Моніка Компанікова: "Коли є за що боротися і є чітка мета, то зміст і форма стають кращі"

Я читала твою статтю в The Guardian, у якій ти пишеш, що Словаччина — це все ще демократична країна, що в ній усе ще не було кривавого перевороту. Як ти вважаєш, чи існує реальна загроза втрати демократії у Словаччині?

— Я думаю, що загроза є завжди. Особливо зараз, коли все так швидко змінюється. Політична ситуація в Словаччині поки стабільна, але світ щодня змінюється. Ми всі, немов на американських гірках. Ми бачимо, що те, як був влаштований світ із часів холодної війни, змінюється з кожним днем. І ці зміни непередбачувані.

Тому я не маю жодних ілюзій, що ми не можемо втратити демократію. Словаччина — демократична країна, у нас є всі свободи, закріплені в конституції, але в реальності ми бачимо, що відбувається в культурі, як політична влада маніпулює людьми, як вона обходить закон, як використовує кожну лазівку, або, навіть, йде проти закону — і нічого не відбувається. Уряд контролює поліцію, суди й контролюючу владу. Тож я не відчуваю, що можу щось зробити. Як громадянка країни, я відчуваю себе безсилою. І все ж я активна громадянка, я виходжу на протести, голосую, намагаюся робити все, що в моїх силах і в рамках закону.

З опонентом, який наважується зловживати інституціями, обходити закон, шантажувати, залякувати — боротьба нерівна. Із часу останніх виборів, упродовж останнього року, спостерігаються систематичні зусилля, спрямовані на те, щоб змусити опозицію замовкнути або послабити її. Йдеться не лише про політичну опозицію, а й небайдужу частину суспільства.

Люди втомилися. Ми частіше говоримо про те, чи є сенс щось робити. Щотижня ми ходимо на один-два протести, ми організовуємо протести та дискусії, ми підписуємо петиції, пишемо статті, долучаємося до ініціатив, а результат — нульовий. Ми нічого не досягли, ми лише постійно щось втрачаємо.

 Пам’ятаю, як я чекала на результати виборів. Я була на літературному фестивалі в Жиліні. На той час екзит-поли пророкували перемогу опозиції. Це була надзвичайна атмосфера, усі були в захваті від цієї перемоги. А потім, через кілька годин, ми дізналися, що екзит-поли прорахувалися і вибори виграв Фіцо.

— Я пам’ятаю ранок після виборів. І я пам’ятаю, що відчувала себе так само після президентських виборів, які забрали в нас надію. Тому що коли Петер Пеллегріні виграв президентські вибори, то ми знали, що це кінець і баланс повністю втрачено.

Я пам’ятаю абсолютну безнадію і усвідомлення, що далі відбуватиметься щось погане. Але ми не могли собі уявити навіть у найстрашніших кошмарах те, що сталося насправді. Не могли уявити, як швидко, масово й систематично вони можуть знищувати. Наприклад, культуру. Культура тут ніколи нікого не цікавила, вона завжди була абсолютно маргінальним питанням для політиків. І раптом, півтора року політики не говорять ні про що інше. Вони завдали руйнування таких масштабів, що коли я пояснювала це іноземним журналістам і намагалась якось описати це в статях, вони мені не вірили. Вони не вірили, що таке може відбуватися.

Коли я спілкуюся про Словаччину з кимось з-за кордону, або з України й розповідаю про некомпетентність міністерки культури, то це сприймається як щось знайоме. Бо в багатьох країнах уже було подібне. Але те, що в управлінні культурних фондів сидять люди, які не знають, що вони вирішують, не розуміються на мистецтві, а міністерка культури звільняє директорів інституцій порушуючи протокол і замість них ставить дезінформаторів і масажистів, видає роботи Моне за свої — то це викликає багато запитань. Чому влада настільки руйнує саме культуру?

— З одного боку, можливо, це такий збіг обставин — міністеркою стала людина, яка в глибині душі є злою. Якби Мартіна Шимковічова не була міністеркою, вона була б ніким — модераторкою-невдахою, яку звільнили з телебачення через її расистські висловлювання. Натомість вона стала міністеркою і насолоджується своєю владою. Так само багато людей, які зараз займають ці високі посади, потрапивши на них незаконно чи несправедливо, були б ніким. Наприклад, Ніняй (ред. — директор Словацької національної галереї), або пані Флах, яка є директоркою «Бібіани» (ред. — дитячий мистецький центр), або Ґустав Мурін, який є директором Словацького літературного центру, — це маловідомі постаті, які ніколи б не отримали такі посади звичайним шляхом.

Вони несподівано опинилися на керівних посадах, і я не розумію, як їм може це подобатися. Можливо, вони відчувають, що чогось досягли.

Тобто це просто збіг обставин?

— Можливо й ні. Тому що більшість людей у культурній спільноті — найгучніші, найрадикальніші, і ті, хто не боїться і готовий боротися. І це видно. Тому що є багато інших людей з інших професій, які також зляться на ситуацію, вони незадоволені, але їх не чути. Вони більше бояться, можливо, у них немає таких комунікативних навичок або вони не можуть придумати такий креативний протест. Тоді, як люди з культури це вміють, бо це їхня робота — придумувати і формулювати, артикулювати речі. Їх чути, а занадто голосних намагаються змусити замовкнути.

Декого вже змусили, дехто радше втомився. Багато із цих людей зараз мають екзистенційні проблеми. Вони стоять перед дилемою — залишатися під таким керівництвом чи ні. Підтримувати систему, працюючи в Словацькій національній галереї під керівництвом психопата, або ж піти й дати розвалитися проєкту, над яким вони працювали десять років. У мене багато друзів, які там працювали і звільнилися або залишилися, і ми постійно про це говоримо. Я бачу їхню втому й розчарування. Вони переживають за галерейні колекції, фонди, проєкти. І це триває вже півтора року.

Але водночас у суспільстві відчувається рішучість. Бо ти знаєш, що робиш свою роботу добре. І знаєш, що таких людей, як ти, не так багато. Навіть якщо зверху кажуть, що цих професіоналів можна замінити, але це не так. Експертів насправді не так уже й багато. Щоби працювати в Словацькій національній галереї, треба бути справді хорошим фахівцем. Це не означає, що в регіональній галереї не потрібні експерти. Але Словацька національна галерея — це репрезентативна інституція. Я не можу собі уявити, щоб Національною галереєю в Британії керував хтось, хто не пройшов офіційни процес відбору, і щоб керівництво не сприймала ширша професійна спільнота. 

Я думаю, що той факт, що зараз у деяких людях прокидається чисте зло і мстивість, також багато важить. Ці емоції пов’язані зі зміною кордонів і тим, що ми можемо робити, і як ми можемо виражати себе в публічному просторі. Це пробуджує в людях те, що зазвичай залишалося прихованим.

Тому я боюся ще гірших сценаріїв. Бо ми вже на тому етапі, коли це приховане зло пробуджується в людях, тому що може. Це дозволяється і навіть заохочується політиками. І доки вони це підтримують і самі викрикують вульгарності, наклепи, шантажують, доти це буде дозволяти собі будь-хто.

Мене дуже здивували гасла протестів у Словаччині: «Братислава — це Європа, Прешов — це Європа». І так у кожному місті. Під час кожного такого протесту я згадую про український Майдан. Чому вирішили обрати такий спосіб комунікації?

— Нещодавно один словацький політик заявив, що настав час розглянути питання про вихід із ЄС і НАТО. Один із найбільших протестів відбувся якраз після цієї заяви. Це дійсно те, чого ми боїмося найбільше. Більшість людей у Словаччині не хочуть повернення Росії. Якщо такі люди є, то ними маніпулюють. Або вони страждають від своєрідної ностальгії за минулим, коли вони були молодими, коли все було легко. Але це лише ілюзія. Це віра в щось, чого не існує.

Раніше на протести виходило багато людей. Зараз із кожним протестом їх стає все менше. Чи вважаєш ти, що це тенденція і кількість людей на протестах зменшуватиметься? Із чим це пов’язано?

— Здається, форма протесту, коли ми виходимо на площі, де хтось щось говорить, а ми кричимо — більше не має сенсу. Я була співорганізаторкою протесту в Модрі, маленькому виноробному містечку біля Братислави, і до нас доєдналося багато людей. Винороби відклали свої ножиці для винограду і прийшли на протест. Але зараз у нашій команді ми говоримо про те, що робити далі. Чи варто робити ще один протест. Я не думаю, що це все ще має якийсь сенс, бо правлячій верхівці байдуже.

Водночас протести — це не тільки про вияв незгоди, але і про те, що ми збираємося разом, заряджаємо один одного енергією і зміцнюємо впевненість у тому, що нам потрібно рухатися далі.

Зараз ми думаємо, яку іншу форму протесту придумати — чи проводити дискусії, як зібрати людей разом для спілкування, як сповільнити поляризацію і як боротися з нею в повсякденному житті. Тому для нашого активістського осередку питання полягає в тому, як ще можна заявити про свою думку й незгоду, окрім як протестуючи на площі.

У вас уже є ідеї?

— Ми провели дискусію про поляризацію разом із воркшопом, на якому розглянули питання, як говорити в розділеному суспільстві, як поводитися в повсякденних ситуаціях, коли сім’ї перестають розмовляти через політику, або що робити, коли ви стаєте свідком нападу на квір-людей. Ми також хочемо зробити хепенінг у центрі міста — один довгий великий стіл, куди ми запросимо людей прийти, поспілкуватися, принести пироги, вино і провести вечір разом.

А на рівні культури й літератури, що ми можемо зробити із цією темрявою?

— Наприклад, коли я написала ту статтю для Guardian, вона спричинила чималий резонанс. Багато людей дізналися, що відбувається. Тож я отримала інші пропозиції від іноземних газет — із Шотландії, Данії та інших. Я зрозуміла, що інші цікавляться нашою країною і ситуація їх насторожує. Коли інша європейська країна, навіть маленька, змінює напрямок, люди за кордоном бачать у цьому загрозу.

Нам може здаватися, що ми зовсім незначна маленька країна. Ми справді страждаємо від цього комплексу. Нам може здаватися, що якщо демократію обмежать тут, то це ніяк не вплине на Європу. Але я не думаю, що це так.

Люди в Європі, здається, теж так не думають. Зрештою, ми вже бачили на прикладі Угорщини, яка часто голосує інакше і блокує рішення на європейських голосовуваннях. Якщо таке доміно запуститься і ситуація погіршуватиметься в інших європейських країнах, то Європі, якою ми її знаємо, прийде кінець.

Ми можемо й далі писати про це. Ми можемо шукати способи привернути до цього увагу ззовні, щоб за кордоном теж побачили, що тут відбувається. Щоб незважаючи на все іноземці бачили, що тут усе ще існує сильне громадянське суспільство. Бо я гадаю, що наше громадянське суспільство зараз дуже енергійне, незважаючи на втому. Воно доволі досвідчене.

І це ще один позитивний момент — люди в Словаччині ще не настільки апатичні й не настільки зманіпульовані, як, наприклад, у Росії.

Криза об’єднує.

— Так, криза об’єднує, зміцнює і створює нові зв’язки.

Період криз може також стати періодом втрати голосу. Часто у складні часи важче писати і знайти сенс в тому, чим ми займаємося. Чи допомагає тобі письменництво переживати ці темні часи?

— За останні кілька років я переорієнтувалася і більше не пишу художньої літератури. Натомість я почала більше займатися журналістикою та психологією. Можливо, це ще й тому, що я працюю редакторкою у видавництві з нон-фікшн літературою. Також я читаю більше нон-фікшн, ніж художньої літератури.

Можливо, це ще й тому, що я не можу знайти настільки сильну тему, щоби присвятити їй два роки. Бо з мого досвіду для написання роману потрібно кілька років і повне занурення. А в мене зараз немає такої теми. Водночас я пишу багато есеїстичних, публіцистичних текстів, і наразі це мене влаштовує. Я знаю, що суспільство чекає від мене чергового роману, але в мене немає такої потреби. Я можу присвячувати більше часу публіцистиці. Нещодавно я написала книгу інтерв’ю про стосунки і працюю над ще однією. Я відчуваю, що це має практичний сенс.

Моя книга про близькість, стосунки, самотність допомогла багатьом людям. Я отримувала відгуки. Тож я відчуваю, що можу бути корисною. Я відчуваю більше мотивації писати нон-фікшн, ніж писати вигадані історії.

В Україні багато письменників та письменниць також починають писати репортажі, фіксувати свідчення.

— Можливо, справа ще й у тому, що історії, з якими ми стикаємося зараз, реальні історії — більш фантастичні та сильніші, ніж будь-що, що ми могли б вигадати.

Мені дуже прикро, що в Україні так мало знають про словацьку літературу. Я бачу таку тенденцію, що ми ігноруємо деякі сусідні країни й мені здається, що ця вибірковість щось у нас відбирає. Чим для тебе є словацька література? Що вона може дати світові?

— Так було й у Словаччині. Ми також довгий час ігнорували українську літературу. Ми знали кількох угорських письменників, декілька польських і багато чеських.

І як не парадоксально, війна посприяла тому, що ми тепер знаємо Андруховича, Жадана, Сливинського. Виходить більше книжок, але в основному завдяки культурній політиці України. Якби не було грантів і дотацій, то, напевно, було б важче.

І це проблема словацької літератури. Словаччина ще не зрозуміла, як просувати словацьку літературу і для чого потрібно розбудовувати всю цю культурну інфраструктуру. Вона досі не збудована. А зараз навіть те, що було збудовано, руйнується, і все доведеться будувати з нуля.

У мене є особистий досвід, коли я зрозуміла важливість культурної інфраструктури.

Я була на стипендії в Граці приблизно 20 років тому. Мені надали житло, стипендію, я жила в будиночку в замковому парку. І я запитувала людей зі Штирійського літературного центру, чому вони це роблять — чому вони запрошують авторів кілька разів на рік, піклуються про них і нічого від них не хочуть. Вони відповіли, що це тому, що якщо авторам тут сподобається, вони приїдуть знову. Так і було. Я часто туди їздила й підтримувала зв’язок з авторами, з якими ми познайомилися.

Потім одного разу я була в Ужгороді на кафедрі славістики й там побачила студентів, які сиділи в аудиторії в куртках. Було холодно й аудиторії не опалювалися. Було помітно, що університет не має грошей, не має підтримки. Поруч стояв новий угорський павільйон. Він виглядав інакше, був сучасним і великим. Було видно, що Угорщина вклала в нього багато грошей. І я сказала собі: якби я була студенткою і мені довелося обирати між тим, щоби піти вивчати угорську мову і знати, що там є нова бібліотека, що вона функціонує на іншому рівні, чи піти в ту холодну аудиторію на кафедру словацьких студій, то я б дуже сумнівалась. Можливо, моє рішення залежало б від цих практичних речей. Угорщина вкладає гроші в культурні інституції в кожній країні. Вони знають, що є сенс поширювати інформацію про країну через культуру. Вкладені гроші потім повернуться.

А Словаччина цього не робить. Тому в нас проблема з перекладами, з пошуком видавців. Словацькій літературі важко заявити про себе за кордоном. Це відбувається також тому, що словацька — це мала мова, і це проблема всіх малих мов. Але й через те, що інфраструктура не розбудована. У Словаччині немає жодного літературного агента, жодної літературної агенції. Зрештою, я маю багато перекладів, але поки немає нікого, хто б представляв мене на ринку.

Я бачу, що в нашій країні щось змінюється. Війна, як би дивно це не звучало, прискорила певні процеси і спровокувала цікавість до літератури в країні та за її межами.

— Це дало людям зрозуміти, що культура чи література — це сфера, з допомогою якої можна боротися. Для того, щоб у людей за кордоном виник зв’язок із країною, щоб вони підтримували її, вони повинні щось про цю країну знати.

А як ви можете дізнатися щось про країну, якщо не маєте в ній знайомих, не маєте там жодних зв’язків? Через літературу, фільми, культуру. Це єдиний спосіб дізнатися про іншу країну і вибудувати якісь стосунки з нею, щоби потім стати на її захист.

А що словацька література розповідає нам про Словаччину?

— Що Словаччина — трохи сумна, депресивна країна, повна зруйнованих стосунків і соціальних проблем. (сміх)

У словацькій літературі тільки починає формуватися жанрова література.

Водночас я іноді дивуюся, коли читаю відомий закордонний бестселер і запитую себе: Справді? І це бестселер? Часто, можливо, ми самі недооцінюємо нашу літературу. Вона не відстає від інших літератур. Ми просто надто самокритичні.

А які словацькі автори й авторки вплинули на твоє письмо?

— Зізнаюся, що довго я нічого не знала про словацьку літературу. Мені є що надолужити. Я почала читати багато словацької літератури, коли почала зустрічатися з авторами особисто. На мене більше вплинула зарубіжна література.

Аґота Крістоф, наприклад, змінила моє сприйняття того, якою може бути література і які засоби можна використовувати. До цього я читала Маркеса й більш орнаментальні тексти. І раптом Аґота Крістоф із її простотою і радикалізмом стала для мене відкриттям.

Або ж Жорж Сіменон, французький детективний письменник. Він також вплинув на мене. Я читаю і колекціоную його детективи. Мені подобається його стиль. Але словацьку літературу я почала читати тоді, коли почала зустрічатися з авторами й авторками, або співпрацювати з ними.

Це дуже цікаво, я думаю, що в українській літературі це працює трохи інакше. Для нас завжди було важливо бути в діалозі з іншими авторами та авторками в рамках літературного процесу. Я також часто чую від інших словацьких письменників чи критиків, що словацькій літературі чогось бракує, що вона боїться актуальних, серйозних і сильних тем. Також я постійно чую критику словацької літератури в порівнянні із чеською. Чи відчуваєш ти, що словацькій літературі чогось бракує?

— Не знаю, коли хтось каже мені, що я повинна щось зробити, або написати про щось, то мені хочеться відповісти…

Для чого?..

— Так, для чого! (сміх).

Ми пишемо про те, що вважаємо важливим для суспільства, або для нас особисто. Я думаю, що література розвивається дуже природно, і штучні втручання просто не спрацьовують.

Ви можете податися на грант і написати якусь феміністичну літературу. До речі, я гадаю, що словацька література — доволі феміністична. Але якщо штучно роздмухувати якісь теми, то з’являються штучні продукти. На мою думку, це не має жодного сенсу. Нехай кожен пише те, що йому подобається і що він вважає важливим.

Ти згадала про феміністичну словацьку літературу, розкажи про неї.

— Для мене це цікавий феномен — письменниці в Словаччині. Авторки не тільки в літературі, але й у музиці, візуальному мистецтві, кіно. Я почала помічати це в останні роки. Про це свідчать результати конкурсів — останнім часом там багато жінок.

І я думаю, що це дивовижно. Їм доводиться боротися. Жінкам набагато важче, бо доводиться постійно захищатися, але вони роблять свою справу, і їхні результати вражають.

Водночас хлопці та чоловіки, здається, трохи розгубилися.

Із чим це пов’язано?

— Нам доводиться набагато більше працювати. Я відчуваю, що ми постійно захищаємося. Коли є за що боротися, коли є чітка мета, то зміст і форма стають кращі.

Я думаю, що жінки та дівчата, як не парадоксально, перебувають у кращому становищі, тому що нам легше пояснити за що ми боремося і яким життям хочемо жити. Бо нам є від чого відштовхнутися. А от хлопці та чоловіки трохи дезорієнтовані. Вони не можуть зрозуміти, яка їхня роль у сучасному світі, яка їхня ідентичність, чого від них вимагає суспільство і якими вони мають бути.

Натомість жінки мають чітке уявлення про це. Навколо мене дивовижні жінки, і я дивуюся тому, чого вони досягають, наскільки вони освічені, які цілеспрямовані, креативні. Ще і встигають виховувати дітей і працювати. Чоловіки не встигають за ними. А якщо це чоловіки, які були виховані з наративом, що вони мають бути агресивними, сильними, не плакати, не показувати емоцій чи вразливості, то вони не можуть бути справжніми. Вони не дозволяють собі бути самими собою.

Гадаю, саме із цього випливає рух інцелів і з’являються чоловіки на кшталт Ендрю Тейта. Позиція чоловіка сьогодні дуже хитка. Те, що раніше було зрозуміло — яким має бути чоловік, яка його роль у житті й у сім’ї — розвалилося.

І повертаючись до політичної ситуації, усі ці білі впевнені чоловіки на керівних посадах насправді не є такими впевненими. Вони силою доводять власну розгубленість. Це потреба якось проявити себе й закріпити свою позицію силою і насильством за рахунок жінок. Гадаю, це все дуже пов’язано. Якби було більше жінок у політиці та більш зрілих особистостей, які не зациклені на своєму невдалому, нещасливому житті та стосунках, світ був би набагато кращим місцем.

Так, я теж часто про це думаю. У нашому культурному центрі в Словаччині теж на мистецькі резиденції подаються переважно жінки. І якщо дивитися на основні нагороди — національну премію за найкращу прозову книжку Anasoft litera виграла Івана Ґібова, національну поетичну премію Zlatá vlna отримала Міла Гауґова. Минулі роки ці нагороди також здобували переважно жінки.

— Достатньо подивиися на трибуни на протестах. Раніше на сценах були лише чоловіки, а жінка могла хіба що заспівати якусь пісню. Але зараз на трибунах і в організації протестів переважають жінки.

Ці голоси такі сильні, такі послідовні і впевнені. Це може збити з пантелику багатьох чоловіків.

Після початку повномасшатного вторгнення словацький письменник Марек Вадас написав колонку для незалежного видання Denník N, де наголосив, що в Словаччині немає українських книжок і що варто це змінити. Після цього ви з колегами у видані NPress запустили збір на переклад українських книжок. Відтоді видавницво опублікувало кілька романів. Інші видавництва також почали цікавитися українською літературою і видавати її. Наприклад, Dajama. Pаніше вони видавали лише книги про туризм, і раптом започаткували серію книг про Україну. Чи відчуваєш ти, що обізнаність про українську літературу зростає і  у суспільстві?

— Однозначно. Видавати українські книжки — було раціональним і природним рішення. Це ще один спосіб допомогти, підтримати, висловити свою думку.

Якщо ти когось добре знаєш, то не робитимеш йому боляче. Коли ти знаєш своїх сусідів, то імовірніше не скривдиш їх. Ми можемо пізнати Україну через літературу або через мистецтво.

Незабаром «П’ятий човен» вийде українською мовою у видавництві «Комора». Це історія про дівчинку, яка викрадає двох близнюків із впевненістю, що рятує їх. Головна героїня проводить дитинство в складних соціальних умовах: її мама алкоголічка, про неї ніхто не піклується, вона вимушена вчитися всьому сама. Це надзвичайно успішний роман. П’єсу за романом ставили на сценах словацьких театрів. За його мотивами зняли фільм, який здобув нагороди та успіх на міжнародних фестивалях. Книга отримала престижну словацьку премію Anasoft litera, увійшла до шорт-листа премій Angelus та престижної премії ЄБРР. Переклади також отримували номінації. Як ти пояснюєш такий успіх книги?

— Я пояснюю це тим, що історія в книжці могла статися будь-де. Це підтвердилося, коли виходили перші переклади і я їздила на дискусії Європою. Ми спілкувалися про те, як батьки сприймають дітей, про те, що діти можуть бути сильними, але дорослі часто недооцінюють їх: наскільки діти життєздатні, і наскільки по-іншому дивляться на певні ситуації. Тож ця тема резонує абсолютно скрізь. Бо всі ми були дітьми. Дехто з нас — батьки. Або ми й батьки й діти водночас. Ці ситуації нам знайомі. Або принаймні ми знаємо про дітей, які були в подібних ситуаціях.

Тож ця тема суголосна більшості людей. Цим я пояснюю успіх.

Водночас я думаю, що це неочікувала і приваблива історія. І, можливо, це те, чого трохи бракує словацькій літературі — історій. Тут пишуть багато книжок у формі оповіді без сюжету. А це історія, яка має початок, кінець, певну динаміку. Я думаю, що це спрацювало.

Так, цією книжкою ти підіймаєш дуже важливе питання, не лише для словацького суспільства, але й на міжнародному рівні. Книжка вийшла друком у 2010 році. Чи відчуваєш ти, що суспільство змінюється?

Гадаю, що так. Я відчуваю ці зміни з позиції мами. Я помічаю все більше й більше батьків, які отримують батьківську освіту. Вони хочуть бути іншими батьками, ніж були їхні. Я також відчуваю ці зміни як редакторка, яка працює у видавництві.

Я спостерігаю за тим, які книжки видаються і продаються. І книги про виховання дітей, про психологію та самоосвіту дуже популярні. Люди хочуть бути кращими, більш зрілими, вони хочуть жити кращим життям.

Тема дітей і дорослішання в Україні актуальна як ніколи. Ти розмірковуєш про дитинство, не ідеалізуючи. Іноді воно може бути дуже травматичним і це не обов’язково епізод суцільного щастя і радості. Що ми, як суспільство, можемо зробити для кращого розуміти дітей?

 — Нам потрібна освіта. Гадаю, що вже в початковій школі, або навіть у дитячому садку ми повинні навчати дітей базовим психологічним і соціальним навичкам. Я зараз працюю над книгою про дитинство. Працюючи з психологом Яном Грустічем над попередньою книгою про близькість, самотність і стосунки, ми постійно стикалися з тим, що коріння проблем у дорослому віці завжди лежить у дитинстві. Те, якою людина є в дорослому житті, як вона реагує, як встановлює кордони, наскільки вона зріла, яка в неї самооцінка — усе це закладається в дитинстві. Я щойно закінчила частину, у якій ми говорили про емоційну близькість. Це ті наріжні камені, які закладаються в перші місяці життя. Якщо дитина не відчуває безпеки в перші місяці життя — це може мати наслідки в дорослому віці. Мені здається, що багато людей про це не знають. Навіть коли я була молодою мамою, я цього зовсім не знала. І хоча я не зробила якихось великих помилок, але якби я знала про всі ці механізми і фізіологічні процеси, які беруть участь у розвитку мозку, у формуванні стосунків, то я б діяла інакше. І я знаю, що наших батьків цього ніхто не вчив, про бабусь і дідусів я взагалі мовчу. Нам потрібно навчати батьків, дітей і молодь.