Нікіта Кравцов: «Ми ніколи не залишали Україну ментально і духовно»

Гуляючи вулицею Ріволі, видивляючись навсібіч, прямуючи в бік Лувру, в бік Сени, опинилися біля примітних, розписаних в стилі ньюейдж, дверей. «Зовсім як у нас в Тел-Авіві» – сказала я своїй подрузі, згадуючи строкаті під'їзди Флорентина. Виявилося – ми в муніципальних відкритих художніх майстернях. Засвідчивши симпатичному консьєржеві вірчі грамоти у вигляді посвідчень про вакцинацію, ми піднялися на третій поверх, досліджуючи графіті, і побачили у відчинених дверях однієї з майстерень Нікіту Кравцова. Звісно, ми планували зустріч, але ось так, випадково? У великому і незнайомому Парижі? Неначе це Бірючий (Міжнародний симпозіум сучасного мистецтва Biruchiy art), і я прямую з бару в майстерні.
Втім, у Нікіти Кравцова, українського художника в Парижі, паризького художника в Україні, неухильний рух вперед відбувається не за законами раціо. Як на одній із робіт його спільного проєкту з Камій Саньє (Камій Марі Мадлен Саньє-Кравцовою) – численні персонажі, в яких можна упізнати героїв «Кандіда» Вольтера або «Одруження Фігаро» Бомарше, театральні пейзане розбігаються в жасі, прострілюються променями смерті агресивних літаючих роботів у дусі коміксів 50-х. Купа культурних цитат складаються в оригінальну, повну іронії та сарказму, картину, техніка – текстильний колаж – говорить про основи, що підриваються, тобто про історію та ремесла. Це дуже в стилі Нікіти Кравцова, що легко змінює стилі, техніки, але не суть.

Давай спершу згадаємо Бірючий і ці специфічні бесіди, які ми називали «бірючими розмовами»

О, прекрасний бекґраунд і прекрасний спосіб спілкування, за якого всі говорять, усього лише після якоїсь краплі спиртного, без жодних меж, блоків, не добираючи слів...

Без кінця, без краю...

Тому що ця розмова почалася ще вранці – ми ж жили на Бірючому всі разом. Тобто ця розмова могла початися ще тиждень тому, коли ми всі приїхали. Це були не звичні інтерв'ю: питання й відповіді, це завжди були живі діалоги...

Чи мала для нас усіх значення територіальна визначеність місця? Те, що це була Україна – місце, де ми жили, де ми зустрілися?

Ти знаєш, зараз сам відчуваю необхідність політизувати якісь речі, і твоє запитання передбачає відповідь. Але на Бірючому, на Азовському морі, на території України, я завжди відчував, що це, перш за все, – територія мистецтва. Це було щось глибоко природне – наче кокон, у який ми всі потрапили, і кожен намагався виростити свого прекрасного метелика, доростити його до польоту. Усі ці артисти – із різних країн, різних міст – перетворювалися на якийсь єдиний організм, який працював дружно. Усе змінилося після 14 року, після російської агресії...

Наче забирали не лише українські території, а й наше повітря...

Так. І тепер для мене це щось на кшталт fairytale, мінливих спогадів. Неначе весь проєкт Бірючий закапсулований і лишився у спогадах – у тому місці, де залишився Бірючий – не проєкт, а півострів. А проєкт геніального Гени Козуба Biruchiy contemporary art project – живе, відкриває нові місця і країни. Я – за зміни. Наприклад, ми з Камій уже побували на Бірючому в Польщі і в Чорногорії. У Клементовичах або Монтенеґро – це був той же проєкт, та ж арт-резиденція Бірючий, але дещо інакша. З'явилося багато стримуючих факторів. Можливо, ми змінилися і стали іншими. Не знаю...

Тобто, ти думаєш, якими б не були зміни, тіла мистецтва вони не стосуються?

Тіла мистецтва ніщо стосуватися не може. Окрім смерті художника.

Чудовий, до слова, заголовок...

Про це ж люблять питати журналісти, мистецтвознавці: що на вас вплинуло? Впливи? Але відповідь дуже проста, навіть нудна у своїй банальності – вплинути може лише школа, тому що ти ще в процесі становлення. Так само, якби я запитав у тебе – коли у тебе склався почерк? Чому ти саме так пишеш літеру «А» або «Я»? Ти інтуїтивно обираєш собі якийсь тунель і намагаєшся рухатися цим тунелем. Але це лише про вплив на тебе, але вплив не змінює твоєї суті. Те, ким ти є – склалося в перші п'ять років твого життя, а тому потрібно розслабитися і жити. Створювати через необхідність створювати. Життя зробить твоє мистецтво, лише життя здатне створити твори, які вплітаються в полотно історії мистецтв. Решта – декорації.

Знаєш, Нікіто, про що я згадую? Я пригадую, що ми з тобою познайомилися в Дніпрі, в галереї Павла Гудімова – ти представляв там свій проєкт «Перегони». Ти ще був студентом НАОМА. Станковий живопис: масштабний, виразний, перегони, змагання, пристрасть, кров, природа, і, крім того, дійсно розкішна манера. Минуло зовсім небагато часу, і після свого дипломного проєкту «Всякая тварь грустна после соития» ти мені сказав, що твій живописний етап закінчився.

До речі, цей етап «Перегонiв» пов'язаний був із моєю першою поїздкою в Париж. Де ми з тобою і сидимо зараз у моїй майстерні на Rue Rivoli 59. Я багато часу проводив на іподромі.

А в якому це було році?

Ти знаєш, ніколи не запам'ятовую дати, завжди перевертаю роботи і дивлюся дату на звороті.

Не найгірший спосіб стежити за часом ...

Так ось, напевно, це був 2009, і мені було 20 з чимось ...

І вже тоді у твоєму житті була Франція.

Так, вже тоді Франція з'явилася у моєму житті. Це були такі короткі поїздки в Європу – тікав ненадовго від реальності, завдяки Анн Дюрюфле з Institute Аlliance française і моєму великому другові Еріку Тосатті. Зараз Ерік у Грузії працює, а тоді був аташе з культури в Україні. І, між іншим, це ж ти була моєю хрещеною мамою в Biruchiy contemporary art project – тобі сподобалися «Перегони», ми списалися, і ти представила мене Геннадію Козубу. Я прекрасно пам'ятаю той хмільний вечір, коли я повернувся додому з бару і, включивши комп'ютер, побачив твоє повідомлення.

Я відчула тоді твою божевільну енергію, потенціал, і ще – високий рівень живопису, попри очевидну молодість автора.

Ти знаєш, до певного часу мені було цікаво розвивати техніку живопису до межі. Звісно, немає межі досконалості, але є суб'єктивні внутрішні відчуття піку, вершини, які кожен сам собі визначає. І коли це сталося, я перейшов до наступного етапу. Час змінився – відкрився доступ до інформації. Адже я з родини архітекторів. Але в Ялті, звідки родом, була дуже скудна бібліотека з мистецтва. Я навіть не знав, що дивитися і яку інформацію шукати... Тобто – у мене був альбом «Лувр» і маленька монографія Фернана Леже. Ось за цими книгами я вчився – в епоху до інтернету. Ситуація в НАОМА теж була такою – як казав колишній ректор Андрій Чебикін: «У нас тут не вчать, у нас тут вчаться». Тому, я б сказав, що мій шлях – дорога самостановлення: не надто чіпали і давали можливість експериментувати. Але ... Зараз я скажу, і ти зрозумієш. В Академії говорили: ось це Мікеланджело, ось це Рафаель, ось це Караваджо. Подивився? Тобі ніколи не досягти такого рівня, але гаразд, можеш спробувати наблизитися. Але стривай – це ж просто полотно, олія тощо?! Це зробив не бог, а людина! Значить, я можу зробити мінімум так само, а, можливо, – краще!

Тобто в Академії тобі йшлося нелегко...

Само собою, мені говорили, що я повний мудак, і зробити краще я не міг. Не вистачало практики. Але! Але моє сприйняття змінили Едвард Гоппер і Ендрю Ваєт. Це була така сюрреальність –театралізована, кітчева. Це був кітч, такий же, як свого часу робив Моне. Адже час
завжди переставляє акценти.

Що ти маєш на увазі?

Дивись, на перше місце вийшов майстер рекламного плаката Енді Воргол, а пропрацьоване технічно «досконале мистецтво» його попередників стало кітчем. Як саван, який плела Пенелопа вдень, а ночами розпускала...

Безкінечне і безглузде рукоділля?

Так! Тому що ці величезні полотна, які потребують величезних витрат часу, роботи й технічних навичок, втратили сенс. Втратило весь сенс навіть те, що на них зображено.

Залишилися для історії мистецтва?

Це ремесло. І раніше вся школа базувалася на ремеслі. Тут, у Франції, зараз все інакше.

А коли ти вперше побачив роботи Леже?

Тут, у Центрі Помпіду, коли вперше приїхав до Франції. Одразу пішов, як ти сьогодні. Але в Помпіду роботи Леже якісь незнакові, чи що ... От, скажімо, Пікассо. Я до Пікассо ставлюся дуже скептично – поважаю як особистість, яка перевернула весь світ. Але «Герніка» – це був такий холодний душ. Я змінив своє уявлення про Пікассо. Зазвичай прийнято вважати Енді Воргола продажним шоуменом ...

Я не згодна.

Я кажу – зазвичай. Для мене «продажні» – Сальватор Далі, Пікассо. А Енді Воргол – людина, що змінила саме уявлення про образотворче мистецтво. Хоча, звісно, без Пікассо цього б не сталося.

Раз уже мова зайшла про «продажність». Давай поговоримо про ціну роботи. Що це для тебе означає? У чому різниця цього поняття для колекціонера, для музею, для самого художника? Робота ціни не має, доки хто-небудь ціни їй не складе?

З поняттям ціни повинен працювати агент – той, хто складає ціну, тримає рівень цін. Не будемо торкатися питання про цінове формування авторів – це довго, нудно і всі знають ці пункти. Художнику без посередника дуже легко збити ціну, якщо мова йде про універсальний еквівалент, про грошові знаки. Легко придбати картинку задешево, коли художник потребує грошей. Я вважаю – те, що я зараз роблю, поза комерцією. Я розраховую на музейні виставки, а не на галерейний масмаркет. І тому у мене є величезна кількість способів заробити тут, у Франції. Тому мені легко тримати свою ціну. Тобто – я живу мистецтвом, ще й тому, що я багато працюю з інформаційними агентствами, ілюструю кримінальні новини для українських онлайн видань. Життя та смерть міцно тримаються за руки. 

Дивлюся на цю прекрасну роботу твою, вашу з Камій, «Атака космічних роботів» і думаю ось про що: приїхав художник із великої прекрасної східноєвропейської країни, яку ми любимо, хоча зараз живемо поза її межами, і бачить художник усе це прекрасно організоване нашарування історії й сучасності, величезний букет міфів і уявлень, що складалися століттями, таку багатофігурну композицію – і ми спостерігаємо розпад всього цього складно влаштованого порядку, канону, навіть розстріл іншопланетянами цього канону...

Знаєш, я почну з того, що ми з тобою українці, але зараз за межами України. І багато українців, які мешкають на батьківщині, іноді роблять нам зауваження – звідки у нас право критикувати, давати поради, висловлювати свою ідіотську думку. Я хочу сказати – ми ніколи не залишали Україну ментально й морально, і ми представляємо Україну за її межами. Тому ...

А ти пам'ятаєш геніальний текст Миколи Маценка «Декрет про землю», про те, що добре було б заборонити українцям саджати картоплю, відволіктися від сільського господарства, і це одразу прекрасно позначилося б на загальному інтелектуальному стані країни?

Микола Маценко – геніальний художник, перш за все...

І звинуватити його в нелюбові до батьківщини неможливо жодним чином...

Проблема в тому, що безліч людей взагалі не здатні зрозуміти іронію. Проблема і печаль. Але це залежить від розвитку... Думати й аналізувати складно, легше просто жити без турбот і робити те, що кажуть робити.

Так уже сталося, що Париж – Мекка для художників, і ми можемо нескінченно перераховувати імена великих, які приїхали сюди, в Париж, зі своїх Смиловичів, або Вітебськів, або Барселон абощо. Ймовірно, є у Парижа така здатність... Тобі було складно тут починати?

Я почав з нуля. Наприклад, був у моєму житті свого часу лондонський період: я жив в будинку-сквоті скульптора, який працював з групою Pink Floyd, можна сказати, ночував під черевом рожевої свині, і так – працював в анімаційній студії, яка співпрацювала з компанією «Волт Дісней»! Мив там посуд, щоб платити оренду. З 8 ранку до 16 хуяриш тарілки, а потім нічого не хочеться робити, п'єш. Але там я спостерігав за процесом створення анімації, дивився і вчився (результатом потім став кліп для Ідана Хавіва – 1 млн переглядів, 3000 малюнків). Це було в Шордичі, колись бандитський район став гіпстерским. Чудово: уся ця культура панка, якою просякнутий Лондон. У Лондоні мені дуже допомагав Павло Керестей, який поїхав з України дуже давно. Керестей – геніальний художник, мій друг, важлива для мене людина, плювати на ремесло, його мистецтво абсолютно некомерційне ...

На нього не можна повісити ярлик...

Так! Геній абсурду! Його мистецтво – для інтелектуалів, для людей рафінованих .

Повсякчас ми з тобою повертаємося до теми «Перегонiв», скачок...

Так. Я пам'ятаю, як я тоді писав: «Я дивлюся на тебе, ти мені посміхаєшся. Я посміхаюся навзаєм, запалюю сигарету. Звук сирени. Почався забіг». Гонки ніколи не завершуються. Постійно перебувати в прикордонному стані! Ось що робить людину художником. Якщо ти виходиш з цього стану – ти просто дорогий декоратор. Коли Марк Ротко усвідомив, що він став дорогим декоратором для «Four seasons», він повісився у себе в студії. Зрозумів, що його роботи – просто фон для бенкету багатіїв. Що для відвідувачів набагато більший художник той, хто готує для них їжу. Чуттєві задоволення, а не інтелектуальні, розумієш? Усім на тебе за великим рахунком насрати. Багато хто це знає, але не всі усвідомлюють. Це потрібно прийняти і рухатися далі. Тоді нічия думка не зверне тебе з твого шляху. Ми кам'яніємо. У всього живого на нашій планеті є тенденція перетворюватися на камінь. За мільйон років із нас з тобою, наших скам'янілих рештків, будуть різати блоки, будувати нові парижі. Ми корали, ми все – одне тверде аморфне тіло землі.

Ок, однак твої роботи не в ресторанах, а в музеях. Наприклад, ця, під якою ми з тобою зараз сидимо.

Це цікава історія. Усе ще живий П'єр Сулаж, найстаріший художник Франції. П'єр Сулаж – знаменитий абстракціоніст, майстер чорного кольору, музей його імені відкрили за життя. Усе життя Сулаж прожив у Родезі. А потім переїхав у Сет, «маленький Марсель», дуже приємне місце. Можна з нашої Балаклавою порівняти. Сет приваблює безліч людей мистецтва – атмосфера узбережжя, повітря, моря.

Як ми з Камій отримали запрошення в цей музей? Справа в тому, що Родез і зараз складається з великої кількості різноманітних ремісницьких майстерень, там зберігають традиції, навички, такими, якими вони були колись. Так що Сулаж народився на вулиці ремісників, шкіряників, ковалів, шпалерників. І Сулаж постійно використовував у своїх роботах старовинні приладдя, інструменти. Користуючись тільки чорною фарбою на білому тлі, Сулаж досягав об'єму .

Ми з Камій не живемо в Родезі, в Сеті, однак нас знають там як художників. І якось нас запросив до себе директор музею П'єра Сулажа Бенуа Декрон, людина дуже своєрідна і цікава, у нього репутація різнобічного і прямолінійного діяча, людина жива з дуже цікавим мисленням...

Що рідкість для музейника...

Саме так, і ось він зустрів нас якось і висловив бажання подивитися наші роботи. Минуло чимало часу, і ми нарешті зустрілися, принесли свої роботи в мішку, вивалили на стіл, і він нам каже: друзі, ніколи не бачив нічого подібного. Тепер ці роботи будуть в музеї.

Нікіто, я б сказала, що це сталося, як і багато в твоєму житті, за якимись законами, від законів логіки далекими...

Абсолютно! Коли я намагаюся слідувати логіці, і бути nice, двері зачиняються. Розумієш? А якісь двері постійно відчиняються. Це ж закон дверей! Я художник, я працюю, це моє ремесло, я, перш за все, як коваль, гончар, розумієш? Мій батько був головним архітектором Ялти, і зі своєї посади він пішов тому що намагався зберегти архітектурну спадщину, історичні пам'ятки, дух міста, і ти знаєш, я пам'ятаю цей день, коли батько пішов. Так ось мій батько завжди казав, що хороша людина – це не професія. Найголовніше – моя справа. Легке професійне зґвалтування, навіть якщо воно примусово-добровільне, так не минеться.

Тобто твій головний твір – це твоє життя?

А як інакше?

Українською переклала Дарина Анастасьєва