Іван Семесюк: «Свобода — це наша релігія»

Час, регламентований випусками новин, озвучений рингтонами телеграм каналів. Так зараз б'ється серце України. Драма та трагедія театру військових дій відбувається прямо тут і зараз, рахунок йде на хвилини та години. Про те, що відбувається, однак, є прямий сенс говорить з тими, для кого ця війна, іншими засобами, йде вже давно, для кого час цієї війни вимірюється століттями. Іван Семесюк, художник, письменник, музикант, артист, якщо одним словом, розповість про своє сприйняття подій, про минуле, сьогодення та майбутнє України.

Іване, зараз хочу процитувати ваші слова з нашого з вами інтерв’ю 18 року: «Магдебурзьке право, звісно, накривало простір від Чернігова до Лісабона, і все це єдине правове та культурне поле, по суті справи. Магістрати на Чернігівщині, магістрати в Німеччині. Одна цивілізація. І нам треба не «йти в Європу», бо це теж чисто московська логіка самосприйняття. Ми і є Європа. Доволі дивна, зі своїми особливостями, але ж й Польща теж з особливостями, і Угорщина. Всі мають свої особливості і вади». Що змінила, що продемонструвала війна?

— У моїй цитаті на рахунок Магдебурзького права є помилка. Річ у тім, що в Лісабоні, звичайно, Магдебурзьке право не діяло, проте там діяло своє право. В Європі діяло декілька прав, вони всі мають спільне джерело, тож у цілому смисл правильний. Що ж змінила, продемонструвала війна? Я вважаю, що ця страшна навала, з котрою ми стикнулися 24 лютого, уособлює собою весь цей процес — наше повернення додому. Повернення додому після полону.

Ми були у довготривалому полоні 350 років, можливо, менше. Скажімо так, з демонтажу Гетьманщини, але менш із тим. Оцей московський полон тривав не одну сотню років, і зараз ми вирвалися з полону і вертаємося додому, у коло своїх друзів, у коло своєї родини. Це європейська родина, це різні народи,  деякі з них для нас геть близькі родичі, фактично брати, сестри, дехто двоюрідні і так далі, але це наша сім’я, наше коло з різних людей, яких об’єднують певні глибинні цінності. Що це за цінності? За них і йде війна.

На мою думку, це не стільки війна за нашу спільну домівку або за захист Європи як спільної домівки, хоча це теж. Це війна за індивідуальну свободу кожного з нас, кожного українця, і відповідно кожного європейця. Взагалі, сама категорія європейської цивілізації — індивідуальна свобода, свобода як категорія. Недарма у 13-14 року на Майдані одним важливим гаслом було “Свобода — це наша релігія”. Це так і є для нас, для людей європейської культури це так. Свобода — це наша релігія.

Може здатися, що Європа в цьому смислі змінилася, що вона поміняла цінності свободи на цінності комфорту, так би мовити, цінності зручної теплої клізми. Особливо це можна відчути по Німеччині, наприклад. Напевно так і є, але усе-таки ми відкрили вікно і подмухав вітер, вітер свободи, туди, на захід, з України. Мені здається, що Україна всіх дуже освіжила, Україна нагадала про те, що герої — це нормальна категорія, не архаїчна, а цілком собі оперативна практична категорія. Це про нас. Україна це і є той самий Лицар, Герой. Взагалі лицарський міф дуже важливий для Європи, і він зараз тут втілюється. Це тому що ми, як і 500 років тому, воюємо шляхтою і козаками, а москалі воюють бойовими холопами, така от різниця. А шляхетські цінності не стільки про цінності домівки, хоча це теж. Шляхетські цінності — про цінності індивідуальної, особистої свободи. Оце є наріжний камінь того, що відбувається.

Про це теж ми говорили у 18 році, у зв'язку з піснею вашого гурту «Пирятин» «Арта»: «Внутрішній ринок визначається тим, що ми ж зараз всі живемо у ситуації війни. Складно і нечесно про це забувати. Це ж ситуація, яка на нас діє». У зв'язку з цим, війна, яка почалася 24 лютого, вона була для вас шоком? Чи ви були готові? Читаючи ваш Facebook, я б сказала, що ви, як і ваші друзі, були готові до такого розвитку подій.

— Я належу до тих митців, які перебували у стані війни давно, саме в культурному плані. Ми перебували в мистецькому спротиві банальності, змосковщенню і таким всяким речам. Сам по собі факт того, що почалася серйозна велика навала, мене не шокував. 2016-го року вийшла моя книжка “Фаршрутка”, в котрій була передбачена велика магічна, метафізична і містична війна, котра зараз відбувається. Шокував масштаб, саме до цього я не був готовий абсолютно. Шокував московитський оцей “авось”. Кошмарний, кривавий “авось”, із яким вони поперли на нас, в надії нас моментально залякати, поламати. Я зрозумів, що вони не зможуть цього зробити. І все ж таки масштаб навали шокував, це правда. Хоча сама по собі війна — ні. Ми в цьому стані війни знаходимося дуже давно. Якщо говоримо про початок війни —13-14 років по суті, ну і до того, Україна і Московія вічно знаходяться в стані війни. Більше 500 років з моменту, як постала Московія як структура, як терористична організація, яка хоче вкрасти наші смисли, нашу вітальність, наше життя і наповнити собою. Досі вони за це б’ються.

Як можна підготуватися до такого печерного звірства, такого варварства? Буча, яка вже стала ім’ям загальним – то був шок для вас? Для людей вашого оточення? Як можна було підготуватися до такого печерного звірства?

— Так, Буча — це був повний шок. Річ у тім, що було оманливе відчуття, що все-таки рускіє — як люди, навіть оці маргіналізовані провінційні дегенерати, котрі складають кістяк російської армії, тому що все ж таки є якісь базові речі, котрі вкладають у школах російських. Про добро і зло, що обманювати погано, що вбивати людей просто так — погано. У них теж ці файли є в голові, але дивним чином вони ні на що не вплинули. Тому бути рускім — це бути твариною.

Людина — це транзитна істота, немає такої природи, як “людська природа”. Людина — це місток між твариною і янголом, між підземним хтонічним кошмаром і небесною присутністю, ось що це таке. У цьому смислі, звичайно, українець, як людина, як носій цінностей індивідуальної свободи, це набагато більш людина, ніж московит, навіть найбільш розвинутий.

Ну, ось ми дійшли і до ваших книг. Почнемо з «Еволюція або Смерть. Пригоди Павіана Томаса»: «Тут стає остаточно зрозумілим, що автор запиздівсь, так і не відповівши на ще одне болюче питання — в якому жанрі працюєте, пане літераторе? В неолітичному жанрі, шановні. Хуяримо нову літературу — агромістичний реалізм про життя ідіотів». З моєї точки зору, це неймовірно тому, що з лютого 2022 року в Україну прийшли російські фашистські війська, для котрих люди як би намагаються придумати якесь ім'я – орки, рашисти, свинособаки… Причому я бачу вже в котрий раз, як люди, які не відрізнялися до цього часу неможливістю знайти потрібні слова, кілька хвилин ловлять ротом повітря, намагаючись якось назвати загарбників. Назвати людьми не вдається, це ніби частина неживої природи. Ви, як людина, яка прекрасно знаходить імена, головний персонаж якого – мавпун Томас, поясніть, будь ласка, цей феномен.

— Ви знаєте, я думаю, що це пов’язано з гіпнозом. Московія діє гіпнозом і цей гіпноз різний — через релігійні організації, через медійку взагалі. Вони нас гіпнотизують, намагаються всіх заплутати. Ми не знаємо точно, як їх назвати, хоча вони себе називають чітко — рускіє. Проте, з іншого боку, це ніби вкрадене слово, в ньому немає м’якого знаку, а наявність м’якого знаку робить слова “руський” і “рускій” антонімами. Тому ми досі не можемо зрозуміти, як це все назвати, і ми підбираємо слова. Я думаю, що врешті решт, із часом, це все устаканиться. Під якою назвою москалі потраплять у підручники майбутнього — так і буде.

Думаю, оптимальна назва це все-таки московити, вона історична, по суті, вона нейтральна і вона чітко вказує на цих людей, на московитів. З іншого боку, є інша конструкція, така як “росіяни”, це такий новотвір по суті, котрий вказує, напевне, на змосковщених людей, іншого, немосковитського походження. Напевно так, думаю, час покаже.

Кілька днів тому розмовляла з Ганкою Третяк, режисеркою, галеристкою, художницею. Вона називає ваші книжки пророчими. Ось, наприклад, «Фаршрутка»: «Дія відбувається в Україні на тлі руйнації Московії, боротьби СБУ з демоном російської государствєнності, перестрілок українських силовиків з лубянською агентурою, та інших історичних обставин. Книжка насичена актуальними культурними мемами, їхнім метафізичним аналізом та рішучою препарацією нашого з вами життя.» Наскільки ви самі вірите в цю пророчу якість мистецтва?

— Бачте, для того, щоб передбачити щось, найкращий спосіб —  продумати, організувати і втілити. Тому пророцтво —  це водночас і програмування: невідомо — це сталося, тому що напророчили, чи напророчили, тому що має статися? Думаю, що це курка і яйце в метафізичному сенсі слова, вони виникають водночас як цілісне явище, курка одразу з яйцем, і ніхто не від кого не походить. Пророцтво у цьому смислі —  не тільки передбачення, але і планування до певної міри. Напевно, не складно було напророчити цю війну, тому що вона була розлита, так би мовити, в планах реальності, в котрих ми живемо. Пророцтво —  так, це одна з функцій мистецтва, і один з показників якості мистецтва, якщо воно, мистецтво, здатне передбачати або програмувати майбутнє.

Я, як людина, яка пишається тим, що має відношення до культури, дякуючи Олегові Тістолу, іменую себе «діячкою культури», хочу запитати у вас, одного з тих, хто створює самісіньке тіло цієї української культури —  як культура може впливати на суспільство? Чи вдалося діячам культури зробити щось у цей період, з 2014 до 2022 року, для формування цієї політичної української нації, яка зараз прикриває собою Європу від цієї напасті?

— Культура впливає на суспільство. У культури багато функцій, взагалі, культура —  це архівація досвіду, набутого в боях за виживання, архівація і якби перенесення його в майбутнє. Така от функція культури, і саме цим ми займаємося: архівуємо наш емоційний, розумовий, психічний, всякий (досвіди), пакуємо у зрозумілі форми, архіви і передаємо далі майбутнім поколінням. Тому суспільство і культура невідривні, звичайно. Ясне діло, що культура впливає на суспільство, тому що суспільство — це і є культура, просто втілена в біологічній формі. Не буває культури самої по собі, тільки із суспільством. Одна людина — це теж не носій культури, має бути колектив, тоді і буде культура. Інша справа, що задача культури не тільки архівація але і вихід за межі себе. Коли культура просто самовідтворюється, методом ускладнення постійного… така культура довго не проживе  —  скоро закриється, як проект. Важливо, щоб українська культура могла виходити за межі української культури і за межі культури, як такої. Українська культура має проповідувати щось більше  — оту саму цінність, категорію індивідуальної свободи. Я думаю, що в цьому і може бути місія української культури: проповідь свободи як категорії, як принципу.

Нещодавно слухала одне інтерв’ю. Журналіст питав одну з тих, хто знаходиться зараз під обстрілами, чи вона співчуває російським матерям, діти яких покривають себе ганьбою, вмирають як потворні злочинці, вмирають нізащо, за пусте блаблабла жадібних російських державних маніяків. Що ми відчуваємо з того приводу зараз? Що ми повинні відчувати як люди іудеохристиянської культури?

— Думаю, що ХХ століття зробило нас уже носіями не скільки іудеохристиянської культури, а чогось нового. Просто ми цього ще не усвідомлюємо. За ХХ століття з’явилися інші впливи, в нашій мові є такі слова як “карма” в побутовому абсолютно смислі. Наша оптика змінилася, вона не вповні іудейохристиянська, хоча в своїй основі так. Що ми повинні відчувати? Я дивлюся на це з іншої точки зору, наприклад, дхармічної, буддийської. Річ у тім, що убивство ворога, отакого злого, собаки бєшеної —  це бодгічітта, милосердя. Убиваючи московита, ми зупиняємо його у виробництві поганої карми, тобто причино-наслідкових зв’язків. Ми таким чином простягаємо йому руку допомоги: його треба убити, щоб він накоїв менше гріха і мав шанс все-таки на якесь, якщо воно існує, майбутнє.

«Ми і є Європа», це теж Ви казали в нашому інтерв’ю. Як Вам Європа зараз? Яка вона насправді? Що відкрила війна?

— Нам часто здається, що Європа — це щось таке в моменті, якась політична ситуація, якісь португальські комуністи, угорський Орбан, якісь німці зі своїми клізмами і BMW, і так далі. Насправді, Європа —  це тисячолітня тяглість у просторі і часі. От вона нею і лишилася, і ми їй про це зараз нагадуємо. Чи почує вона вповні нас? Ми не знаємо, але ми зараз демонструємо Європі якби Європу минулого, Європу лицарську, котрій 700, 800 років. Європа різна і не тільки від країни до країни, але і від часу до часу. Що відкрила війна? Вона відкрила, що, на щастя, Європа не померла, вона заснула. Все-таки цей її хребет, котрий ми можемо бачити, її сутність у вигляді готичних соборів по всій Європі, готичних, романських аббатств, пам’ять про устрімління цієї цивілізації за межі самої себе, за межі культури. Оця готичність, оце полум’я. Мені здається, воно так і залишається основою цієї цивілізації. Інша справа, що вогонь треба знову роздмухати. Цей процес відбувається, як правило, через страшні кризи, катастрофи, потрясіння. Ну, власне, ми зараз це переживаємо. Я думаю, найближчі десятки років через такі потрясіння пройде вся Європа, тому що це тільки початок.

Україна неймовірна ще й тому, що культурне життя не переривається, що життя продовжується. Наприклад, мій друг з Запоріжжя на початку літа передав дитячи книжки у Тростянецьку бібліотеку, вони дуже раділи, і це тільки маленький клаптик цього процесу. Ви будуєте плани?

— Скажімо так, оперативні плани є, звичайно. Зараз я працюю конкретно на державу, в прямому смислі цього слова, офіційно. Я вимушений будувати плани для того, щоб виробляти те, що вона у мене замовила. У широкому смислі я не будую ніяких планів і не бачу в цьому абсолютно ніякого смислу. Це мій особистий шлях, я не впевнений, що це добре, напевне, хтось має все планувати, я не такий. У мене є відчуття, що я зробив вже достатньо для того, щоб не мати неврозу незробленості, я буду робити стільки, скільки зможу. Але я нічого не планую, я просто живу, намагаюся артикулювати свободу, говорити про неї, про цю цінність, про цю категорію, про цей принцип. В цьому, напевне, є моя місія, —  говорити про індивідуальні свободи, індивідуальну свободу, чітко проговорювати це, домовлятися з іншими людьми. Нам треба перемістити це поняття  —  “свобода”  — в загально-національний дискурс. Тому в цьому смислі так, це мій план —  проповідувати свободу.