Катерина Калитко: “Ти не впускаєш країну у свою спальню, це інше. Ти складаєшся з цієї країни”

Ти рахуєш свої поетичні книжки? Якщо я запитаю, яка в тебе зараз вийшла книжка, ти скажеш чи почнеш рахувати? 

– Ні, аж так не рахую. Здається, зараз вийшла дев’ята, але я можу помилятися. Тому чесна відповідь – вже не рахую.

З якого моменту ти перестала рахувати? 

– Мабуть, із виходу “Катівня. Виноградник. Дім.” Я почала книжки облікувати не за номером, а за досвідом, який вони позначають. Тобто останнім часом, власне, з 2014 року, коли вийшла "Катівня. Виноградник. Дім", складається так, що кожна поетична збірка підсумовує певний пласт моїх і приватних, і суспільних переживань. Тому я тепер етапи життя розмежовую власними книжками. 

Дві останні книжки, вони про нову Катерину Калитко. 

– І, певне, ”Орден мовчальниць” про найновішу – це зрозуміло, бо хронологічно найсвіжіша збірка. Мені здається, що тут вже є нова ідентичність, яка почала прозирати ще в “Ніхто нас тут не знає, і ми нікого”. Тепер вона оформилася, стала обличчям. Це обличчя проступає і в назві, і у візуалі (йдеться про роботи художниці Катерини Косьяненко, використані в оформленні книжки “Орден мовчальниць – примітки О.Г.). Коли з розрізнених фрагментів, з напіввідчуттів збирається лик, витворюється він майже по-середньовічному, наче змальовуються не реальні риси і особливості, а використовується чітко вироблений канон. Та раптом він орухомлюється і перетворюється на людину.

Рухомість і оживання, це і про цитату з “Ніхто нас тут не знає”: “Ось тобі мова, жінко, стріляй із неї”. Я чула і бачила ці рядки в найнесподіваніших місцях: від радіосеріалу про Лесю Українку, який за сценарієм Мирослава Лаюка робила спільно з командою літературної редакції Радіо Культури, до аватарок і футболок...

– А ще є татуювання. Декілька людей зробили татуювання, надсилали мені фото. Я не конструювала всього цього свідомо. Це, мабуть, безодня, над якою опиняється людина культури. Ось ти щось робиш інтуїтивно, намацуєш, пишеш. І пишеш дуже відчайдушний текст, на енному році війни, коли розумієш, що колесо нескінченно крутиться, все триває, триває, триває. І єдине, що тобі залишається – добре робити те, що ти робиш на своєму місці. Думати, рефлексувати, говорити, писати. У мене не було думки, що я зараз створюю влучну цитату, добру для футболок і татуювань, підходящу для акцій на підтримку мовного закону або жіночих маршів. Тому мандри цього рядка неймовірні для мене. Бачити свій рядок витатуюваним – це, по-перше, величезна честь. Люди взяли його собі назавжди. Це й люди, яких я знаю і поважаю, і ті, з ким мене це татуювання познайомило. По-друге, тут є усвідомлення, що мова залишається зброєю, і усвідомлена потреба свідчити, тут і тепер. 

Ти дуже рано почала писати. Для тебе ніколи не було питанням, якою мовою починати писати? 

– Я починала російською в тоді переважно російськомовній Вінниці. Але років з тринадцяти моя поезія принципово україномовна. Я часто розповідаю цю історію: про свідомий вибір мови письма й спілкування, про перші поїздки на всеукраїнські літконкурси, про те, як вороже сприйняла це моя російськомовна школа. Там і почалася моя довга боротьба за власну мову, якою я відтоді не поступаюся. 

Ти багато в юності читала російської поезії? Наприклад, Оксана Забужко часто говорить, що наше покоління, ймовірно, останнє, на яке мала видимий вплив російська поезія. Аж так, що начебто ми вміємо автоматично цитувати Бродського чи Ахматову, але не вміємо Стуса чи Жиленко. 

– Російську поезію читала, звісно, бо це було і шкільною програмою, і доступною лектурою. Батьки часто фізично не могли купити творів “Розстріляного Відродження”, шістдесятників, Стуса, інших важливих книжок – приносили якісь поганенькі роздруківки. І Бродського я читала багато свого часу, як і будь-хто з наших поетів та поеток, і Блока, і Ахматову, і Цвєтаєву і ще цілу бібліотечку класики. Але зараз мої спливаючі вікна поетичних цитат – тільки з української поезії, так налаштувалася свідомість. Зрештою, момент, коли українська поезія почала системно, в гідних виданнях, з'являтися в домашній бібліотеці – коли я старшою школяркою і студенткою почала самостійно наповнювати цю бібліотеку. Це був кінець 1990-х і початок 2000-х, коли книжки, які ти доти могла гортати тільки в читальному залі бібліотеки, нарешті було вільно купувати у київських книгарнях і ставити на домашні полички.

Ти згадала про досвід навчання в російськомовній школі. І ми говорили про поетичну традицію. Що це означає, коли гуманітарна освіта людини, для якої поезія в майбутньому буде професією, починається з іншомовної традиції? 

– Це зі старту дає протестний заряд, який змушує активніше працювати у своєму полі, не дозволяє інерції, не дозволяє атонічних літературних м'язів, примушує постійно їх качати. Наше покоління постійно дочитує, дочитує недочитаних класиків, і робить це доволі пасіонарно. Постійно щось у власній літературі відкриває, перевідкриває, переосмислює. Це плата за те, що ми все це не ввібрали на дуже ранньому етапі як бекграунд, і тепер нас постійно супроводжують ці спалахи зліва, справа, попереду й позаду. Це стає дуже осяжним, наприклад, на міжнародних фестивалях, в розмовах із колегами. Там часто запитують, чому, мовляв, ваша поезія протестна, соціально ангажована. А ми не можемо і не дозволяємо собі відволіктися від суспільних тем, бо це дуже-дуже тісно переплетено з побудовою власної традиції, власної спадковості. Ми досі осмислюємо, де живе поезія в цьому суспільстві. Не легітимізували цього місця досі, не надали цьому співіснуванню здорової форми, не поставили такої символічної книжкової шафи, де поезія в соціумі житиме стало, не посуваючись. Так, щоби кожна дитина на автопілоті могла підійти до цієї символічної шафи й взяти собі те, що їй до смаку або для справи. Ми все ще боремося, переставляємо полички, міняємо місцями класиків. Ми живемо в магматичному потоці, в постійному формуванні канону, зрештою, бо є кілька самоочевидних постатей – Шевченко, Леся Українка, Франко, кілька менш габаритних імен, ну й теперішні класики. Але як їх поставити, в якому порядку, як вони взаємодіють, хто стає між ними, чому виникали ті чи інші зв'язки, ті чи інші тяглості? Дотепер же ж кожен шукає для себе відповіді сам, це позначається на поезії і на мові як такій. Мій особистий літературний пантеон завжди лишався плюс-мінус сталим, але, мабуть, це теж закономірний процес: в одних і тих же авторів ти в різні періоди любиш різні тексти, сприймаєш як частину свого досвіду. Чи ті самі речі читаєш геть по-іншому, з іншим акцентом, з іншим підходом.

Я пам’ятаю твою презентацію 2014, напевно, року “Катівня. Виноградник. Дім”. Тебе запитали, які книжки ти постійно читаєш із поезії, ти сказала, що постійно “Палімпсести” Стуса і постійно “Екзотичні птахи і рослини” Андруховича. І чи це змінилося? 

– Стус незмінний. Та й Андрухович незмінний, але це читання частіше виходить за межі “Екзотичних птахів і рослин”. Загалом до активного списку додалися Свідзінський і Вінграновський. Вони були й раніше, але тепер стали частотніше спливати. Це з українців, з іноземців я найчастіше повертаюся до Лорки – одне з головних моїх імен.

Що означає для поета читати поетів, тим більше класиків? Це ж поети, з якими наче з'ясовано все, навіть з Андруховичем. Оскільки мова йде про реальні паперові книжки, то метафорою цієї з’ясованості може бути те, як книжка завжди сама відкривається на тому місці, де ми її найчастіше відкриваємо. Що означає це повернення до місця постійного “відкривання”?

Це як зміряти температуру чи помацати пульс у літератури та переконатися, що все живе й на своєму місці. Наче й очевидний момент. Зараз дуже щільний час, тому поетика, й мова загалом, навіть побутова, дуже насичена, наелектризована, а отже, постійно змінна. Відчуваєш, що навіть твоя власна мова щодня змінюється, і не можеш до кінця собі пояснити, яким чином, бо щодо себе ці речі завжди найважче витлумачити. Тому важливо повертатися до поезії як додому. Це власна кімната, в якій все досконало влаштовано, ти можеш пройтися тут навпомацки в темряві. Але все одно іноді потрібно стати збоку та подивитися, як працює цей простір. Так само і з поверненням до важливих текстів. Хочеться дивитися, як це зроблено, як складено ці слова, з чого зроблена ця мова. Чому вона саме така, чому не в'яне і не вицвітає з роками.

З чотирьох поетів твого “канону”, наш сучасник, з яким можна поговорити, тільки один – Юрій Андрухович – це що за фігура для тебе? 

Це людина, без якої не було б теперішньої української літератури. З тим голосом, який вона тепер має, з тією тональністю голосу, з тією глибиною голосу. Я його для себе називаю не патріархом, а деміургом, бо для мене він саме таким і є. Пам'ятаю це щасливе відчуття після вступу в Могилянку: люди з усієї України сидять з “Перверзією” на великій перерві між парами, з “Московіадою”, з віршами. А ти в школі була білою вороною, коли носилася з “Рекреаціями”. І тепер раптом бачиш, що хороший тон – це читати Андруховича, і, відповідно, поганий – нічого про нього не знати чи не впізнати цитату. Тож для мене це ім'я і постать, яка символізує ще й момент і точку знаходження “своїх”. Тому для мене Андрухович – ледь не егрегор усієї теперішньої української літератури. Думаю, ми б не вміли оповідати людських історій так, як тепер, якби не вчилися в Андруховича. І не вміли би бути такими відверто щемкими та уважними до деталей. Я завжди в подорожах, наприклад, коли мені хочеться додому, згадую його “Коломийський полк у Парижі”: “Війна скінчилась і вина сім бочок, Сеною плине яворовий листочок”, – це для мене одна з найщемкіших речей. Так сильно мене проймають хіба ще пісні на їдиш, коли я скучаю за Вінницею. 

Що для тебе Могилянка і Поділ як простори та міфи?

Поділ – це простір, який я можу сходити із заплющеними очима, при цьому кілька разів обов'язково опиняючись біля синагоги. Страшенна кількість важливих історій і щемких деталей тут зашита. Тут є така потрібна мені близькість води і таємні закутки, де досі живе моя студентська бездомність. Тут я ношу в голові вірш Леоніда Кисельова “Подол – плохое для собак”. Мій друг з Вінниці, поет і лікар, зараз живе на Подолі. Під час Книжкового Арсеналу ми з ним піднімалися на нічну Щекавицю, дивилися, як над лівим берегом котиться гроза, а внизу ворушиться напівсонний Поділ. Така горіхова шкаралупка, в яку налито світло.
Могилянка для мене поєднує дві категорії, які часто суперечать одна одній, – традицію і свободу. Я з восьмого класу хотіла вступити сюди, власне, щоб доєднатися до легенди, до ожилої традиції української освіти, яка триває століттями і ділиться здобутками зі світом. Звісно, після вступу певні ілюзії я втратила – людський фактор псує таки багато хорошого. Але досі вдячна за усвідомлену тут свободу, цінність і рушійну силу, яка відтоді зі мною постійно. 

“Ніхто мене не знає” і “Орден мовчальниць” – це дві перші книжки, коли я не чую у твоєму письмі постійного балканського дихання. Як це інтерпретувати тим, хто звик шукати у твоїх текстах цього солоного вітру й пряного вітру Балкан? В якому біль, який ти, великую мірою, навчила нас римувати з нашим болем. Я саме так пережила початок війни, коли ти одразу показала, що можна йти в іншу літературу, іншу культуру за досвідом, і знаходити так заспокоєння. Для цього були твої переклади хорватських та боснійських письменників, і, безумовно, твоя поезія.

– Я сама пережила початок війни завдяки тому, що читала і перекладала тих, про кого ти зараз говориш. Кожен зв'язок із певним місцем, з певною територією майже завжди зав'язується на
великій людській історії. Тому мабуть, найочевидніша відповідь на твоє запитання полягає в тому, що автори – теж люди, а люди змінюються, змінюються їхні досвіди, змінюються їхні дороги. У їхньому житті стаються трагедії, які обривають певні історії, тому й буває боляче повертатися до тих місць, де ці твої найдорожчі історії в трагічний спосіб обривалися. Тому стаються паузи або трикрапки, які не обіцяють продовження речення і взагалі говоріння на цю ж тему. І ще теж абсолютно закономірний процес, коли все більше уваги приділяєш своїй пораненій країні, бо рани глибшають, не гояться. І твій обов'язок людини, яка працює з тонкими сенсами, – хай це не прозвучить патетично – в міру своїх компетенцій зробити щось, аби на перелом було накладено бодай тимчасову шину.

Ти б хотіла жити в мові та в культурі, в яких головний поетичний сюжет – це не сама країна, вимовляння цієї країни, а людські стосунки? 

– Ми ж зустрічали письменників таких мов і таких літератур на фестивалях та резиденціях. Я ніколи не жила в такій літературі, тому не знаю. Не знаю іншого способу жити та писати, ніж той, в який живу і пишу. Мабуть, це теж добрий, хороший і затишний світ. Але я, абсолютно суб'єктивно, не нав'язуючи нікому цієї максими, вважаю великою проблемою і людською, і літературною оту велику вспокоєність, яка легко переходить в ситість. Це продукт нашої травми. Коли звикаєш до великої дози чогось, мала доза вже не штирить. Якщо звикаєш до високого градусу переживання в літературі, тебе не торкне література вспокоєності. Ти бачитимеш, що вона страшенно добре зроблена, мовно досконала. Що простір мовного експерименту значно більший, бо так часто буває, коли в самій мові спокій і її треба розрухувати. Бо українське поетичне мовлення не може дозволити собі просто занурюватися в ці глибини й безодні, хвилі, припливи й відпливи мови, бо ж є інші, важливіші справи. І ти рефлекторно реагуєш на зовнішні подразники. Це не адженда така, ніхто з серйозних поетів не вирішує: о, зараз я сяду і напишу вірш, і він буде про долю України чи про дух часу. Люди пишуть про те, що їм переживається, відчувається, про те, що їм не дає спокою. Я захоплено спостерігаю, ніби за прекрасними квітами, за прекрасними морськими рибами, за поетами у великих спокійних – літературах і мовах. Інколи навіть із заздрістю – хорошою, не злою заздрістю. А чи могла б я сама так існувати – не знаю. Для цього, певно, треба було в іншому контексті формуватись, і з цього ми починали нашу розмову. 

А ти припускаєш, що через багато років, через 100, українські дівчата і хлопці будуть читати твої тексти як любовну лірику?

– Те, що я зараз пишу – значною мірою і є любовна лірика.

Але є цей наш злам оптики. Я, як твоя читачка, думаю, що ти мімікруєш під любовну лірику, а насправді говориш інші речі. І за кожним текстом бачу роботу пам’яті, політичної та історичної. Бачу наші виклики. Виклики нашій ідентичності, нашому життю. Але, коли ці виклики вже не будуть такими опуклими і стануть частиною підручника з історії, твої вірші будуть читатися як вірші про чоловіків, жінок, їхні любові та ненависті. 

– Я б говорила навіть не про мімікрію. Говорила би про своєрідне прокляття: наші любовні історії – це завжди історії про боротьбу й пошук ідентичностей в тому числі. Вони невіддільні від поточної історії країни. І це навіть не впродовж ста років так відбувається, ця традиція дуже довга. Все, що ми виносимо з класичної української літератури, з канону, зав'язане на суспільних викликах. Навіть найтонші любовні вірші. І мені здається, що українська дійсність таким чином формує й виховує своїх поетів. Це не означає, що ти впускаєш країну у свою спальню, це інше. Ти складаєшся з цієї країни. Різні її версії взаємодіють в любовній історії. І тому це не гра масками чи сумнівні напівтони, це абсолютно закономірний процес. І я буду дуже щаслива, якщо настане такий день, коли юнаки й дівчата, чи й старші жінки й чоловіки не розумітимуть усього, що несеться на тлі наших любовних історій. І читатимуть їх просто як любовні історії. 

Ти не боїшся слів “любов” і “люблю” в текстах. І не боїшся слів “біль” і “болить”. А це небезпечні для поетичного мовлення слова. Дуже легко в риторику з ними потрапити. І ти не боїшся цього. Чому ти не боїшся?

– Бо це те, з чого складаються люди – з любові й болю. Можна скільки завгодно від цього тікати, бо, бачте, це загальне місце, трюїзм. Але грань сприйняття слова “любов” дуже тонка. Між тим, де це слово лишає “кров на зубах” (знов не можу обійтися без цитати з класика!) і випадками, коли це просто листівкове слово, до якого можна спокійно приліпити котика і зробити хороший лайкабельний facebook контент. Межа дуже тонка, і мені здається, що це теж знак якості поезії: коли відчуваєш любов як любов в певному тексті. Коли це кров, а не фарба на плакаті. 
Ти, жінка-поетка. Багато говорять останні 7-10 років про те, що українською літературою, зокрема поезією, “рулять” жінки зараз. Чи ти так думаєш про українську жіночу поезію в такому контексті? І чи ти загалом послуговуєшся формулюванням “українська жіноча поезія”? 
Давай почнемо з дисклеймера. Коли говоримо про добру поезію, то говоримо передовсім про добру, не марковану гендерно. Але ми не можемо твердити, що немає розподілу на жіночу й чоловічу поезію, просто в силу того, що жінки та чоловіки пишуть про різний досвід. У них різний досвід відчуття свого тіла, різний досвід взаємодії із цим тілом і їхнього тіла зі світом. Є різний досвід переживання емоцій. Є різний рівень залученості в соціальне життя, різні моделі соціальних очікувань. І коли поети працюють з цим досвідом, він автоматично ретранслюється в умовно жіночий, маркований жіночою тематикою, і умовно чоловічий, маркований чоловічою тематикою, текст. Це суто механічна річ. Жінок-поеток, які звучать сильно і які означують певні червоні лінії, якими рухається магматичний потік теперішньої української поезії, справді більше, ніж чоловіків. Я не знаю, як так сталося, чесно кажучи, не встигла відстежити цю соціологію. Але наше покоління – це справді потужні жіночі голоси. З іншого боку, не виключаю, що це аберація оптики, бо я, як жінка, сприймаю ближчою, суголоснішою жіночу поезію. Можливо, я чогось недочитую в чоловіків-сучасників, тому дуже обережно ставлюся до розподілу, власне, в силу того, що не всі досвіди можливо однаково добре, однаково глибоко, відчитати. 

Ти говориш про різний досвід – жіночий, чоловічий. І декілька разів у різних своїх коментарях до нової книжки говорила про те, що про мовчання ти пишеш, як про жіночі обмеження. В тебе з’явився образ жінки із зашитим ротом. Жінки, якій не дозволяють говорити, яка не може проговорювати себе, не може бути почутою. Логос як слово і голос належить чоловікам, саме тому жінки пишуть щоденники й кулінарні книжки, а чоловіки – історію. Як думаєш, які насправді стосунки з логосом в українських чоловіків чи не має в тебе відчуття, що українські чоловіки теж зараз вчаться говорити, так само, як і українські жінки?

– Вчаться, безумовно, і це, в певному сенсі, ще складніша тема, ніж жіноче мовчання. Бо жіноче мовчання – це ніби така очевидна проблема, з якої ми виходимо десятиліттями чи навіть століттями. Зараз спостерігаємо в прямому ефірі, як складається сучасна нам ланка поетичного канону. І між теперішнім поколінням, в якому рулять жінки, та поколінням вісімдесятників, в якому голосно звучали тільки Оксана Забужко й Наталка Білоцерківець, не так вже й багато часу минуло – а який колосальний стрибок! Це теж до питання поєднання літератури з суспільними та політичними процесами. Страшенно цікава соціологічна, антропологічна тема, не тільки літературна. А якщо повернутися до того, про що ти питаєш, і спробувати унаочнити й максимально відсторонитися, то стосунки українських чоловіків з мовою теж непрості. Ніби ж вважається, що чоловіки завжди говорили, мали право голосу, висловили все, що могли й хотіли сказати, а насправді ж ні. І це мовчання залягає ще глибше, воно дуже часто є навіть неусвідомленим. І для опису простору, в якому живе це чоловіче мовчання, часто навіть належних слів немає. Немає місця, на яке його можна покласти. Така травматизація. Зворотний бік патріархату, зрештою. Є планка очікувань, якої ти мусиш досягнути. Усі відхилення від прописаного тобі заздалегідь шляху залягають у свідомості потенційними травмами. Оце невизнання за чоловіками права на відхилення від магістральної програми, зрештою, і не дає героєві й наступникам говорити. Але хай би починали. 

Що може цікавого, по-твоєму, з цього вийти в українському художньому чоловічому письмі? 

– Передусім, мені здається – вихід за межі традиційної, брутальної поетики. Мачизму в гіршому сенсі. Щось дуже тонке, вразливе, ніжне і справжнє.

Я чекала цього слова “ніжність”, мені здається, це одне з найважливіших твоїх слів, з якого ти зняла одяг сентиментального. Це слово-лезо, слово, яке розтинає. І я була щаслива, коли я з ним перетнулася в “Ордені мовчальниць” знову і можу спостерігати його нове життя. Офігенно, що ти це зробила зі словом “ніжність”. Але я зараз запитаю про насущне. Спробую з ніжністю. Усі ми чекали від тебе роман: після “Бунару” ми чекали роман. Якщо я не помиляюсь, хронотоп цього роману – початок ХХ століття і Вінниця. Я була переконана, що от-от він з'явиться. Натомість з'явилися дві нові поетичні книжки. Ти не відпускаєш роман до читачів, чи ти ще над ним працюєш? Ти ж навіть читала уривки на “Місяць авторських читань” у 2019-му році.

– Ще над ним працюю. Я ж постійна резидентка пекла для перфекціоністів, де трішки нерівно стоять казани, постійно хочеться їх поправити. Текст роману я дописую, переписую, і знов дописую. Щось міняю, щось викидаю, щось додаю. Це не історичний роман, це роман про місто на мапі й про людей у ньому, і про те, що насправді ми всі дуже мало змінилися внутрішньо за останні сто років. І є шанси, що ми, попри всі зовнішні декорації, так само мало змінимося за наступні сто років. Тож наші тексти будуть не аж такими незрозумілими нащадкам – у тому числі політично.

Перечитувала “Адвоката Мартіана” цього року й зрозуміла, що ніде так достовірно не читала про досвіди донецьких і кримських адвокатів, які живуть на окупованих територіях і наважуються працювати з українськими полоненими та політв’язнями. 

– Скажи! А це річ геть із іншого контексту: Римська імперія, перші християни...

Здається, ти пишеш перший в український літературі роман про Вінницю, великий роман. 

– Слухай, мабуть, так. Але боюся визначення "великий роман". Не хотіла б говорити про великий роман. 

Великий роман – не за очікуваннями, великий в сенсі об'єму. Це буде художня, товста книжка про Вінницю? 

– Середньо товста, я думаю. Зараз борюся за те, щоб книжка не стала остаточно товстою. 

Географія дуже важлива в письмі для тебе? І ти працюєш з Вінницею як із палімпсестом, ти показуєш, що ховається під Вінницею, в яку я можу приїхати, в якій ти живеш, і намагаєшся втримати ці два ландшафти разом. Той, який ми вже тільки уявляємо, і той, в якому ми живемо. І ти намагаєшся робити так, щоб вони були обидва видимі, правда? 

– Це, знаєш, таке накладання фотографій одна на одну, коли вони прозирають, взаємодоповнюють одна одну. Вінниця початку XX століття – місто з досить виразним і з характерним, специфічним, мультикультурним обличчям. Теперішня Вінниця теж страшенно цікава, доволі благополучна, але в певному сенсі дещо пласкіша за тодішню, як мені здається. Можливо, я необачно сакралізую, бо не жила в тому часі. Можливо, комусь за сто років теперішня Вінниця здаватиметься так само цікавим і глибоким, контекстуальним містом. І мені хочеться показати, що простір дихає, що він не безликий, що він має історію. Як це не банально звучить, камені й стіни говорять. У Вінниці, як і багато де в Україні, не аж так багато збереженої яскравої архітектурної спадщини, і для того щоби людина з уявою могла реконструювати це втрачене обличчя Вінниці, їй потрібно зробити певне зусилля. Коли призвичаюєшся взаємодіяти з простором у такий спосіб, ти починаєш чути, як він до тебе промовляє. Це не прояв психічного відхилення – це якийсь такий рівень взаємодії з простором, коли бачиш і можеш намацувати невидиме. Для мене було неймовірним компліментом, коли дуже давно, ще в часи дофейсбучні, в ЖЖ, якісь незнайомі люди писали про Вінницю, мовляв, от Катерина Калитко вміє бачити інше місто і показувати його в текстах. Для мене це було святом і найкращим компліментом, бо я тоді ще свідомо з цим не працювала. Але місто промовляло поза моєю волею, поза моїми інтенціями. Ця робота з вінницьким простором здається мені дуже важливим жестом вдячності тому контексту, який мене зростив. Як мінімум. І ще я переконана, що тут лежать важливі для розуміння й усвідомлення загальноукраїнських ідентичностей історії, які варто розповісти. Саме тому я не хочу написати якийсь великий, історичний, претензійний роман. Хочу, щоб це була просто добре розказана людська історія. 

Коли чекати? 

Дуже сподіваюся, що цього року. Але я боюся загадувати. Бо і турбулентність нашої спільної реальності, і мого окремо взятого життя, суттєво занижує горизонт планування. Але я собі вкотре поклала цього року з романом розібратися. 

Ми сьогодні багато говорили про те, який це важливий момент – момент пізнавання своїх. Хочу запитати, що для тебе таке середовище? І конкретніше, що таке наше середовище, наше літературно-культурне середовище? Як ти його для себе формуєш, вибудовуєш? Що означають рідні, свої люди в цьому середовищі? До 2020 року ми жили великими спільнотами. Ми майже в повному спільнотному складі збиралися два рази на рік. Ритуальні обійми, розмови, вся ця форумна та арсенальна атмосфера, яка так чи інакше нас наповнювала й тримала. Зараз все інакше. Трошки інакше або дуже інакше. І нам по-новому все одно ці стосунки вибудовувати. Чи ти для себе якимось чином їх вибудовуєш і що вони для тебе означають? 

– За останній рік, свій найтяжчий персональний рік, я суттєво переглянула поняття “своїх” і прорідила середовище. Середовище – це те, з чим ти живеш і борешся все свідоме життя, наскільки стане сил і розуму, поки не здолає деменція або щось подібне. Спочатку до чогось тягнешся. Ти соціальна тварина, потребуєш долучення до колективних практик. Діти й підлітки завжди ж почуваються самотніми, якщо в них немає друзів, середовища. Потім ти навпаки борешся, заперечуєш, кажеш спільноті, що тобі ніхто не потрібен, що ти гордий однак, одиначка. Але настає момент, коли розумієш: дорослі – це ми, й формування середовища лягає на твої плечі. Чи принаймні відповідальність за існування цього середовища, за підтримку тонких і не дуже зв'язків у ньому. І тоді усвідомлюєш водночас і його вагу та важливість, і крихкість при цьому, але й штучність багатьох соціальних механізмів, які тримали нас разом у рамках тобою згаданих “загальних зборів”. Теперішній пандемічний час і важкий, і хороший в тому сенсі, що ти справді маєш дистанцію від великої спільноти, маєш тишу і маєш кокон, в якому краще чуєш ті голоси, які тобі справді потрібні. Бачиш людей із цінностями, які тобі близькі або не близькі. Бачиш тих, хто – висловлюся без купюр – скурвлюється або вихолощується настільки, що перестає бути цікавим в літературі й на рівні суто людському. І стає простіше проріджувати середовище, в тому числі і найближче, і загалом канон сучасників, який ти для себе складаєш. Це болісний процес, і я у висліді цього карантинного року можу сказати, що страшенно, немислимо, щаслива, бо кілька тих людей, які дуже багато означали в моєму приватному пантеоні, лишилися такими, як були досі. І вони залишаються на моїй орбіті. Це мені здається величезною розкішшю у наш час. 

Як ти думаєш, це українське літературне середовище – це хороше середовище? 

– Ні. Ми дуже поламані самі і ламаємо інших.

Чому питаю, от ми багато про 1920-ті зараз говоримо. Любимо говорити “наші нові 20-ті”. Середовище 1920-х і стосунки в ньому нас заворожували і заворожують, ми їх собі часто вигадували, вибирали з фрагментів пам’яті про них, що могли, і складали свої мозаїки – і так бачили це легендарне середовище. Дивилися на цих людей, як на тих, кому випав короткий, але золотий вік, і ми їм навіть заздрили. Чи є в тебе відчуття, що ми традицію “бути разом” успадкували від них? Таку традицію бути разом, трохи болісну й неуникненну. 

– Традицію потреби бути разом. І, власне, тому буття разом неуникненне, бо це потреба і черговий виток творення нової мови. Осмислення нової реальності, яку можливо описати тільки спільно, бо інакше виходить фрагментарна картина і фрагментарний досвід. Це працює тільки в синергії та в певному, бажано здоровому, середовищі. Українське, на жаль, не можна однозначно таким вважати. Я вже згадувала, що ми страшенно поламані, все закінчується якимись далекими й близькими внутрішніми образами. І, відповідно, чи дистанціюванням, чи відмовою від творення в спільному полі. Але все одно є ірраціональний, навіть дитинний поклик зійтися разом і щось разом висловити, або обговорити те, що з нами відбувається. А відбуваються з нами великі та страшні речі. І при всьому прекрасному спадкові, залишеному українською літературою, в нас дотепер немає достатньої кількості слів, щоб описати те, що з нами коїться тепер. І ми намагаємося – сходимося разом, сходимося – і намагаємося ці слова підібрати.