше взяла до рук книжку. Дивне відчуття, дивний спогад.

То був сонячний ранок, якийсь аж занадто ясний як на той жах, що відбувався навколо. В одній із кімнат квартири була бібліотека, на одній із полиць стояла збірка поезій, яку можна розгортати навмання. Мене вистачило на дві сторінки: на одній Плужник, на іншій – Тичина. Більше прочитати не вдалося, мозок відмовлявся концентруватися. Ті тексти не дали жодних конкретних уроків на час війни, проте дали щось інше. Поринаю у спогади про долі наших 1920-х, рівно за сто років до наших 2020-х. Я все не могла зрозуміти, як митцям вдавалося щось створювати в час, коли навколо вибухало, коли гинули люди. Особисто мене покидають слова та думки з кожною новиною про масові поховання, ексгумацію тіл убитих росіянами людей, про російські катівні, виявлені у звільнених від окупації українських містах. В одному з таких міст живуть наші рідні. В рідкісних телефонних розмовах, коли щастило додзвонитися, звучало більше деталей про побутове: наприклад, про неможливість дістати життєво необхідні ліки. Та через день після звільнення того містечка я усвідомлюю, що рідні жили в реальності, де в одній з окупованих будівель містилася катівня. Певно, всі про це знали.

Іншого воєнного дня стою вдома з книжкою Жадана в руках із відчуттям, що він уже все написав про цю війну – всі слова, якими сьогодні ми про це говоримо. Почався ранок 24 серпня, День Незалежності України. Я збираюся на ефір і обираю рядки, які скажу слухачам Українського Радіо. Розумію, що прочитати весь вірш чи бодай одну строфу не можу: сльози починають душити, професіоналізм мені геть не допомагає. Вдається обмежитися двома рядками, в них саме достатньо слів, аби прозвучати до того, як почну плакати. Їду за кермом на ефір і міркую, що наші двадцяті нашого століття виявилися наповненими й живими – так, ніби все, що дозрівало колись і проявлялося окремими спалахами, раптом вийшло на світло. Так, ніби перед найстрашнішими днями нам трапився «увал» – вихідний, перепочинок у цивільних декораціях під час військової служби. Проте в 1930-х по творчому вибуху прийшов сталінський терор і репресії. А що буде з нами? Голодомор, Сандармох, Розстріляне Відродження – страшні слова, на яких занадто довго лежав тягар неперекладності. Добре пам’ятаю один діалог із минулого, де я- підлітка мала щось відповісти французькою на тему української історії. Вимовляю слово «розстріляне» і слово «відродження», додаю слово «Holodomor», але вони вкупі нічого не означають для моїх співрозмовників-іноземців. Починаю додавати пояснення, ніби милиці, подробиці, називаю імена наших мертвих науковців, письменників, поетів, перекладачів. Пробую переповісти сімейні спогади про Голодомор. І вперше розумію, що вся ця розмова, вся ця затія є мертвою: мене не розуміють. Мине двадцять років, і в реальності після 24 лютого 2022 року всі ці пояснення досі потрібні, але співрозмовники вже більше готові їх слухати, вдумливо стежити за хитросплетіннями кириличних імен. Не дивно: щоб осягнути воєнні злочини росіян, світ потребуватиме кращого розуміння історії, кращого розуміння попередніх воєнних злочинів росіян. Можливо, хтось уперше приміряє саме цей ракурс погляду на історію СРСР як на історію низки воєнних злочинів окупантів на окупованій українській території.

До речі, в День Незалежності, поки я шість годин працювала у прямому ефірі, всій команді радіо довелося тричі спускатися в укриття через повітряні тривоги. Ще три або чотири рази те ж саме колеги робили по обіді. Я теж, але вже вдома.

Я пишу цей текст і п’ю вино на кухні в той час, коли вже добу не звучала сирена, коли вже добу кияни не мали потреби кидати всі свої справи та спускатися в укриття чи ховатися в коридорі згідно з правилом «двох стін». Чимало моїх знайомих за ці місяці війни змінили свої помешкання: хтось переїхав, щоб вижити, хтось знайшов нову квартиру в будинку, де є укриття чи паркінг, де можна ховатися під час повітряних тривог. Я пишу цей текст у час, коли одна з моїх найкращих подруг поховала брата – загинув на фронті. У час, коли одна з добрих подруг поховала сина – загинув на фронті. У час, коли мій колишній колега та добрий приятель – у російському полоні. У час, коли декілька приятельок, колег, родичів – жінок і чоловіків – служать у війську зі зброєю в руках. У час, коли один із наших рідних звільняв від російської армії місто, де живуть інші наші рідні. Цей текст і час його створення є ніби моїм персональним укриттям. Адже виявилося, що чимало дій і речей можуть бути прихистком. Наприклад, теплий піджак із великими кишенями, зручна пара кросівок, достатньо великий рюкзак, заряджений ноутбук, доступ до інтернету, гаряча вода, можливість зробити собі кави або ж новина про те, що старший племінник, який вимушено опинився тут, бо переїхав із регіону, де тепер особливо страшно, пішов у нову школу в Києві. Це моя колишня школа, у ній я знаю кожен закапелок, окрім одного: це добре підземне укриття, де можуть поміститися всі учні та вчителі. Ковтаю сльози й думаю, що варто якось туди навідатися, нехай племінник зробить своїй тітці екскурсію.