Людмила Монастирська: "Якщо постановка межує з безумством, це неприпустимо для мене"

Розмірковуючи про місію оперної співачки, згадую ваші слова про те, що всі бажані партії ви вже виконали. Ураховуючи це: що далі? Отримання насолоди від інтерпретацій?

– Збоку здається, що якщо всі партії заспівані, то далі стеля, нудьга, і треба змінювати професію. Але кожна роль із роками інтерпретується інакше, усвідомлюється та проживається на сцені.

Є роль, яка вам з часом стала неприємною?

– Я дуже багато свого часу співала Аїду, і зараз це мені просто не цікаво. Аїда – рабиня на побігеньках. Я не люблю такі образи. Ймовірно, на це вплинуло моє розлучення з чоловіком 10 років тому. Коли жінка починає сама вирішувати всі питання та сама виховує дітей, рожеві окуляри спадають. Я не люблю жінок, які залежать від чоловіків, і це переноситься на ставлення до героїнь. Тож щодо ролей, то я люблю героїнь зі стрижнем.

Схожих на вас?

– Я стала такою, і зараз добре почуваюся в такому стані.

Мене попросили заспівати “Аїду” наприкінці минулого сезону у Національній опері України. Звісно, я погодилася заспівати її в рідному театрі, хоча вже давно виконую її дуже неохоче. Як правило, виконую її за кордоном та, як правило, за великі гроші. Я маю думати про своїх дітей і заробляти, тому не приховую свого ставлення до виконання цієї ролі. Також не приховую ставлення до гонорарів, які можу отримати за неї.

Директор Метрополітан-Опера назвав вас найкращою Аїдою світу. Ви ж кажете, що вас це дратує.

– Жахливо дратує. По-перше, це його особиста думка. Хтось, можливо, пишався б, але я в цьому бачу нехтування іншими ролями. Ми ж у кожну роль вкладаємо багато. До того ж співаки, які працюють за кордоном, жертвують спілкуванням із сім'ями, вихованням дітей. А скільки шлюбів розпадається через роботу на відстані! Тому така неповага до інших ролей мені не подобається.

До того ж, це своєрідна неповага до решти виконавців, які можуть інакше відчути цей образ. Ба більше, я сама щоразу інакше можу ввійти в образ та передати характер персонажа. Або при виконанні однієї і тієї ж опери на гастролях кілька днів поспіль голос може здригнутися. А для когось взагалі на перший план виходить акторська гра.

В одному інтерв'ю ви особливо виділили партію Манон Леско через внутрішню силу героїні та прозріння, які вона знаходить наприкінці.

– Мабуть, це одна з ролей, які проходять величезну еволюцію. Героїня наприкінці зовсім інша, ніж спочатку. Їй відмовляють усі органи чуття від знемоги, бо вона зі своєю коханою людиною тривалий час перебуває у пустелі. Але вона визнає усі свої попередні помилки.

Пуччіні чудово це висловив у музиці. Він творив у напрямку веризм (з італійської vero – «правдивий»). Така музика справді емоційно дуже правдива, і сюжети опер реалістичні. Сьогодні це мені близько. У деяких партіях є позначення grido (крик – італ.). Наприклад, наприкінці опери П'єтро Масканьї «Сільська честь» хтось із хору зазвичай кричить: «Вони вбили Турриду». Або Тоска, вбиваючи Скарпіо, кричить, при цьому в традиції відомо два жести, якими вона завдає удару (прямо чи знизу), їх постановники використовують і в наш час. Тому не дивно, що я особливо ціную тих режисерів, які роблять постановку, максимально наближену до оригінальної партитури – і в музиці, і в сюжеті.

"Флорія Тоска", "Норма", "Манон Леско" – партії, які наразі я найбільше люблю.

За час пандемії частота ваших виступів за іноземними контрактами зменшилася. Як відчуваєте збій ритму виступів та необхідність співати при порожніх залах?

– Зазвичай у сезоні в мене багато контрактів. Цього сезону їх мало бути п'ять, але два з них перенесені вперед на рік-два.

Поки що жодного разу не доводилося співати при порожній залі – завжди хоча б на балконі були люди. Це добре, тому що психологічно складно співати, коли немає жодного глядача – немає звідки брати емоційну віддачу.

У давніх інтерв'ю ви говорили, що любите для розспівування брати українські народні пісні, бо вони мелодійні. Це була данина традиції чи видимий ефект?

– Цей момент уже минув. Краще готуватися за допомогою професійних розспівок відповідного діапазону. Народні пісні найчастіше маленького діапазону в одну октаву. Тому українські народні пісні я співаю для власного задоволення, якщо можу сама закомпанувати.

Важливо берегти голос поза сценою та репетиціями – не зривати, не переохолоджувати. До такого стилю життя потрібно звикати з перших років, коли вирішиш займатися співом. Але існує також ризик зірвати голос за конвеєрних виконаннях тієї ж партії або невеликої перерви між аріями.

Для вас важлива мова опери?

– Я прихильниця виконання мовою оригіналу. Кожна мова має свою мелодику, і це композитори враховують при накладанні слів на музику.

Скільки часу, як правило, займає розспівування перед концертом?

– Я залишаю на підготовку голосу 15-20 хвилин. Необхідно на сцену виходити у повній упевненості та зі спокійними думками, тому важливо, щоб дихання нормалізувалося. Навіть один недоречний спогад, що з’явився в голові під час виконання, може збити вокал.

Співаки приходять за дві-півтори години до вистави. У цей час входить грим, костюм та решта підготовки. А якщо необхідно надіти перуку, то й більше. Адже різне буває, партнер у пориві може сильно схопити за волосся.

Чи можете впливати на вибір костюмів керуючись особистими вподобаннями? Ви якось публічно сказали, що маєте намір просити костюмерів трохи зменшити виріз декольте в одній сценічній сукні.

– Головний художник у Національній Опері України Марія Сергіївна Левитська – фахівець із великої літери та фанат своєї справи (а в нашій справі треба бути фанатом). Вона враховує всі індивідуальні особливості виконавця. Цікавиться костюмами не лише різних епох та країн, а й соціальних станів та груп. Наприклад, щоб зрозуміти, як у другій дії вбрати Манон Леско, потрібно знати, як могли вбирати утриманок у Франції в ті часи. Проте Марії Сергіївні я можу також висловлювати свої побажання щодо комфорту – глибини декольте або строкатості прикрас.

Словом, все, що ви бачите на сцені – це величезна праця та кропітка робота великої кількості людей. Кожен на своєму місці впливає на глядача. Оркестр – музикою, співаки – виконанням та акторською грою, костюмери, декоратори – кольором та антуражем. І важливо, щоб усе працювало злагоджено. Адже, наприклад, оркестр своїм темпом впливає на характер вокального виконання – я можу змінювати тон, виходячи з того, як це відчує режисер, і навпаки.

Наскільки кардинальним може бути контраст між виконанням однієї партії з різними диригентами?

– Навіть два виконання однієї й тієї ж партії, заспіваної два дні поспіль, можуть сильно відрізнятися.

Останнім часом трохи спали дискусії про те, чи варто українським театрам переходити на постановочний режим, коли одна вистава може тривати тиждень, а то й місяць поспіль. Складається враження, що наші театри обрали працювати на репертуарній основі.

– Я вважаю репертуарний театр залишками розкоші, і це треба берегти та цінувати. Це розкіш і для глядача, і для виконавця, бо маємо вибір.

Сучасні мешканці, особливо міст, – щасливі люди. Я – сільська дитина, і у мене за радянських часів не було можливості поїхати навіть до драматичного театру. Тому я ціную те, що тепер поруч є постійний доступ споглядати та приєднуватися до високого, і я в такому дусі виховала дітей – цінувати ці можливості, але також цінувати традиції та не скочуватися у жовтизну та епатаж.

Якщо порівнювати методи роботи над постановкою на гастролях, що вам найбільше подобається?

– Не секрет, що у західні театри йдуть величезні вливання, зокрема приватних спонсорів. При цьому держава у загальній сумі фінансування театру може виділяти лише 5%. Там наймають дорогих дизайнерів та художників, не економлять ні на чому. І якщо це за сюжетом, наприклад, Ассирія, то декорації максимально наближені до оригіналу. Усі наші виконавці, які працюють у західних театрах, мають змогу порівняти. В Україні досі немає закону про меценатство, і це дуже дається взнаки.

Західні постановники часто реалізують ультрасучасні постановки на межі епатажу. За вашими словами, ви не любите епатаж заради епатажу. Де для вас проходить грань?

– За кордоном люблять гарні шоу та провокації. Якщо це межує з безумством (а це часто межує), то я цього не сприймаю. Австрія та Німеччина це особливо люблять: оголена натура, хор виходить топлес. Я ніколи не пішла б на те, щоб співати роздягненою, і всі знають, що з такої постановки я просто поїду. Та й, у принципі, солістів намагаються не роздягати.

Для вас це питання самоповаги?

– Самоповага – само собою. Але мова ще в ступені нормальності для творчості та моральних принципів.

Коли ви говорили, що Національна опера рухається у правильному напрямку, мали на увазі пошук балансу між сучасною оперою та збереженням традицій?

– Головний режисер театру Анатолій Солов'яненко – з молодого прогресивного покоління і дуже правильно мислить. Я недарма говорила, що ми можемо порівняти постановки у Києві з найкращими світовими спектаклями. І я можу впевнено сказати, що «Набукко» та «Флорія Тоска» у постановці Солов'яненка – це абсолютно світовий рівень, при цьому максимально збережена оригінальна партитура. Дуже люблю «Набукко», хоча роль Абігайль – одна з найскладніших у моєму репертуарі. 

Вас дуже безпосередньо торкнулася сумна істина, що в Україні можна отримати підтримку лише після здобуття світової популярності. Здається, останнім часом намітилися позитивні зміни. Ви їх відчуваєте?

– Хочеться сказати «так», але я не впевнена. Усі ми любимо свою землю та свої традиції. Окремі позитивні тенденції спостерігаються. Можливо, це вже наслідок того, що ті, хто реалізувавася насамперед за кордоном (як Оксана Линів чи Кирило Карабиць), своїм прикладом показали, що своїх треба цінувати.

Я ніколи не поїду з України – така моя позиція та відчуття. Але багато молоді починає стажуватися у великих західних театрах, і часто там залишається. Тому що творчий розвиток для молодого оперного співака – це дорогий процес. Молоді люди сьогодні мають ті шанси, яких свого часу не було в мене, але ці можливості, здебільшого, поки що за кордоном.

Чи означає статус оперної співачки прив'язку до класичної музики у побуті? Яку музику слухає Людмила Монастирська?

– Насправді я слухаю все, починаючи від шансону до джазу та просто популярної музики. Моя дочка має свій музичний проєкт, також вона зайнялася аранжуванням. Тому я в курсі молодіжної музики. Це допомагає відпочити у думках.