Оксана Линів: "Музика – це те, що стоїть поза нотами"

Локдаун вніс корективи у роботу культурних інституцій в усьому світі. Змінив він і ваш розклад. Як долаєте цю невизначеність і паузу?

Дивним чином я все одно практично не маю вільного часу. З попередньо запланованих концертів лишилася зовсім мала частина. Проте я щаслива, адже кожного місяця зберігається по 2-3 проєкти в різних країнах світу. З іншого боку, в грудні звільнився тиждень. Я одразу подзвонила до Львова, зібралась команда, Львівська міськрада допомогла фінансово, і ми організували надзвичайний різдвяний запис з Церкви Андрія. Отримали 400 тисяч переглядів, тож увага до Львова та України була ще більшою.

Багато оркестрів змогли зорієнтуватися під час локдауну і вкладають фінанси у стріми й записи, навіть якщо вони відбуваються без публіки. В Європі діє принцип роботи: використовувати будь-яку можливу активність для протистояння локдауну й ігноруванню політиками сфери мистецтва, тобто важливо не дати нас повністю заглушити.

Також, якщо раніше на кожен свій проєкт я могла запрошувати асистентів чи молодих диригентів, які долучались до репетицій, то зараз це неможливо. Те саме стосується гостей з інших країн. Раніше на кожен мій концерт і на прем’єри приїздили мої батьки, друзі, колеги, а зараз усі сидять перед стрімом. Завдяки цьому ми маємо сотні тисяч переглядів і коментарів.

Як сприймаєте вже перманентну роботу без публіки?

Я цілком адаптувалася. Коли я граю без публіки – маю тишу в залі і найвищу концентрацію. Від цього моє хвилювання та музичні відчуття зовсім не змінюються. Я диригую заради творів, розкриття змісту музики. Значення шедеврів не змінюється від того: чи є публіка в залі, чи ні.

Помічаю мобілізацію і за музикантами оркестру. Щойно завершується репетиція – і я виходжу на ту саму порожню сцену, але між нами вже стоять оператори з камерами – це дуже всіх мобілізує. Ми розуміємо, що маємо дві години на запис, який потім викладуть онлайн. Коли люди йдуть на живий концерт, вони для цього красиво одягаються, можливо, п’ють каву перед концертом і, загалом, налаштовані на відпочинок – це атмосфера поза музикою. А коли музичні критики слухають запис онлайн – навпаки, прискіпливо сидять перед монітором без усієї цієї атмосфери і вся їхня увага звернена винятково на музику. Люди наживо мають можливість слухати концерт лише один раз, однак, коли запис публікується, то його можна слухати десятки разів. Більше того, багато музичних фанатиків слухають це з партитурою і перевіряють кожну деталь. Тому працювати на запис складніше, ніж перед публікою.

Диригент може вплинути на розкриття певного музичного тексту. Ноти для всіх музикантів однакові. У чому полягає диригентська робота – він змінює тон, звук, дає емоцію?

Класичний репертуар ми диригуємо по одних і тих самих партитурах. Але в кожного диригента буде інша інтерпретація.

Тому що музика – це те, що стоїть поза нотами. Тобто всі виконують один і той самий музичний текст, але вкладають у нього різний зміст у силу своїх думок, темпераменту і відношення до творчості певного композитора.

Робота з оркестром полягає не тільки в програванні, але і в тому, що я словами та асоціаціями пояснюю оркестру, що в цьому творі важливо, і чому я запропонувала саме цю програму. Навіть якщо це дуже відомий твір, який оркестр грав не раз, я підкреслюю ті деталі, які важливі для моєї інтерпретації.

Оркестр радо сприймає таке налаштування на емоції диригента?

Усе це потрібно передати оркестру, тому що оркестр для диригента є його інструментом. І якщо музиканти поважають диригента, то вони на репетиції дуже уважні та відкриті. Оркестранти більше люблять тих диригентів, які від оркестру вимагають, і дуже швидко нудяться, коли до оркестру приїжджає диригент-початківець, який хоче оркестру сподобатися і, навпаки, постійно хвалить музикантів, не ставлячи їм великих завдань. Про такого диригента в оркестрі говорять: «Він не знає, що з нами робити і ми мусимо його вчити». Тобто оркестр любить тих диригентів, які ставлять перед ними завдання, але при цьому оркестранти повинні йому довіряти.

Звісно, стиль комунікації має бути захоплюючим: потрібно вміти пояснити: чому має бути саме цей звук, і яка потрібна кульмінація. Треба вміти правильно розподілити навантаження, щоб оркестр не втомився, знайти такий жарт чи комплімент, щоб оркестр можна було тримати в тонусі. Зазвичай і самі музиканти помічають, коли твір починає звучати інакше завдяки тому, що всі викладаються. Це тонке відчуття деталей і процесу. Я маю оркестр в руках на 2,5 години. Оркестр може складатися зі 120 осіб. І я маю так працювати, щоб навіть 10-та скрипка відчувала себе задіяною.

Чи були випадки, коли хтось з оркестрантів вас не сприймав?

Такі випадки трапляються у кожного диригента. Може зав’язатися дискусія: потрібно дуже чітко розуміти, чи дискусія по суті, чи це особисте. Кожен оркестр має свій клімат: є ті, хто підтримують, а є ледачі, яким краще все завести у глухий кут. Для мене нормально сказати музиканту: «Ми це обговоримо після репетиції». Щоб хтось зовсім блокував роботу – таке буває дуже рідко. Але в будь-якій ситуації важливо не випускати керма з рук та вміти стримуватися, оскільки ти як керівник не можеш показати, що ситуація виходить з-під контролю.

Ви розповідали історію про те, як проходили відбір на посаду головного диригента в Оперу Ґраца, який полягав у диригуванні концертом без репетиції. І було дуже важливо, чи піде за вами оркестр. Як тоді все відбулося?

Так, ми не мали репетиції, значить, я не мала можливості заздалегідь пояснити свою інтерпретацію твору. Я мала все показувати руками під час концерту у залі, сповненого публіки, оркестр і хор мене тоді дуже підтримали. Після тієї вистави навіть критики написали, що за одними лише аплодисментами наприкінці було зрозуміло, кому з усіх кандидатів надають перевагу публіка та музиканти.

Ви часто говорите про відповідальність диригентів, адже маєте владу повертати до життя, відкривати чи перевідкривати певні твори і навіть композиторів. Коли ви відчули себе повністю вільною у тому, щоб добирати репертуар, і з вами ніхто не сперечається?

Питання внутрішнього суверенітету дуже важливе. Потрібно прийти до моменту, коли ти сама в себе починаєш вірити. На самому початку навчання я була дуже невпевненою в собі. З одного боку, в тебе мають бути музична воля та ідеї, з іншого – на відміну від піаністів та скрипалів, які починають опановувати свій інструмент з 5 років, диригенти приходять до свого інструменту (оркестру) дуже пізно. Я почала навчатися симфонічному диригуванню у 18 років. Цю професію вважають однією з найголовніших і найскладніших виконавських професій. Диригент не починає навчання з легеньких п’єс чи етюдів. Він повинен одразу вміти справитися з симфонією чи оперою. Тобто ми пробуємо навики на ходу, і зрозуміло, що не все одразу вдається. Для диригента важлива риса вміти аналізувати помилки та щоразу робити крок до самовдосконалення.

Перед диригентом сотні людей попереду, і за спиною в залі ще кілька тисяч, – всі дивляться на тебе, від найменшої помилки все це може зупинитися. Це найбільш жахливий сон, який мені снився на початку кар’єри – хоча вистави проходили успішно, але у снах бачила, що усе зупинилося, і оркестр не може далі грати.

Потрібно навчитися витримувати фізичне і ментальне навантаження, володіти собою – попри втому, стреси, хворобу. У мене не раз було, коли я виходила диригувати з температурою 38,5, тому що без мене все посипалося б. Якщо я ввечері не вийду за пульт, то керівництво Опери не встигне так швидко мені знайти заміну. Пам’ятаю, як у мене був такий сильний бронхіт, що не було і 5 хвилин без приступу кашлю. Довелося приймати таблетки, які на рівні головного мозку блокують кашель, і ще смоктальні таблетки лежали під партитурою, щоб я у будь-який момент могла їх випити.

Настрій диригента помітять усі. Оркестр за 5 хвилин сканує його: чи має він настрій, чи він роздратований. Ти не вимовляєш жодного слова, але оркестр це бачить, і це позначається на грі. Тому на диригенті лежить велика відповідальність. Однак це не лише оркестр, але і режисер, і люди на бейкстейджі, і вся постановочна команда – у підсумку все сходиться на диригенті. Диригент – це серце вистави.

Як ви обираєте композиторів, чиїм творам хочете дати нове дихання? Так, ви обирали до виконання твори Бортнянського, Лятошинського, Губайдуліної.

Із Губайдуліною це інше, пропозиція надходила не від мене.

Я постійно порівнюю рівень класичного мистецтва в Європі та у нас. Думаю про те, чому композитори світового значення є популярними і традиція їх виконання не переривається сотні років. Наших композиторів не знають, їхні імена не стоять в енциклопедіях світової музики. Дуже рідко престижні західноєвропейські оркестри виконують твори українських композиторів. Я розумію, що на це, зокрема, є політичні причини. Наша держава нарешті з’явилася тільки 30 років тому, і то суспільство та уряд довгий час були в такому стані, що на культуру не звертали достатньо уваги, особливо, в контексті міжнародного впливу.

Тому я ініціювала багато проєктів, в яких завдяки тому, що я є відомою людиною за кордоном – веду просвітницьку діяльність для цілого світу про музичну культуру України. Це гарно вдається. Більше 10 років я регулярно виконую твори українських композиторів тут, за кордоном.

Але також ініціювала дуже важливі для України проєкти, які одразу виводять нашу державу на інший статус. Зокрема, це створення фестивалю класичної музики LvivMozArt – на тій платформі, що маємо хороший зв’язок із сім’єю Моцартів. Молодший син Моцарта Франц Ксавер майже 30 років жив і працював у Львові як диригент, педагог, піаніст, культурний діяч. Цей факт такого тісного зв’язку з родиною Моцартів мене дуже зацікавив. Я навела важливі зв’язки між Львовом, Зальцбургом та Віднем. Зокрема, ми від першого фестивалю тісно співпрацюємо з фундацією Mozarteum. У 2019 році Львів було прийнято до Міжнародної асоціації «Шляхи Моцарта». Це інтернаціональна організація, до якої мають право входити міста, які історично пов’язані з діяльністю Моцарта чи його сім’ї.

Цього року буде ювілей Франца Ксавера – 230 років. Нам очікувати, що ви перевершите ті грандіозні проєкти, які ми вже бачили на LvivMozArt?

Я ініціюю величезні важливі кроки повернення Моцарта на мапу Львова. Зокрема, встановлення пам’ятника Францу Ксаверу. Зараз триває конкурс, до якого запрошено п’ятьох віденських скульпторів. Ми плануємо відкриття першого в Україні пам'ятника Моцарту саме на початок цьогорічного фестивалю. Пам’ятники Моцартам є в усьому світі, навіть на Кубі.

Я вважаю, що важливо свідомо ставитися до історичної культурної спадщини. Для Львова це шанс використовувати цей бренд для укріплення іміджу як міста високої культури, музики і моцартівської традиції.

Цей статус серйозно підкреслив той факт, що на другий фестиваль LvivMozArt фундація Mozarteum надала оригінальну скрипку Вольфганґа Амадея Моцарта.

Цьому інструменту немає ціни, він перебуває у фондах Mozarteumu в Австрії. Використання цієї скрипки в концерті означає визнання та повагу на державному рівні. Тому що зазвичай такі концерти відбуваються за участі президента Австрії, що вважається найвищою честю з боку цієї країни. Те, що скрипка вже побувала у Львові, означає, наскільки серйозно до цього ставиться Європа. Вважаю, що ми також повинні у цій сфері робити набагато більше.

Паралельно ми проводимо дослідження, якому я дала назву Mozertiana Galicia – тобто дослідження архівів і всіх документів, враховуючи його листи і подорожній щоденник, які засвідчать діяльність Моцарта у Львові. Усі ці документи будуть видані в українському перекладі «Видавництвом Старого Лева» з оригінальними ілюстраціями. Тому що в тій же Вікіпедії інформації дуже мало, а завдяки нашому виданню кожен зможе поринути у світ і життя Моцарта. Я пишу коротенький текст до кожного розділу, вже вдалося встановити дуже багато. Ми знаємо місця, де він концертував і програми концертів: тільки на площі Ринок Франц Ксавер дотичний до п’яти різних адрес.

Ця робота стане основою для багатьох наших підпроєктів. Наприклад, для екскурсій місцями Моцарта, створення віртуального музею. Приїжджаючи до Відня, ще в аеропорті помітний культ Моцарта. Щось подібне я хочу, щоб було у нас. Це включатиме і сувенірну продукцію, і спеціальні цукерки – я вже вигадала, якими вони будуть.

І, звісно, важливим акцентом для мене є те, що ця інформація була забороненою за часів Радянського Союзу. Комуністична влада з усіх сил намагалася не допустити, щоб західноукраїнський регіон був культурно напряму пов’язаний з гілкою Моцартів. Вважаю, що зараз це дуже сильна тема для нас – коли говоримо про наш європейський бекґраунд.

Ви розповідали, що однією з причин того, чому ви покинули стабільність в Одеській опері був Моцарт – ви їхали в Німеччину за ним.

Вивчати творчість Моцарта, а також Вагнера та інших класиків, було для мене сильною мотивацією навчання в Німеччині. І це причина того, чому я так швидко вивчила німецьку мову. У моїй бібліотеці найбільше фахової літератури мовою оригіналу про Моцарта і Вагнера. Одну з перших біографій Моцарта після його смерті видала його дружина Констанція разом зі своїм другим чоловіком. Вони хотіли зробити з Моцарта живу легенду, тому редагували велику частину його листів, закреслюючи певні фрагменти. В його особистості поєдналися контрасти: божественний музичний талант і гультійська натура. Лише зараз ми дізнаємося про ці сторони його життя – завдяки сучасним сканерам можемо прочитати закреслене. Фільм «Амадеус» базується на цій частині життя Моцарта, яку в ХІХ столітті намагалися приховати. Тому нині маємо цілі томи нових досліджень: темні сторони Моцарта, Моцарт і жінки... Нам це дуже допомагає в інтерпретації.

Буквально те саме стосується Вагнера, він був суперечливою особистістю. Є його геніальна музика і є його конфліктні сторони: антисемітизм, заздрісність. Він був сильним інтриганом й аферистом, зав’язував любовні стосунки з дружинами своїх меценатів. Вивчення біографії Вагнера для мене також є важливим, тому що ти не можеш інтерпретувати твір композитора, не знаючи його життя так глибоко, наскільки можливо.

Ці дослідження, окрім заглиблення у європейську музику, спонукають думати про те, що можна зробити для української музики. Мені часом соромно від того, що ми навіть не уявляємо, наскільки ми відстаємо.

Таки спитаю: наскільки?

Ми відстаємо вже на сотні років. Європа йде по другому-третьому колу досліджень усіх редакцій усіх творів своїх композиторів, бо у різні роки всі ці твори редагували різні видавці і могли дещо підправити. А що говорити про нас, якщо ми навіть не маємо нормально виданої жодної редакції опери «Золотий обруч», для якої Борис Лятошинський взяв праслов’янський фольклор так само, як Вагнер брав фольклор германський. Мене ця опера цікавить для постановки, але усі матеріали в жахливому стані і розпорошені по різних архівах. Коли я беру цю купу пожовклого паперу, то стає страшно, бо розумію, що це єдиний екземпляр, і якщо з ним щось станеться, то його більше не відновити. Наприклад, цього року у Зальцбурзі відкрився фестиваль світовою прем’єрою «94 секунди нового Моцарта». Вони віднайшли в архіві невідомий досі уривок авторства Моцарта тривалістю до 2 хвилин, і транслюють це на весь світ.

Нам потрібно багато вчитися берегти свою спадщину. Ми не маємо ані реєстру, ані державного архіву, не ведемо роботу над оцифруванням державної спадщини. Щороку українські консерваторії випускають близько сотні музичних теоретиків. В ідеалі це мало би стати базою для дослідження та оцифровування архівів українських композиторів.

Перенесено прем’єру нової опери «Вишиваний» – про Вільгельма фон Габсбурга-Лотарингського, який сподівався посісти українськи трон в 1918 році. Заплановано, що ви диригуватимете на прем’єрі. Це має бути класична традиційна опера – з симфонічним оркестром, декораціями, оперним співом, чітко прописаним лібрето. Зараз часто ставлять так звані експериментальні опери – в обмеженому просторі, з електронною чи рок-музикою, без класичного співу. Наскільки в наш час можливо і потрібно ставити такі великі опери як «Вишиваний»?

Сьогодні з’являється багато проєктів, які називають себе операми, хоча такими не є. Просто організатори хочуть додати солідності своєму проєкту. Якщо ми говоримо про оперу в контексті світового оперного мистецтва, то опера «Вишиваний» відповідає усім цим критеріям. Це масштабна постановка, написана на дуже цікаве лібрето Сергія Жадана. Режисером є Ростислав Держипільський. Музику створила унікальна сучасна композиторка Алла Загайкевич, яка працює у своєму стилі. Задіяні оперні співаки і хор, однак Загайкевич використовує в партитурі й електронну музику. Це спеціальна технологія, коли на рівні з живим звуком використовується видозмінений і оброблений аудіозапис. Це означає, що я диригуватиму, і паралельно зі мною працюватиме звукорежисер, який у певні ефекти вмикатиме додаткову доріжку. Такий мікс додає певного музично-драматичного ефекту.

По-друге, це сучасний підхід до вокальної лінії, який запропонували у ХХ столітті діячі нової віденської школи, де використовуються різні види вокальної декламації: спів на визначеній висоті, розмова на визначеній висоті і різні голосові ефекти. Основна роль Василя Вишиваного написана взагалі для драматичного актора. Тобто в нього мало співу, основне завдання – це декламація.

Це серйозна політична тема для України. Можемо лише здогадуватися, щоб сталося з Україною, якби план Вишиваного спрацював, і він би очолив нашу державу. Ця історія сьогодні багатьох надихає. Продюсерка проєкту Олександра Саєнко до цього підходить дуже ґрунтовно, вона веде надзвичайно сильну просвітницьку діяльність. Опубліковане лібрето Жадана, у Відні діє екскурсія місцями Вишиваного.

Як ви налаштовуєтеся на виконання музики певного композитора?

Виконання – це велика духовна робота. Кожен композитор впливає на мене по-різному. Наприклад, коли я готувалася до світової прем’єри Губайдуліної, мені потрібно було багато часу приділити її світогляду, ставленню до релігії, сучасного освіту. І так з кожним композитором – потрібно читати багато супутньої літератури. Коли готуєш комічну оперу Россіні – стан один, а якщо 5 годин займаєшся глибокою філософією, то це зовсім інша історія.

Що стосується образу на сцені, то я це також продумую – краще зробити яскравий акцент чи бути просто в стриманому чорному. Зараз у моєму репертуарі близько 30 великих опер і до сотні симфоній. До кожного виконання в мене є продуманий образ.

Ви завжди повчально розповідаєте про те, через які консервативні настрої у диригентській спільноті Німеччини й Австрії довелося пройти, щоб стати успішною диригенткою. Як все змінювалося?

Зараз у світі все дуже змінилося. Якщо хтось собі дозволить необережне зауваження на гендерному ґрунті чи харасмент, то може мати проблеми на рівні суду і звільнення з роботи. Ми бачимо, що сталося з відомими людьми, зокрема з Пласідо Домінґо: з ними за один день розірвали контракти через звинувачення у сексуальних домаганнях, а інші відомі колеги мусили офіційно привселюдно вибачатися стосовно своїх коментарів стосовно жінок-диригентів.

Однак, років 20 тому, коли я була студенткою, доводилося чути неприємні зауваження, в яких відчувалося упередження. Мені говорили: «Навіщо ти так стараєшся, якщо все одно не досягнеш успіху, який мають чоловіки?». І це доводилося чути і від чоловіків, і від жінок. Стереотип, що диригентом може бути тільки чоловік – був закоріненим.

Якщо диригент є лідером для оркестру, театру і всього процесу під час вистави, то наскільки ця першість переноситься в особисте життя? Як впливає на стосунки з близькими та рідними?

У житті порядок інший: ти не стаєш диригентом, а потім лідером.

Ти спочатку народжуєшся лідером, а вже потім обираєш серед музичних професій диригентську. Тобто наш характер підштовхує виходити вперед і брати все до рук.

Що стосується особистої частини життя, то, навпаки, я найбільше ціную можливість розслабитися і все відпустити. При виборі партнера для мене було багато важливих чинників. По-перше, це мав бути українець. Розуміла, що якщо я 90% часу працюю в іноземному середовищі, то дуже важливо вдома чути українську мову. По-друге, це мала бути людина також з музичної сфери, тому що є багато специфічних музичних тем, щодо яких я у будь-який час зможу попросити поради. По-третє: має бути такий рівень довіри й поваги, щоб ми одне одного розумієли без слів. Я рада, що зараз в особистому житті у мене повна гармонія, мені це допомагає швидко відновлюватися після нервових і важких проєктів.

Те саме стосується друзів і колег, які зі мною реалізовують стратегічно важливі проєкти – і LvivMozArt, і Молодіжний симфонічний оркестр України. У творчих людей немає розділення між роботою і приватним життям: творчість для нас і є життям. Тому я фактично не маю друзів, які не мали б відношення до спільних проєктів, і, навпаки, люди з команди стають друзями.