Віра Вовк: «У часи юності, як і в старечі роки, Україна завжди і всюди була моєю Батьківщиною»

Я ніколи не бачила Віру Вовк наживо. Для мене вона – з тих легендарних авторок, що створювали поетичний ландшафт другої половини ХХ століття. Їх ще Ліна Костенко описувала словами «вони – як атланти, держать небо на плечах». Нью-Йоркську групу поетів та прозаїків, до якої належала і Віра Вовк, вивчають в університеті на четвертому курсі, коли студенти вже готові до складних текстів. Водночас Емма Андієвська, Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, та й сама Віра Вовк лишалися для мене далекими і мало не міфічними постатями. Це інтерв’ю – моя спроба наблизитися до Віри Вовк попри тисячі кілометрів і кілька поколінь між нами.

З 1949-го ви мешкаєте у Бразилії. Їдучи туди, ви мислили себе як майбутню літераторку української діаспори?

Їдучи до Бразилії я майже не мала поняття про її потреби та літературні можливості, а ще менше – про свою потенційну діяльність у цій країні. Усе прийшло з потребою часу. Помітивши, що в штаті Парана на вакаційних курсах немає викладача української літератури, стала викладати. Довго жила у місті Куритиба, а згодом переселилася до Ріо-де-Жанейро, де не було української громади. Там я посвятилася перекладам української літератури португальською мовою і видала дві серії по 12 книжок з клясичної й сучасної літератури. Опісля перейшла на власну творчу діяльність.

У Бразилію вас змусили поїхати обставини: смерть батька в Дрездені під час нальоту, загроза для родини опинитися у Сибіру. Чи були у вас поривання повернутися в Україну, коли вона стала незалежною? Чим Україна була для вас у юності?

У часи юності, як і в старечі роки, Україна завжди і всюди була моєю Батьківщиною. Я тужила за нею, але обставини не дозволяли повертатися. Це було питання самостійного житла і прожиття, щоб не сидіти на голові у щедрих родичів, а також здоров’я: довгі роки я хворіла на саркоїдоз легень, що вимагало особливої уваги.

Яка вона – сучасна українська діаспора у Бразилії і які культурні практики їй притаманні?

Українська діяспора в Бразилії живе релігійними святкуваннями греко-католицького і православного обрядів та українським фольклором, як-от вечорниці й подібні події.

Чи не було у вас спокуси цілком перейти у бразильську літературу і реалізуватися у ній?

Давніше, зокрема в університеті, я займалася і німецькою, і бразилійською літературною діяльністю. Видала декілька книжок. Однак то не означало, що я задумувала покинути свою українську діяльність на користь якоїсь із них. Якийсь час я займалася тим одночасно з українською літературою, але остання перевершила решту.

Як би ви описали сучасну бразильську літературу? На кого із сучасних авторів варто звернути увагу українським видавцям?

Українські перекладачі й видавці повинні звернути увагу принаймні на двох вагомих великоформатних письменників Бразилії. Це Жоао Убальдо Рібейро (Joao Ubaldo Ribeira) i Мільтон Гатум (Milton Hatoum). Рібейро (1941–2014) є речником штату Багія, з усім його португальським і африканським впливами. Головні твори цього прозаїка – іронічні романи «Хай живе бразилійський народ» і «Усмішка ящура». А другий – то письменник зі штату Амазонас Мільтон Гатум (1952), нащадок ліванських переселенців. Його ностальгійні тексти перекладено арабською й низкою європейських мов, адаптовано для театру й телебачення. Він досить популярний, але, на жаль, не дуже відомий в Україні.

Майже вся українська письменницька діаспора перекладає. Чим стало для вас перекладацтво і як ви добираєте авторів для перекладу?

Я перекладала за програмою, яку сама придумала: 12 книжок клясичної літератури, вибраної за змістом і величиною, підхожих для бразилійського читача, і 12 текстів сучасників, які мені особисто сподобалися. Сповнивши свій задум, я радо повернулася до власної творчости, бо ніколи не вважала себе професійним перекладачем.

Серед згаданих книжок – чимало непростої української класики: Лесі Українки, Коцюбинського, раннього Тичини, Антонича. Які тексти бразильській читацькій аудиторії ближчі?

Різні переклади мали різних читачів. Найяскравішим з них об’явився Клявдіо Араґао, мій колишній студент з університету Святої Урсулі. Йому до такої міри сподобалися українські народні казки, що він переклав добірку з них португальською поетичною формою і зараз саме обговорює з моїм видавцем публікацію їх окремою книжкою.

Як перекладачка ви чимало працювали із малою формою, але ніколи не бралися за переклади романів. Чому?

Я ніколи не бралася за велику форму ні в перекладі, ні у власних творах. Можливо, побоювалася, що не скінчу задуму, бо часто важко хворіла. Однак велика форма завжди мене вабила, і навіть сьогодні, у 96, хотілося б спробувати такого безумства.

Отже, у 2009-му ви завершили свою перекладацьку місію і зосередилися винятково на писанні. Чим зумовлене таке рішення?

Закінчивши свою перекладацьку програму, я радісно перейшла у власну творчість, яка мені найлюбіша. Я була наклала на себе обов’язок перекласти деякі твори українських клясиків і декількох модерністів, бо в Бразилії була суцільна пустка з нашої літератури. Це мав бути заклик до праці професійним перекладачам, не аматорам, як мені, але їх до сьогодні, на жаль, не найшлося.

«Я ліплена з доброї бориславської глини. Куди не поніс би мене буревій, темні ялиці шумлять у мені», – пишете ви в одному з віршів. Відчуваєте вкоріненість у конкретну територію?

Так, відчуваю. Герої моїх віршів – це жителі Бойківщини або Гуцульщини, які я знала з дитинства. Інші частини України мені мало відомі.

В одному інтерв’ю ви сказали, що «молоді українські поети дуже часто імітують Захід там, де він нецікавий», замість того, аби взоруватися на своє. Що саме українська поетична традиція може дати світові нового, свіжого?

Україна має безліч багатств до відкриття, бо не було їй достатньо вільного часу усі відкопати – доводилося ховати скарби перед наїзниками різних епох.

Ви працюєте здебільшого з верлібрами, хоча трапляються у вас і традиційні віршові форми, наприклад, сонети. Чому саме верлібр став для вас базою? Він дає більше свободи?

Верлібр був мені любленою поетичною формою певного часу. Тепер нею є радше льорківська рима на дві останні голосні.

Як довго цвіте олеандр,

Бутує між нами вЕснА

Радіють розсміяна річка

І в крилах синиць небЕсА.

Сьогодні ви себе асоціюєте з Нью-Йоркською групою чи радше вже ні?

У молодечих роках ми шукали своєї ідентичности в Нью-Йоркській групі. До цього сьогодні вже нема потреби, бо за той час ми дозріли.

Якщо аналізувати творчість кожного із нью-йоркців окремо, знайдеш більше відмінного, ніж спільного. Кожен має сильний авторський голос, територіальна ознака як об’єднавчий чинник теж не пасує: ви мешкали в Ріо-де-Жанейро, а решта групи – у Нью-Йорку…

Ви правильно спостерігаєте відмінність у творчості членів давньої Нью-Йоркської групи. Вони перебралися в різні частини плянети і всисають до певної міри льокальний кольорит. Наприклад, у моїй поезії важливими є бразилійські пейзажі й типова місцева фльора, геть нова для європейки. Природа відіграє важливу роль у моїй творчості.

Поговорімо про вашу дружбу із українськими митцями: Іваном Дзюбою, Василем Стусом, Григорієм Кочуром, Михайлиною Коцюбинською, Ігорем Калинцем, Миколою Бажаном. Хто був вам ближчий і як відбувалося це зближення?

Моє спілкування з українськими митцями має різні наголоси. Миколу Бажана й Григорія Кочура я вважала своїми учителями і радо приймала їхні дороговкази для нових праць, з Михайлиною Коцюбинською й Ігорем Калинцем коментували здобутки шістдесятників. З Дзюбою і Стусом любувалися походеньками і довгими розмовами. Найближчими тоді були мені Григорій Кочур, Іван Світличний і, дещо пізніше, Василь Стус.

Живучи довго за кордоном, поет ризикує втратити стилістичну легкість, невимушеність рядка, адже перебуває поза мовним контекстом. Та автор просто-таки змушений все життя працювати над розвоєм власного стилю. Як ви підтримуєте і розвиваєте у собі українську?

Я все своє життя багато читала й намагалася утримувати контакт з людьми широкого знання й володіння українською мовою. Сама вишукувала по словниках рідкісні слова. Маю цілий зошит таких скарбів і користуюся ними.

Порадьте читачам, з чого починати знайомство з вашою творчістю? Який текст з-поміж власних вам особливо близький?

Я поручаю початківцям починати зі мною знайомство з тих жанрів, які їм наймиліші. Це залежатиме від вибору кожного.