Віталій Малахов: "Думати про режисуру, а не про свій статус. Шукати істину. Спілкуватися зі світом"

Віталій Юхимович — людина-анекдот. У нього був анекдот на будь-який випадок. Людина, яка зробила з театру-студії муніципальний театр та ще й досягла того, що Театр на Подолі став першим театром, збудованим при незалежній Україні — заслуговує на повагу. На диво, у Театрі на Подолі я не помічала інтриг, вони проходили повз, а Малахов як керівник, завжди був за прозорі стосунки, і не любив закулісні історії. У плані піару та ведення соцмереж в мене була повна свобода творчості. На відміну від багатьох молодих керівників, йому не був притаманний мікроменеджмент — Малахов довіряв роботу, яку мали виконувати інші — іншим. Бо у кожного своя зона відповідальності. Можливо, тому, дійсно, в нас є локальний жарт, що до Театру на Подолі важко потрапити і так само важко з нього піти. Бо люди тут працюють десятиріччями і цілими династіями. Актори і не тільки. Це керівник, який не заважав працювати, як би дивно не звучало, але у креативній сфері це надважливо.

Ми говорили з Віталієм Юхимовичем 19 жовтня, це був останній його день у театрі, коли він приїхав на збір трупи. І так вийшло, що ми записали останнє інтерв'ю з ним.

Хто такий режисер?

— Ти знаєш, є так багато визначень: є визначення Захави, Немировича-Данченка, і ще по-моєму десяток різних. Режисер — як посада і як функція — непостійні. Вони змінюються, трансформуються, тому сьогодні ми називаємо режисерами одних, а тисячу років тому — зовсім інших. Колись режисером був драматург, потім художник чи головний актор, який розводив артистів по мізансценах. Потім, у 20-му столітті, головною стала особистість, режисер виокремився в окрему професію. Зараз він взагалі ні з ким не рахується — ні з автором, ні акторами, ні з ким. Повноцінний хазяїн. Взагалі, я думаю, що це людина, яка, по-перше, організатор, оскільки театр — це синтетичне дійство. Але не диктатор, а саме організатор, який може запалити ідеєю, переконати. А по-друге, це, напевно, інтерпретатор, але (сміється) у тому випадку, якщо в нього є цікаві інтерпретації.

Які для вас є табу в театрі?

— Ну… ніяких немає. Якщо це художньо. Я не міг би, наприклад, сказати мат, але, якщо він доцільний, якщо він — це не самоціль, то може бути і мат… Оголена натура? Те саме. Я вам скажу, для мене табу — це геноцид. Будь-який геноцид: сексизм, націоналізм, неповага до іншої людини, антигуманність, фашизм, комунізм.

Ви свого часу працювали з молодими Бенюком і Хостікоєвим. Чи знали ви, що вони стануть корифеями, прем’єрами?

—Так! Знав. 

Відчували чи бачили потенціал?

— Бачив потенціал. Мені до того доводилось працювати з такими особистостями як Ада Роговцева, Богдан Ступка, і я бачив дуже багато схожих рис. Якщо ти професіонал, можеш впізнати ці риси. І побачити, яким актор може стати. 

Які риси мають бути у професійного режисера?

— Відвертість. Режисер має бути чесним з артистами, персоналом, говорити те, що має сказати. Робити очну ставку і відразу проявляти усі непорозуміння. Думати про режисуру, а не про свій статус, шукати істину, спілкування зі світом. Адже режисура — це пошук спілкування із світом. Ти отримуєш текст, береш його у роботу і намагаєшся зрозуміти, чому тут так написано, чому людина чинить так, чому? Чому? Чому? Те, що у цих вчинках хвилює тебе, те й має зачіпати інших. 

Які ваші приклади для наслідування?

— Батько мій, шеф мій Володимир Олександрович Неллі, мій вчитель Леонід Артемович Олійник, Молостова в певній мірі. Мені дуже подобався Захаров Марк Анатолійович, свого часу я був у нього на практиці. Хто ж ще… з таких режисерів, а, Віктюк! Своєю своєрідністю. Є такі люди, які на мене справляють враження, яких я не знаю. Це деякі кінорежисери.

Ви прийняли рішення поставити “1984”, а тепер будуть “Марсіанські хроніки”. Яким чином ви обираєте твори для постановок?

— Щоб мені подобалось.

А як ви можете вгадати майбутню популярність смектаклю?

— Я не можу вгадати. Я весь час розповідаю, ми колись були у Каарела Ірда в Прибалтиці, і я спитав: «А як ви обираєте п’єсу?» І він відповів: «Я роблю все для себе». Але оскільки я живу в цьому місті, я ходжу по цим вулицям, я можу сподіватися, що це сподобається ще комусь. Ну зараз в мене є свої заморочки. Я вважаю, що обов’язково треба, щоб театр ніс якусь нову інформацію. От у "Вернісажі" ми розповідаємо досить детально історію замка Річарда. Це, можливо, затягує дійство, але, мені здається, в цьому є своя користь для глядача. Зараз у "Марсіанських хроніках" є невелика сцена про фантазію. Я там розкопав цілу історію про плоску землю, голограму дійсності. Мені здається, що це дуже цікаво. Цікаво у процесі роботи над постановкою шукати і відкривати для себе нове про світ. А потім ділитися цим з глядачем. 

Тобто немає секрету постановки бестселерів?

— Не знаю. 

Фантастика у театрі буде поступатися кіно, бо бракуватиме засобів. На що ви робите ставку, якщо інсценізуєте фантастику в театрі?

— З одного боку, ви праві, але з іншого боку, якщо в кіно йде сніг, це нікого не дивує. А коли в театрі на сцені йде сніг…