Наталія Іваничук: Як смакує шоколад із чорним хлібом

Наталія Іваничук перекладає українською з німецької норвезької, шведської, данської мов. Вона дебютувала в художньому перекладі в середині 1980-х і відтоді в її доробку – понад ста книжок самих різних жанрів і стилів. У 2018 році Наталія Іваничук нагороджена Королівським Норвезьким орденом Заслуг за внесок у розвиток норвезько-українських культурних взаємин. Це подія з розряду тих, про які слід говорити і нагадувати, то є важливий здобуток культурної дипломатії і результат шаленої праці однієї людини. Норвезький орден Заслуг – дуже, от дуже престижна відзнака. І одна з його кавалерок – українка. Окрім того, Наталія багато років викладає на факультеті міжнародних відносин норвезьку мову. Більшість тих, хто нині у нас працює перекладачем-скандинавістом, – її учні.

Читати в дитинстві казки про мумі-тролів, слідкувати, підростаючи, за пригодами Антона чи Уви, шукати, подорослішавши, сенсів буття з Юстейном Гордером чи плекати свої образи з Лінн Ульманн, ставати зрілим – думати з Кнутом Гамсуном і відчувати з Густавом Майрінком… Перекладених Наталією Іваничук книжок вистачить на одне довге насичене і цікаве читацьке життя. А от чим живе вона сама, яка давно уже не встигає читати книжок просто для задоволення і відпочинку, ми зараз і поговоримо.

Бачу в твоєму фб затишні фото з садом і книжками. Ти живеш за містом, не у самому Львові, правда ж?

– П'ятнадцять кілометрів від Львова, село Наварія (не знаю, звідки назва). Тому наша садиба називається Королівство Наварське. Шістнадцять років тут живу, це була рожева мрія – мати власну хату. Весь час була в приймах. Спочатку у батьків, дві родини разом. Потім розлучилася, вдруге вийшла заміж, пішла в дім за невістку – уже в зрілому віці. Шістнадцять років, коли ми окремо від усіх, маю враження, що лише ці роки я і живу.

У Львові буваю нечасто і не хочу частіше. Та й місто змінилося: багато людей, багато чужої мови, вона і раніше різала вухо, а зараз її побільшало. І мабуть, це вікове. Чимало речей зараз дратують швидше, ніж дратували колись, – я намагаюся уникати подразників. Окрім того, їхати в місто – це значить ходити. Мені важко, роблю часті зупинки, щоби віддихатися, дати ногам відпочити. Старечі штуки, вони мені дуже не подобаються. Не молодіємо.

А вдома: відкриваю ворота, заходжу на свою територію, закриваю за собою – і нірвана. Своя кухня, свій простір, ми вдвох, діти дорослі – порозбігалися. І слава Богу, у нас нормальний шлюб: тридцять два роки разом, цілодобово, разом працюємо, разом живемо.

Ми будували цю хату самі – без робочих, мій чоловік, Андрій, і його колега за два місяці поставили дім. Це так зване каркасне будівництво, так будують на півночі. Ну і внутрішня будова розтягнулася на шістнадцять років, ясно: коридор ще не закінчений, усякі дрібниці, воно за очима, не видно, і сил на ті ремонти уже нема. Але на мої п’ятдесят років Андрій подарував мені кімнату – кабінет, а за десять років – бібліотеку поруч зі спальнею на другому поверсі, там дуже гарно. Андрій готує, дуже смачно готує, прибирає (він собі вигадав, що я боюся пилососу, а мене це влаштовує), ремонтує все. Знаєш, якби раптом захотів мене змінити на якусь молодуху, то я була б безпорадна, безпомічна.

Його підтримка звільняє мені дуже багато часу.

Коли останній раз ти мала між двома перекладами, скажімо, два тижні відпочинку?

– В житті таке було колись, останні п’ять років – ні. На тому тижні закінчила перекладати книжку, якраз у п’ятницю ввечері. Супер, – думаю, – у мене вихідні, нічого не роблю, відсипаюся, покатаємося, може, десь. Прокинулася о п’ятій ранку, погана погода, попила кави, покурила, передивилася новини, набралася стресу, відкрила нову роботу – лише назву напишу, лише перший абзац подивлюся, лише одну сторінку. І все. Та де там – покотилося!

Я маю дуже багато робити, яку я люблю. Ще трохи викладаю, хочу випустити останні дві групи, і на цьому завершу викладацьку кар’єру. З часів пандемії заняття переважно відбуваються онлайн. Повноцінна завантаженість: викладацька робота, зараз дуже напружена перекладацька робота – останній часом таке складно стягувати. Відмовляюся від замовлень, якщо мені нецікаві (а раніше брала і нецікаве, варіантів реалізувати себе було менше), бо нема часу. Побоююся, що не стягну. Хоча я навчилася дозувати час і навантаження.

Встаю, коли ще темно, по п’ятій, якщо шоста, то це вже я переспала і не вкладаюся в норму. Андрієві не можна вставати раніше десятої, щоби не заважав. Працюю до обіду, поки виконаю завдання: поважної книжки – десять сторінок, дитячої, де великі літери і рідкий текст (якраз таку зараз роблю), – п’ятнадцять-двадцять сторінок. І все: відкладаю, поки ще не втомлена, аби не перенапружувати голову. Мозок втомлюється швидше за тіло.

З початку повномасштабки у книговиданні все заглухло. Всі проєкти, над якими я працювала, мене попросили призупинити. Я уже подумала: треба придумувати, на що маю виживати. Але минуло два місяці, все почало відновлюватися. Працювало весь час тільки видавництво Анетти Антоненко – перпетум мобіле якісь. Я їм віддала рукопис Пера Улова Енквіста «Янгол, скинутий з небес» 23 лютого ввечері. Книжка не пропала, її видали, до того ж, швидко – менше, ніж на місяць, здається. Мене це трохи надихнуло. В перші ті місяці ще дуже допомогла Норвегія, норвезькі видавці вирішили перекласти для дітей-біженців кілька книжок, суто для Норвегії, для бібліотек. В Україні їх навіть нема. В той період, де була яма-провалля, я мала за що жити – психологічно це було дуже помічне. А потім врятувалася книжка, не кажу «врятувала» чи «врятували», кажу «врятувалася». «Стражниця Сонця» Маї Люнде з ілюстраціями Лізи Айсато, видана Видавництвом Старого Лева. Вона ще за місяць до навали орди пішла в друк у Харкові, а тут друкарню розбомбили і наклад згорів. Книжку відродили, вона вийшла з річним запізненням, але вийшла. Було відчуття: сталося неможливе.

Я була заскочена, коли на літо 2022-го посутньо виросли продажі книжок. Люди почали більше читати…

– …і купувати. «Нора-друк», для яких я перекладаю детективи й мелодрами, весь час жалілися на низькі продажі. От щоби видати першу книжку Кріса Тведта, я прочитала, певно, з півтори тисячі сторінок – різні його романи і фрагменти з них, щоби знайти ту, яка добра для старту. Хоча детективи, які я перекладаю, наперед стараюся не читати, бо буде нецікаво перекладати. Тоді з книжкою вгадала: «Коло смерті», наклад розійшовся, але додруку не робили. Раптом чомусь: детективи, а це суто комерційний жанр, і не продаються, як же так, що скандинавські детективи у нас не заходять! А уже цього літа видавці кажуть: дивовижа, так пішли книжки, детективи хапають. Грошей стає менше, а книжок купують більше.

Власне! Люди збирають бібліотеки, які поставлять у свої домівки, котрі обов’язково уціліють.

– Якась фантастика.

Нам за десять років доведеться про ці зібрані під час бомбордувань бібліотеки робити примітки в романах. Бачу час від часу, як ти перепитуєш про якісь реалії в інших культурах. За цим стоїть увага до точного відтворення деталей, це я розумію… Ок, ти перекладала «Брехню батьків», де ледь не пів книжки – вигаданого фактажу, що маскується під докуроман. Що ти робила?

– Том Егеланн пише химерні такі детективи, каже, був першим за Дена Брауна; я його ті детективи не зношу. А «Брехня батьків» (це нібито родинна сага) мене захопила, я довго її перекладала, місяців п’ять, але й книжка та – понад п’ятсот сторінок. Так, вигадані біологічні види – риби якісь, вигадані дерева й фрукти, вигадані країни й міста, вигадані нобелівські лауреати. Я ж перекладаю, я маю знати, який той фрукт на смак! Все робила: гуглила, гортала довідники, питала в знайомих, питала в фейсбуці. Нарешті – остання спроба: написала автору. Він відписав мені таким гомеричним реготом, що я навіть могла собі уявити той регіт, як він там собі сидить і заливається: «Я всіх обдурив, і тебе так само». А потім написав колонку в норвезькій газеті, де розказав про наше спілкування і про те, як йому вдалося обманути перекладачку. Особисто ми зустрілися, розмови якось не вийшло, то так і залишився від спілкування той регіт.

Не люблю зноски у книжках, пояснення якісь – в художньому тексті це відволікає. Я переношу пояснення просто в текст, щоби це було непомітно, звісно. «17 травня», «парад 17 травня», «ходімо на 17 травня», норвеги інакше не кажуть – а уже нашому читачу це нічого не скаже, робити внизу сторінки посилання – значить, відволікати увагу (і мою, і читача), тому просто пишу: «17-го травня, на День конституції». Реалії теж треба перекладати.

У дитячій, скажімо, літературі є свої складнощі – перекладати сленг. Коли перекладала чотири томи Ніни Ґрьонтведт про Уду (а там багато американізованого підліткового сленгу), то їздила в трамваї, що зупиняються поблизу шкіл і туди набиваються школярі, підслуховувала щось, знайомі молодші жінки підкидали слова зі своєї юності. Але то не був сленг, зрештою, я так робила стилізацію під підліткову мову. Дитячого сленгу, що годиться в книжки, у нас просто нема.

Тебе легко в книжках впізнати: і питання не в вокабулярі, мова твоя багатюща і різноманітна. Коли впізнають перекладача, то з погляду технічної – це недобре. Перекладач нібито права на свій стиль не має. Є авторська інтонація. Та, за якою полюють письменники, і якої не мусить бути у перекладача. І що з цим робити?

– Намагаюся її позбутися. Справа все таки і в лексиці, і в моїх читацьких смаках, в моєму досвіді читача.

Я пропоную книжки сама, не більшість, часто десь половина на половину. Кнут Гамсун, Кетіль Бйорнстад, Тар’єй Весос. Том Егеланн – були моєю пропозицією, бо дуже мої автори. Новенька Черстін Екман – теж мій автор, але її запропонував видавець. Люблю перекладати складну інтелектуальну прозу, страждаю через те, але дуже люблю. На початку 2000-х у «Літописі» вийшли «Крижаний замок» і «Птахи» Тар’єя Весоса. І мені  боляче до сліз за Весоса – його не прочитали. Скільки я уже його рекламувала, скільки вмовляла людей читати. Припускаю, що його проза – дуже скандинавська, занадто для нас скандинавська, в тому нуарі скандинавському, в похмурності. А нуар такий люди не дуже люблять читати: це важка психологічна проза і важка психологічно робота, таке треба про-читати, пропустити через себе, годинка перед сном у ліжечку – це не про читання скандинавського нуару. Читач переважно лінивий. Та я можу орієнтуватися хіба на свою бульбашку: це люди, які пишуть, перекладають, видають і обговорюють книжки. Їм такі, як Весос, заходять.

В уявленні про теорію перекладу я маю бути такою собі рабинею автора, а я раптом – співавторка і дозволяю собі нею бути.

Ти хотіла змолоду писати оригінальні твори. Для доньки Романа Іваничука то був виклик, певно. Чула бігме історію, що тебе батько чи то відмовив, чи то заборонив писати – якось негативно простимулював, коротше кажучи. Бажання зникло?

– Я пробувала писати якусь прозу, новели – 9-10 клас, зрозуміло, що то були за тексти. Донька батька, який пише. Всі друзі навколо батька, які пишуть. І я буду!

Принесла татові свою абсолютно геніальну новелу, а тато сказав: «Нащо ти це написала? Що ти хотіла цим сказати?». А я йому: «Це ж гарно!». «Гарно для тебе. Шоколад з чорним хлібом гарно?», – він продовжує. У мене там героїня так їла – шоколад із чорним хлібом, бо була така надзвичайна, не така, як усі  (я сама так шоколад їла, і досі так його їм). Підсумував: «Доню, щоб стати письменницею, ти мусиш писати краще, ніж я. А краще за мене ти писати не будеш. Тому й не треба».

Він вважав, що я пишу не від внутрішньої потреби, а під впливом оточення. Я потім редагувала його щоденники початку 1970-х – у 70-х мені років дванадцять, напевно, було, і там є репліка: «Наталя має відчуття слова. Вона пише набагато ліпше, ніж я у її віці». Але тато сказав: «Не треба» і я йому повірила, не розізлилася, не образилася, а повірила. У нас з татом були особливі приятельські й довірливі стосунки.

Я була настільки запрограмована цими словами, що і зараз нічого не можу написати від себе – анотацію до книжки навіть не можу написати, я боюся. Пробувала вже в дорослому віці, мій максимум – писати у фейсбуці, але це не література. Тато порадив використати своє відчуття слова в іншому форматі, він запропонував мені перекладати.

А коли мені редактор «Всесвіту» сказав, що я не вмію перекладати – от тоді я розізлилася і не повірила.

Це на самих початках було? Ти говориш про той легендарний журнал «Всесвіт» середини-кінця 1980-х?

– Мені добре давалися мови, я за це вчепилася. Училася в школі гімназійного типу з посиленою німецькою, в університеті сама почала вивчати норвезьку за самоучителем, наглухо, не чуючи мови. Ніна Бічуя, батькова товаришка, запропонувала звернути увагу на скандинавістику, бо перекладачів із німецькою багато і буде ще більше, а в скандинавістиці тоді працювала лише Ольга Сенюк і Галина Кирпа. Ну я вирішила в ту нішу вдертися. Просто мені не було. Я вважала Сенюк наставницею, вона теж непогано до мене ставилася, але мала якісь завищені очікування: або ти перекладаєш і відразу добре, або не перекладаєш, бо права на навчання ти не маєш. Тепер, коли й мої учні працюють в перекладі, я дивлюся на це по-іншому: підтримую там, де бачу якийсь зародок, пропоную пробувати себе в різних форматах, вожу за ручку по видавництвах, передаю свої замовлення, разом обговорюємо рукописи, учимося. Шестеро моїх учнів зараз працюють в перекладі. Я приносила Сенюк свої переклади. Жодного мого перекладу вона, перфекціоністка, не схвалила.

Переклади Ольги Сенюк – для мене магія. Скажи, як вона це робила? У неї ж дослівний переклад, буквальний, а він при цьому звучить нашою мовою. Як?

– Загадкове явище: Сенюк – геніальний букваліст. Вона неймовірно буквально дотримувалася тексту, і складався твір. Якби я перекладала буквально, то був би просто набір слів. Перекладати слід сенси, а не слова – я тримаюся цього постулату.

І от, після того, як вона розгромила твої переклади ти їх надсилаєш у видавництва?

–  З видавництвами у мене на початках були складні і болісні історії. Ніби ж здавалося: тато такий, має ім’я допомогти, але це, навпаки, шкодило. Був один такий редактор в «Веселці»: «Та то тато за вас перекладає!». А от редактор Олександр Терех у «Всесвіті» – він з англійської перекладав, Джойса так і не встиг докінчити до смерт., Терех був дуже крутий і суровий редактор. Я йому принесла той норвезький роман, який розкритикувала Сенюк. Він сказав: «Дитино, переклад – то не ваше, не перекладайте, я вас прошу». Але роман взяв:  Нільс Юган Рюд – його проза насправді важка, філософська, той роман звався «Криниця». Його можна і зараз знайти в архівах «Всесвіту», от там ти моєї інтонації не побачив і не почуєш. Він гарно написаний, але Терехом. Одним словом, татові я повірила, а Тереху – ні. Розізлилася чорно: ну я вам покажу ще!

Через пару років принесла у «Всесвіт» «Дон-Жуана з Коломиї» Мазоха, його тут же взяли. Коли приїхала за гонораром, у коридор вилетів Терех, як той смерч, схопив за плечі, трусив, як осику і кричав: «Це чудовий переклад! Я щасливий!». От так я утерла носа кривдникам. І поїхала, піднесена. Додому.