Олександра Саєнко: «Здається, я народилася з установкою: «Порядок має бути»

Обираючи актуальну і мало презентовану постать Вишиваного для свого проєкту, ви обрали жанр опери. Це зумовлено подальшою промоцією у Відні й інших європейських столицях? Чому опера, а не драматична вистава чи фільм?

— Первинним був не сюжет, а саме потреба у створенні сучасної української опери. За збігом обставин (керівництво Схід Опера звернулось до Всеволода Кожемяка як до Почесного консула Республіки Австрія в Харкові) тема була обрана австрійська. І біографія Василя Вишиваного якнайкраще підходила для цього жанру. Тобто в основі — співпраця саме з оперним театром. Що стосується презентації цього продукту за кордоном, то, як на мене, музичні твори мають кращий потенціал, адже мова музики — мова міжнародна.

Вишиваний у проєкті позиціонується як непроголошений король України. Це хоч і мистецьке, але позиціонування реальної історичної постаті: як до цього поставляться у Відні? Ерцгерцог Вільгельм Франц Австрійський був підданим Австро-Угорської імперії. Тим більше, планується презентація проєкту в Австрії і переклад (і, певно, видання) лібрето опери Клаудію Дате.

— Так, це була моя мрія від самого початку — видання лібрето німецькою мовою. По-перше, це цілком логічно — видати твір про Габсбурга його рідною мовою і в його країні. По-друге, і в Німеччині, і в Австрії Жадана палко шанують. Я довго не могла наважитись почати рух у цьому напрямку, але тепер перший крок зроблено, і домовленості з видатною перекладачкою Клаудією Дате досягнуто. Вона береться за переклад лібрето. 

Уже тепер, до появи книги, всі австрійці, з якими мені доводилось спілкуватись, дуже позитивно сприймають інформацію про Василя Вишиваного. Лише одиниці знали про нього раніше, інші ж щиро дивуються і розпитують із зацікавленням. І це для мене ще одна мета — розширити знання не тільки українців, але і європейців про нашу спільну історію.

Чи здатна українська державність вижити без опозиції до імперії?

— Ох, у вас і запитання (усміхається). Я не можу давати експертний коментар у сфері політичної історії. Можу лише спробувати сформулювати своє бачення, так би мовити, політичної вдачі українців. Притаманні нам форми державного управління — це республіка або виборна монархія, що є віддзеркаленням національного характеру. Ми не маємо схильності до імперської традиції ні в історії, ні в ментальності. Навпаки, ми, скоріше, тяжіємо до анархії. 

Мультидисциплінарний проєкт «Вишиваний» — охопна і розмаїта структура: з чого вона складається?

— Первинна ідея полягала в створенні сучасної національної опери і передачі твору для виконання державним театром — ХНАТОБ ім. Лисенка/Схід Опера. Коли мені стало очевидним, що текст лібрето, який написав Сергій Жадан, є поетичною перлиною, я вирішила, що він заслуговує на окреме видання. Тож, поки через епідемію і карантини дата прем`єри переносилась, ми встигли видати надзвичайно гарну книгу і отримати відзнаку за найкращий книжковий дизайн від Книжкового Арсеналу (робота творчого тандему Ольги Жук і Надії Кельм), розробити екскурсійний маршрут «Місцями Вишиваного» у Відні і презентувати його міжнародному дипломатичному корпусу. Тобто, «Вишиваний» — це і музика, і література, і освітні заходи. Є попередні домовленості про переклад лібрето німецькою мовою, думаю про видання окремої біографії ерцгерцога. 

У театрі Схід Опера вперше відбувається мультидисциплінарний проєкт. Наскільки цей проєкт революційний, зважаючи на те, що відбувалося у театрі до нього? Якщо говорити не лише про матеріальне забезпечення, а про проєктну складову. Зміна ландшафту міста і його наповнення, змісти.

— Так, дійсно, ця постановка безпрецедентна. Хоча Схід Опера є одним із провідних театрів країни, який за останні роки здійснив дуже помітний рух у напрямку експериментальних постановок, наш проєкт є революційним. Уперше повноцінну академічну оперу замовлено провідним українським митцям для виконання конкретним державним театром. Уперше зібрано постановчу групу з настільки різною географією. Безпрецедентною є вартість постановки, профінансованої приватними меценатами. Сумма фінансування лише матеріальної складової сягнула понад 5 мільйонів гривень. Причому все це обладнання — від унікальної сценічної конструкції з алюмінію, яка здатна витримувати хорові і балетні групи в 60 осіб, до іскрометів, костюмів й ударної установки — залишається у власності театру. 

Для театру ця постановка стала справжнім професійним проривом: складна електроакустична музика Алли Загайкевич — це виклик для музикантів, а надзвичайно експресивна метафорична постановка Ростислава Держипільського, вкупі з хореографією Олі Семьошкіної і сценографією Олесі Головач, — абсолютно новий, небувалий досвід і для виконавців, і для технічного персоналу. Я дуже тішусь, що зробила цей проєкт у Харкові, місті, яке стало мені рідним, і яке я полюбила всім серцем, хоч і з запізненням (посміхається). Сьогодні, в останні дні перед прем`єрою, я відчуваю, як гуде місто і вся Україна в очікуванні цього відкриття. Ми всі — менеджери й учасники проєкту — свідомі того, що створюємо щось абсолютно новаторське. 

Наскільки важливі імерсивні та технологічні рішення в опері? Тобто сучасній публіці, українській та закордонній, потрібні «спецефекти» для того, щоб відчути красу великого музичного полотна? І чи важко буде традиційній театральній трупі реалізувати задачу композиторки та режисера?

— Так, я вже зазначала, що твір складний, і його виконання є викликом для театрального колективу. Але в тому ж і перевага професії — творчість, пошуки, розвиток. Насправді, це щастя — постійний рух у роботі. Сучасна людина не може задовольнятись тим, чим задовольнялись відвідувачі опери навіть 50 років тому. Дух часу висуває все нові вимоги. Ми не повинні в погоні за епатажем і враженням втрачати суть, але і нехтувати змінами у сприйнятті інформації, у потребі багатоканального враження, ми не можемо. Навіть популярні класичні опери Моцарта чи Верді стають матеріалом для постановочних експериментів. Наша ж опера від самого початку є сучасною і являє собою комплексне мультимедійне явище.

За яким принципом добиралися ключові виконавці проєкту: основні партії, режисура, виготовлення костюмів тощо.

— Обираючи режисера я шукала людину, здатну до експериментів, яка має досвід роботи з музичним матеріалом. Ростислав Держипільський погодився одразу. Він запропонував запросити в проєкт художницю Олесю Головач, яка розробила сценографію й ескізи костюмів. Наступною зіркою стала хореографка Оля Семьошкіна. Цим людям ми завдячуємо небувалим перформансом, який відбудеться незабаром на сцені Схід Опера. Важко вже згадати, скільки поїздок до Харкова здійснили ці люди і скільки годин провели на сцені та в репетиційних залах, щоб зробити цю масштабну постановку. Спостерігаючи за їхньою роботою, я незмінно захоплювалась командою. 

Партії виконавців розподіляв диригент-постановник опери Юрій Яковенко. Тішусь, що у Схід Опера склався колектив, який здатен зробити такий проєкт.

Чи увійде «Вишиваний» до репертуару Схід Опера та іноземних театрів?

— Наш план від самого початку полягав у тому, щоб створити сучасну оперу для включення в постійний репертуар Схід Опера. Майнові права належать БФ «Україна ХХІ», але передаються нашому театру для виконання без обмежень. З іншими театрами буде інша історія. Зрозуміло, що постановка заслуговує на те, щоби її побачили в Україні і в світі.

Яка гастрольна географія у планах «Вишиваного»: в Україні та за кордоном?

— Щонайменше великі українські міста, де є оперні театри, мають побачити цю оперу, яка є справжнім проривом для української академічної музики. Ще більш перспективним я вважаю для цього мистецького продукту західноєвропейський ринок (пробачте за економічну термінологію), оскільки Європа має високий рівень попиту на мистецький експеримент, модерні творчі рішення, застосування технологічного інструментарію в академічному мистецтві. А те, що продукт має українське походження, тільки підігріє зацікавленість, оскільки зазвичай Україна асоціюється в європейців із зовсім іншими темами.

Це повністю меценатський проєкт чи він вийде на самоокупність?

— Культура і високе мистецтво не окуповуються, до них неможливо пристосувати грошові формули як у бізнесі. Якщо пам`ятаєте, Віденська державна опера зазвичай заповнена глядачами ущент. Так от, ці аншлаги при дуже нескромній вартості квитків забезпечують повернення лише 30% витрат, пов`язаних із постановкою. Решта 70% — це державні субсидії та приватне спонсорство.

Чи не намагаються великі інвестори купити собі індульгенцію, інвестуючи у подібні ініціативи? Культура — щит чи мета?

— Невже в нас роздаються якісь індульгенції за меценатство? Ні офіційних механізмів визнання та заохочення не існує, ні традиції або культури поваги до меценатів у суспільстві. Припускаю, що різні ініціативи мають різну мотивацію, у нашому ж випадку всі партнери (а їх у нас чотири, на додачу до партнера-організатора БФ «Україна ХХІ») публічно висловили свою позицію. Кожен із цих партнерів — не глобальні компанії, а український бізнес, і рішення приймались конкретними людьми — власниками цих бізнесів/головами благодійних фондів, із якими я спілкувалась особисто. Це люди, які підтримують головну місію проєкту — створення нової української ідентичності засобами мистецтва. Це люди-візіонери, які усвідомлюють важливість ідеї і духовності для розвитку нації.

Тобто можна говорити про повернення феномена меценатства в Україну і про те, що в пріоритеті в нових українських меценатів — розвиток культури? 

— Мені здається, зарано говорити про стале повернення меценатства. За моїми спостереженнями, наш проєкт та інші меценатські проєкти — скоріше окремі епізоди. З одного боку, не сформувалась іще бізнес-еліта, яка ставилась би до меценатства як до норми і регулярної діяльності. Подібні дії носять лише спорадичний характер. З іншого боку, суспільство не демонструє того рівня поваги до меценатства, який мав би мотивувати вкладати гроші у створення реноме мецената. 

У центрі великої культурної ініціативи стоїть персона чи історична подія? Що магнітує навколо себе більше: людина чи історичний факт, що став або не став доленосним?

— Люди завжди потребують особистості, героя. Жодна подія в історії не була би можливою без особистості. 

Чим вам особисто імпонує постать Вільгельма Австрійського?

— Мені особисто він уже став майже рідним (сміється). Коли стільки часу працюєш із темою (у цьому випадку — з
біографією людини), вона стає невід`ємною частиною життя. Мені імпонує його захоплення природною вдачею українців і та теплота, з якою він про українців говорить. Подобаються його емоційність і романтичність, здатність до сильних емоцій. Викликає повагу відданість ідеї. Навіть його неідеальність здається мені дуже симпатичною. Ну, і, зрозуміло, його шляхетність у стосунках із людьми теж не може не викликати повагу. 

Як продюсерка, як ви налаштовуєте оптику ЗМІ: фільтруєте ресурси чи тяжієте до наймасовішого висвітлення?

— Проєкт наш тому і став мультидисциплінарним, оскільки я шукаю різні інструменти і канали комунікації для різних цільових аудиторій. Мені надзвичайно приємно, що проєктом цікавляться дуже різні ЗМІ — від масових і популярних до інтелектуальних, подібних до Craft. Усі знаходять для себе цікаві акценти і грані. Мені хотілося б, щоб у той чи інший спосіб якомога ширші верстви українців дізнались про Вільгельма Габсбурга, який став Василем Вишиваним, щоб він став улюбленим героєм у ненав`язливий, невимушений спосіб. Це центральна мета проєкту і комунікацій навколо нього. Але в процесі реалізації проєкту я зробила таку кількість відкриттів, прийшла до такої кількості висновків, що не поділитись ними було б безвідповідально (посміхається). Тому виникають і фахові розмови для професійних аудиторій. 

Ви маєте великий досвід у піарі аграрного холдингу і активно займаєтеся піаром та продюсуванням культурних проєктів: при зміні продукту змінюються прийоми його просування?

— Незалежно від галузі, принципи піару залишаються ті самі: визначення і вивчення цільових аудиторій, визначення ключових меседжів і спікерів, добір максимально ефективних каналів і форм комунікації. Чим більша тривалість комунікацій, тим більший ефект. Пабліцитний капітал формується подібно до снігової кулі. 

Динаміка сприйняття і розуміння України за кордоном: два роки тому і зараз. Як ви розумієте, що досягаєте мети? Чи влаштовує вас темп змін? 

— Динаміка є, хоч і не в розрізі двох, а, скоріше, семи років — з початку війни. Головне зрушення — Україну нарешті (!) не вважають частиною Росії. Тобто, Україна тільки тепер набуває суб'єктності. Звісно, такий темп влаштовувати не може. Є позитивні зрушення, я з радістю їх відмічаю в особистих розмовах зі знайомими та незнайомим людьми, з тими, хто краще знає Україну чи не знає її зовсім. Двосторонній рік культури Україна-Австрія 2019, який із нашого боку організовував Український інститут, зрушив багато процесів і став початком багатьох колаборацій. Якось, запросивши на наш концерт в рамках фестивалю UStream благодійний фонд, який багато років поспіль допомагав українським дитячим будинкам, я почула від його представників захоплене: «Україна ніколи нічого подібного не робила!.. А Росія робить постійно». Цей випадок дав мені зрозуміти, що ми все робимо правильно. Україна поступово перетворюється з джерела проблем на джерело позитивної енергії і цікавих явищ. 

Які стереотипи про нас найбільш живучі за кордоном? 

— Головний стереотип — що Україна є переважно джерелом неприємностей, територією війни і корупції. Загалом, про Україну відомо небагато, звідси — стереотипне сприйняття. Хоча є тут і частка нашої вини: ми самі спілкуємось із світом, зловживаючи стереотипами. Вишиванка, віночки, гарні жінки, вареники... 

Чи відбулися за останній час зміни у відносинах західних партнерів з офіційними та неофіційними дипломатами? Чи відбувається інституціоналізація культурної роботи за кордоном? 

— Діаспорні українці є великим потенційним ресурсом держави у досягненні зовнішніх цілей — політичних, економічних, яких завгодно. Жоден штатний дипломат не може похвалитись тим рівнем знань про країну та інтегрованості в суспільство і зануреності в місцевий контекст, який мають українці, що мешкають у іншій країні. 
На жаль, не маю підстав стверджувати, що є усвідомлення з боку державних інституцій важливості і цінності цього ресурсу, оскільки взаємодія між дипломатами і організаціями української діаспори наразі не має системного характеру і не регламентується змістовними документами. Все відбувається переважно за принципом «як домовились» і «свої — не свої». Прикро, насправді, Україна через це багато втрачає...

Що працює краще — індивідуальні культурні та мистецькі ініціативи або ініціативи державних інституцій?

— Не можу говорити узагальнено, оскільки не маю достатньої кількості потрібних даних. Наш фестиваль UStream в Австрії — волонтерсько-меценатська ініціатива організаторів Віденського Євромайдану — став першою системною ініціативою в цьому напрямку. І залишається єдиною. Держава нічого подібного не робила.

Перевага приватних ініціатив полягає в тому, що їх реалізують небайдужі вмотивовані люди. Але не можна розраховувати на них як на серйозний інструмент у просуванні державних інтересів: навіть дуже вмотивовані та ідейні люди можуть розчаруватись і припинити свою волонтерську роботу. Для сталих досягнень потрібна державна політика. 

Еклектика оперної постановки, видання окремою книжкою лібрето і подальші інкарнації проєкту, загальна інтермедіальність проєкту говорить про вас як про постмодерністську особистість, чи все ж таки більше як про модерністську у прагненні все систематизувати і створити єдину екосистему? 

— Ви дуже точно сформулювали про модерністську особистість у прагненні до впорядкування елементів. Моя модерністська вдача не дає мені спокою з дитинства (посміхається). Здається, я народилась із установкою «Ordnung muss sein» (відомий німецький вислів, букв. «Порядок має бути»). Я терпіти не можу лакуни, «білі плями» викликають тривожне відчуття відсутності контролю. Невирішені проблеми, запитання без відповідей — всьому цьому немає місця в моєму середовищі. Звісно, далеко не завжди вдається все вирішити, закрити, привести до ладу. Але коли вдається — тішусь надзвичайно. Наш проєкт є еклектичним зовні, він має стильну сучасну естетику, відповідає смакам і потребам сучасної людини. Усередині ж він організований дуже логічно навколо ідеї: створення нової української ідентичності, формування національної гордості і гідності без архаїчної патріотичної риторики, підтримка культури і мистецтва — сфер, які є нематеріальним, ціннисним фундаментом нації. 

Усі говорять про українську ідентичність: Вишиваний у свій час обрав її для себе, культурні менеджери працюють над її відбудовою, українське суспільство намагається її осмислити і повернути, а люди за кордоном — зрозуміти. Чим для вас є українська ідентичність? 

— Боюсь, неможливо одним реченням описати настільки складний і багатошаровий феномен. Але найвиразнішими, як на мене, є такі наші риси як рухливість і дух свободи, нескореності, яка час від часу межує з анархією. Попри вікові тотальні репресії і спроби знищення ми залишаємось енергетичним згустком у центрі Європи, який живе, бореться, розвивається, збагачує навколишній світ вітальною креативною енергією. На жаль, ми ніяк не сформуємо справжню національну еліту, але мені очевидно, що позитивні зміни в цьому напрямку відбуваються.