Сергій Мартинюк: "В мене є відчуття цінності нашого шляху"

Саша Кольцова: Ти досі вважаєш, що українська культура – це ніша? 

Сергій Мартинюк: Я епізодично вважаю, особливо, коли я підчитую коментарі на великих українських новинних сайтах, де люди з величезним, буду вживати російське слово, “недоумєнієм” відкривають для себе українських артистів, які вже працюють 15-20 років, які для мене особисто є вже маркерами цієї сучасної української культури, про яку ми зараз говоримо. Але, мені здається, все міняється в останні роки.

С.К.: Як ти думаєш, скільки людей взагалі цікавляться культурою і розуміють, що культура є частиною життя? 

С.М.: Культура – це ж дуже обширне поняття: є масова культура, є культура більш елітна, якщо її можна так називати, тому що часи соцмереж почали трошки розмивати всю цю історію. Бо коли Пиріг і Батіг своїми “Гаї шумлять” задають тік-ток-тренди, і це, здавалося би, дуже нішева історія, бо Мар’ян Пиріг і ГИЧ Оркестр, який дуже-дуже багато років працював над дуже різними своїми проектами, зараз нарешті вистрілили з проєктом. Для мене це завжди була історія для досить вузького кола поціновувачів української етно-барокової культури. І коли такі історії стають попсовими, в хорошому сенсі, коли пісні використовуються підлітками, які не завжди вникають, навіть хто це і про що співає… 

До речі, недавно була смішна історія: до мене підходить дівчинка і каже: “Це ви ж автор звуку про бібліотеку?” Вона не сказала “автор пісні”, а автор звуку в Тік-Тоці про бібліотеку. Розумієш, яке розмежування вже пішло: не автор пісні, а автор звуку. І мені подобається, що оцей андеграунд, іноді такий богемний андеграунд, стає масовим. Мені подобається, що раніше Жовтневий палац збирали якісь махрові поп-зірки, а зараз “Пиріг і Батіг”.

С.К.: Як ти думаєш, які зараз запити у сучасної молоді на цитати, на звуки? Чого вони шукають зараз в українській культурі? Чим їх можна зачепити зараз? Із всього масиву української культури. Що з ними резонує?

С.М.: У мене вдома тінейджер росте. Її взагалі українська культура не дуже цікавить. Її в 9 років цікавив “KALUSH” на хвилі популярності Євробачення. Зараз вона повністю поглинута кей-попом. В українській музиці вона не знаходить відповідників. Не знаю, чи це вікове, чи справді немає оцієї ніші аналогічній кей-попу. Але знову-таки, кей-поп – це продукт виключно корейський. Мені здається, я не бачив американського, британського чи польського кей-попу.

С.К.: Я зараз намагаюся уявити, як би виглядав український гурт, якщо б я була продюсером такої групи, де були б дівчатка або хлопчики, які ритмічно танцюють і глянцево виглядають, співають українською, і хороший продакшн. Це можливо, правда? Треба поставити таке питання, чи наші великі лейбли взялися би це інвестувати. Але думаю, це могло би залетіти.

С.М.: З іншого боку, я зараз думаю про рідного брата. Між нами майже 20 років різниця, він живе зараз в Дубні. Навчався на музиканта, його вигнали з училища в Рівному. Все по панк-року. В нього вже своя група є, якась друга чи третя по рахунку. На 18 років це багато. І він, можливо, завдячуючи моїм впливам, виріс абсолютно в лоні української музики. Він з років двох-трьох вже знав, хто такий Роллік'с, Крихітка, Тартак тоді. І зараз абсолютно за усім слідкує. Але я з ним спілкуюся, і багато його однолітків абсолютно поза контекстом цієї історії. Особливо там, в Дубно. Для них, як не дивно, досі існує російська музика, серіали. Блін, як ж цей російський серіал модний в Тік-Тоці? “Слово пацана”. Це я з до свого родича, племінника, заходжу в Інсту, який в Дубно живе. Дивлюся, в нього цитати з цього серіалу.

С.К.: Це ще комплекс меншовартості чи це просто небезпека впливу великої спонсорованої машини російської пропаганди на молодь?

С.М.: Радше друге, бо я не впевнений, що підлітки 12-15 років…

С.К.: …хочуть сидіти в російській тюрмі.

С.М.: Вони навіть не ставлять знаку дорівнює між війною і між культурою. І це не стосується тільки умовно регіональних тенденцій. Візьмемо моїх сусідів на Осокорках, з якими я періодично маю розмови про російську музику в їхніх машинах, про російську мову на дитячих майданчиках. Їхня аргументація зводиться до того, що артисти ж не стріляють по Україні, артисти не йдуть там воювати. Коли їм наводиш якісь економічні цифри про роялті, про податки, які середньостатистичний російський артист сплачує в казну і за ці гроші спонсорує ракету, вони щось задумуються на секунду, але я не бачу, щоб це мало якийсь результат.

С.К.: Тобі не здається, що взагалі нам потрібний якийсь новий великий список аргументів, чому культура дорівнює політика?

С.М.: Мені самому потрібно. Бо я розумію, що мій арсенал аргументів вичерпується. Тому що я відчуваю, що я спілкуюся не з рівними собі. Не те, щоб я зараз про зверхність якусь говорю. Я розумію, що я людина, яка росла в контексті української культури фактично все своє життя. І є люди, які тільки, можливо, десь почали її в останні роки відкривати. Я розумію, ми не на рівних спілкуємося, і намагаюся для них якісь зрозумілі тези відшукати, думки, переконливі аргументи, але мені бракує. Треба збирати якесь коло інтелектуалів українських, культрегерів. Можливо, навіть не інтелектуалів, бо інтелектуали занадто розумні. Треба якийсь арсенал попроще застосовувати.

С.К.: Що ти зараз читаєш?

С.М.: Я позавчора завершив читати новий роман Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі». Там фактично вся історія побудована навколо Різдвяних свят: від Андрія до Миколая, Нового року, Різдва, Маланки. І там життя героїв вже в умовах війни. Мені чомусь спочатку, коли я почав читати «Спитайте Мієчку», зірнали порівняння із Салі Руні, яка зараз із сучасних західних авторок, мабуть, моя улюблена. Але тут дуже круто про український побут, про нашу якусь неочевидну традицію, мікс України, совка, наших комплексів, наших нашарувань, усіх ідентичностей. Тут, щоправда, все вплетено в розклад війни: герої, які ховаються від війни, герої, які роблять вибір, діти, які розмірковують про війну, підлітки, які от-от підходять до межі, коли треба цей вибір робити, батьки, які намагаються їм інвалідність промутити, щоб вони ніколи не йшли на війну. І Женя про все це пише в новому романі. Плюс одна з головних героїнь приїжджає в цю глибинку, там не окреслено, що це за глибинка, але є поруч Дніпро, Київ відносно недалеко, десь-десь отут відносно. І вона як етнографістка, яка живе за кордоном, приїжджає цю українську глибинку досліджувати, чи досі збереглися традиції, як в селі там. І паралельно з цими традиціями якісь особистісні драми на фоні війни відбуваються.

С.К.: Як ти думаєш, яка велика українська літературна історія могла би зараз вистрілити в світі?

С.М.: Ну, я думаю, так чи інакше з війною пов'язана. Ну, це художка точно має бути.

С.К.: Український букер – це художня література?

С.М.: Так, художка на тему війни, рефлексія. В ідеалі, звісно, написана військовим.

С.К.: Мені дуже цікаво, як у цьому культурному світовому середовищу пояснити, чому ми зараз не є в рівнозначних відносинах: українські автори, музиканти, творці з росіянами. Які аргументи знайти для європейців, для американців, для світу, щоб вони зрозуміли, що культура зараз на межі фізичного винищення? 

С.М.: Для мене це дуже складне, але актуальне питання. Я постійно про це міркую, тому що багато моїх знайомих з-за кордону пообростали новими бульбашками, десь професійними, десь непрофесійними. І російська культура там досі абсолютно не дорівнює російській агресії Путіна. Більше того, російський народ не дорівнює війні, не дорівнює рішенням Путіна, обстрілам і так далі. Плюс є чітке розуміння того, що важко за кілька років навіть такої кровопролитної, відверто терористичної діяльності Росії, перекреслити всі капіталовкладення російської пропагандистської машини в імідж російської культури за кордоном. Всі ці балети, всіх достоєвських, чехових. Типу, ти читаєш середньостатистичне інтерв'ю якоїсь голівудської зірки, і вона не може не згадати про Достоєвського, там полюбас це має бути. Книга якась топова, фільм, і там це з'являється. В них досі це все оромантизовано. І нас в цьому контексті немає. Просто немає. Нема голосу. Немає якоїсь ідентичності, яка б їм падала в око. Мені поки важко сказати, що з цим робити, навіть як музиканту, зважаючи, що поки все, що ми змогли, з точки зору репрезентації себе за кордоном, це в етніку. Тільки етнічна українська музика має якийсь голос – нішевий, не нішевий. Даха Браха на на Гластонбері, наприклад. 

С.К.: Ну і важка музика.

С.М.: Це не для широкого загалу.

С.К.: Не для широкого загалу, але в цьому є оцей контакт до абсолютно нових аудиторій. Jinjer почали себе ідентифікувати з Україною відносно нещодавно, але саме про них зараз згадують ці тіктокери, коли роблять огляд металевих груп з усього світу. Вони кажуть, що в Бразилії це Sepultura, Україна – це Jinjer. Допустимо, там White Ward, або Stoned Jesus, або 1914, мали поїхати в світовий тур. Але це все, мені здається. Ще недостатньо гучно український культурний голос звучить назовні. І це частина, звичайно, провалу з одного боку інформаційної політики держави, тому що не було це в пріоритеті.

С.М.: А ти думаєш, це пов'язано з тим, виключно з відсутністю сили нашої, як би це правильно сказати? Чи це про якість продукту?

С.К.: Якщо чесно, мені не потрібна держава, якщо в мене економічна інфраструктура. Тобто, якщо я хочу зняти класний кліп і взяти класну українську команду і щось вистрелити, мені просто потрібні гроші. Мені не потрібні державні канали комунікації. Але просто ринок ніколи в житті самостійно не міг би забезпечувати 1200 артистів цими економічними потужностями. Тому у нас завжди в топі було до 20 артистів, які могли створити щось на тому конкурентному рівні, який створює Росія щотижня. Але те, що у нас 300 релізів щоп'ятниці виходить, для мене це було дуже приємною несподіваністю.

С.М.: Я пам'ятаю часи, коли було кілька альбомів за місяць. Я трошки копнув своє піратське минуле: це був десь 2005-2006 рік. Я жив у Луцьку ще до початку проведення Бандерштату і належав до молодіжної організації «Національний альянс». В нас в офісі просто стояв один із трьох чи чотирьох комп'ютерів, де я збирав українську музику. 80% цієї музики не виходило ні на яких ліцензійних дисках. Це просто були локальні записи груп, десь демо-альбоми, десь альбоми. В ліпшому разі воно десь видавалося, дисків цих ніхто не мав. Організація охоплювала майже всю територію України. І коли ми з'їжджались на табір, я просив колег з інших осередків записувати на диски андеграунд різний – івано-франківський, рівненський. Вони привозили кожен раз по 30-40 релізів. Я все це збирав у величезну базу. Офіс на проспекті Молоді,13 в Луцьку тоді славився тим, що люди, які не мали абсолютно жодного уявлення про те, що це "Національний альянс", чим ми займаємось, приходили з дисками, щоб я або мої колеги записували їм музику. 

С.К.: Ці групи, як думаєш, існують?

С.М.: Ні, нічого не існує. 99% груп, з якими Фіолет в 2010 в Луцьку починав, вже не існує. Люди ці навіть музикою не займаються. Вони навіть не пішли на ринок. Дехто навіть до перших студійних записів не дійшов. Я пам'ятаю цей голод. Я пам'ятаю, як я збирав у 2007-му цей лайн-ап « Бандерштадт», якийсь андеграунд стягував з країни. 

С.К.: Тобі бракувало гуртів у 2007 році?

Так, бракувало гуртів, чесно кажучи, з ким я міг домовитись на адекватних умовах. Я збирав, але для більшості людей це були абсолютно ноунеймівські гурти. Бо я не ставив собі за ціль і не було ресурсу привозити вже якісь розкручені бенди. Це зазвичай був локальний андеграунд Західної України, але і Дніпро, і Роллікс' я міг там з Херсону привезти. Вони на той час в Херсоні базувалися. Але я добре пам'ятаю, що це інші часи були. Абсолютно інші часи в сприйнятті української музики. Ми маргіналами були. 

С.К.: Я теж пам'ятаю часи, коли треба було виправдовуватися. 

С.М.: Але це ж шлях, який ми пройшли. Я радий, що, можливо, все так сталося, бо є відчуття цінності цього процесу, шляху, який теперішні музиканти не дуже розуміють, а може і розуміють.

С.К.: Вони не стикалися з таким опором, як ми, скажімо так. 

С.М.: Я би хотів, знаєш, повернутися до першої частини твого питання. Що ти думаєш з приводу потенційного бронювання взагалі культурних діячів?

С.К.: Давай поговоримо про це. Тому що з одного боку я розумію, що кожен з нас має боронити державу і країну. Кожен з нас хороший громадянин, якщо він захищає по мірі сил. Але, з іншого боку, я розумію, що це небезпечна територія. Тому що щойно ти прибираєш українського митця зі сцени, туди заскакують чотири російських з балалайками. 

С.М.: Я багато про це міркую, особливо ці всі срачі були про стратегічні підприємства, «Бумбокс», «Без обмежень». По комусь менше питань, по комусь більше питань. Низка видавництв отримали статус стратегічний. Працівники отримали бронь. Мабуть, в ідеалі так і має бути. Але де провести оту лінію, що культурні діячі важливіші за якихось інших діячів.

С.К.: Я не знаю. У мене нуль питань до Бумбокс, які самі служать, подають приклад іншим, і водночас примудряються зробити якісь духопідйомні пісні і донатити, і збирати. До придворних більш музикантів, які мали якусь іншу позицію, якось інакше себе проявляли, їх збори не відповідають... Про це найкраще сказали Курган і Агрегат, які достатньо ефективно працюють якраз в галузі зборів. І дуже неочікуваний, до речі, їх культурний феномен, як на мене. Як і українських стендаперів.

С.М.: Як зараз пам'ятаю, ми поїхали з Фіолетом на якийсь фестиваль в Любліні, і там наш знайомий включав нам їх. Це перший раз, як зараз пам'ятаю. Каже: “зараз вам покажу самих крутих українських музикантів на сьогоднішній час” – і оце, де вони ходять, кізяками коров'ячими кидаються.

С.К.: Я дуже довго думала, що це суто соціальний феномен, такий прикольний. А потім я потрапила на їх виступ на фестивалі і думаю, о, то тут є е музика теж! І це так прикольно насправді.

Завжди дуже дивно, які артисти у нас в Україні є топ-артистами. Я пам'ятаю, коли топ-артистом був Андрій Данилко в образі Верки Сердючки. Нікого не було крутіше, ніж український травесті хлопець. І коли ти думаєш про це традиційне середовище, про те, як святкують релігійні свята в Україні, і ти розумієш, що топ-артист – це хлопець травесті, з застольними якимось піснями, ти такий – ну, щось цікавий зріз суспільства! І зараз, коли ти бачиш, хто у нас топ-артисти, ти розумієш, що завжди є якась там рок-культура і ліричні хіти, але дуже неочікувано, що два хлопця з таким вайбом можуть зібрати, я впевнена, що зберуть Палац спорту. 

І щодо музики, щодо соціальної ролі, що просто хайпу, це достатньо сильна протидія російській культурній навалі. У них нічого такого прикольного нема, бо немає нічого такого вільного. Немає нічого такого протестного.

С.М.: Ну і мені подобається в Курганах, що вони починали з такої відверто трешухи, але якщо включити два останні їхні альбоми, там Зембоджу, який вже заслуханий до неможливості, просто це ж дуже фірмовий такий фанк з вінтажним вайбом і це взагалі фірма, фірма, фірма. Це ж не просто стьоб. Там достатньо глибокий текст, я вважаю.

С.К.: Що ти думаєш про увагу? Як вчити дітей, які слухають музику звуками?

С.М.: І я б'ю себе по руках, коли кожен раз намагаюсь понасміхатися зі Златиних начебто поганих музичних смаків. Або розказати брату зумеру, який вже третю групу за другий рік робить: “що ти робиш”. Я б не хотів, щоб мені розказували, це їхній шлях. Це їхнє покоління. У нас є певний досвід, який би хотілося передати їм в спадок, щоб на граблі ті самі на наступали. Але це так не працює.

С.К.: Вони нас пролистнуть, мені здається. Така фрагментарна уява, вимагати від них тяглість спротиву 400-літній російській агресії. Це прямо надзадача. Вони можуть не пам'ятати, що їм подобалося вчора, а ми хочемо, щоб вони пам'ятали, що Росія вбиває українців 400 років, і не збирається зупинятися. А наше покоління буде рубитись до останнього, це вже зрозуміло. Ті, хто не асимілюється, ті, хто не виїдуть, ті, хто не загинуть, ті, хто захочуть зберегти в собі українську ідентичність і віру в наш соціальний устрій, в наші цінності, в нашу свободу.

С.М.: Мені здається, покоління зумерів загалом більше заточено на день сьогоднішній, завтрашній, ніж на рефлексію за минулим.

С.К.: А ми хочемо, щоб на них трималася майбутнє України.

С.М.: Так, ми хочемо, але в них, напевно, якийсь інший шлях, і не хотілося б своїми оптиками міряти їхнє бачення.

С.К.: Ну, бо ми не бачимо ще зараз сучасне, мабуть, ми не бачимо світ їхніми очима.

С.М.: Але що ми бачили в 17-18? Що ти бачила в цьому віці?

С.К.: У мене не було тоді інтернету. Але ми ходили за інтернетом в Америка Хаус, до речі. І ми там брали журнали Wired, Rolling Stone і Spin. Перекладали статті. Але зараз я розумію, що в 17 років ти чистий протест. Ти стоїш на краю платформи, ти такий дурний, що все сприймаєш як виклик, ти гучно слухаєш музику. Як осідлати цей вайб і направити його на щось конструктивне, я не знаю. Тому що в 17 років ти деструктивний. Ти хочеш пробувати наркотики, слухати музику і показувати факи.

С.М.: Але знову таки, маючи доступ до такої кількості інформації, до можливостей загалом, хочеться від цього покоління трошки більшого вимагати.

С.К.: Хочеться вимагати, але не знаю, якою має бути спільнота, щоб вони захотіли бути її частиною, щоб це була саме українська спільнота.

С.М.: І чи глобально відрізняються зумери українські від зумерів британських чи американських?

С.К.: Подивимося, хто прийде в коментарі до цієї розмови.