Антон Слєпаков: "Коли ми писали альбом, я був впевнений – він про смерть. Але ми викинули з нього одну пісню, і тепер він – про життя"

Музичний критик Олександр Філімонов в рецензії сказав “Генії суєти не помічають. Вони відчувають дух часу, пропускають через себе і фіксують. Вагоновожатим це вдається як нікому іншому." Я з ним згоден. А ви?

Про дух часу? Думаю, що... напевно, так. Так, відчувати сьогодення – це важливо. 

Який цей дух сьогодні? 

Свобода, з одного боку, а з іншого – перенасиченість інформацією. Все швидко змінюється. 

Ви успішно стартували з музикою уже наприкінці дев’яностих. У контексті створення музики, які, на вашу думку, суттєві відмінності між дев’яностими, нульовими, десятими, двадцятими?

Я починав, мабуть, ще на початку 92-го. Цей період не дуже помітний… Маю на увазі, що ще не було масмедіа, не було Інтернету. Майже неможливо було просто взяти та записати альбом, зняти якісне відео, знайти достойну апаратуру. Майже неможливо було й записати електронну музику. У той час, коли британські, американські, європейські електронщики вже грали на крутих машинах, усі ці семплери, сіквенсери... ми у цей час могли хіба що купити чеські або болгарські самопальні гітари. 

Що маємо сьогодні? Кожен школяр або студент має усі інструменти для створення надсучасної музики. Я маю на увазі будь-який ґаджет: мобільний телефон, планшет, ноутбук. І це – круто. З іншого боку, через це контенту стало настільки багато, що слухач може в ньому потонути. Як серед цього знаходити якісь свої острівки цікавого особисто тобі контенту – це вже інше питання. Ось саме це для мене – головна відмінність. Ти можеш бути ким хочеш, можеш робити як і що хочеш. В кінці кінців, піти у крамницю та купити будь-яку гітару. Як у Кобейна, або як у Хендрікса… Відчуття океану можливостей.

В тому, що зараз відбувається з музикою – більше мінусів чи плюсів?

Хм. От де краще захлинутись? У калюжі чи океані? Хтось напився, впав у калюжу та на моїх очах захлинувся, хтось в купався в плавках і став жертвою шторму. Я не знаю, як краще. В якомусь плані, я не заздрю молодим людям: на них звалився величезний об’єм інформації. Двадцять років тому дуже дозовано приймали нові імена. Хтось допомагав. Наприклад, був якийсь один музичний критик з великого видання. Цей критик казав: обов’язково послухайте цю групу, або жанр. І вибору, по факту, в тебе не було. Ти уже був фанатом нового колективу, ти уже шукав записи. Чекати, поки хтось транспортує тобі касету з-за кордону? Навряд. Розумієте, тут два полюси, але підходи можна комбінувати. Намагатися одночасно “слухати” сьогоднішнє інфополе, але не втрачати актуальність – залишатись собою. І бути собою. Загалом, не слухаю надто багато нової музики. Свій стиль я вже знайшов. 

Перенасиченість, про яку ви згадали, веде до девальвації цінності популярної пісні. Ви згодні, що сьогодні більше немає і не може бути нових Великих Артистів?

З одного боку здається що так, але в той же час – я зовсім недавно бачив справжній ажіотаж навколо деяких шоу. Наприклад, 21 Pilots – рік тому зібрали повний Палац Спорту. Впевнений, зібрали б ще декілька разів. Тому що шоу дійсно круте. Я можу не любити цю музику, але бачу, як круто це зроблено. Це артисти, дійсно, такого… стадіонного рівня. Imagine Dragons – та сама історія. Вони були взагалі без якоїсь незвичайної шоу програми. Просто вийшов альфа-самець в шортах, і увесь стадіон був його. Зараз усе це є. Є люди, що грають. Можливо, на більш простій апаратурі, у менших залах. Згоден, що у них навряд є оце “блін, я буду стадіонною зіркою!”. Вони просто пишуть музику, викладають її в Інтернет, і – бум! Її слухають усі підлітки. Ставлять на блютуз-колонках нові бенґери. В телефонах обмінюються один з одним. Я от не знаю, що можна розчути з динамику телефона... але ж це – працює! Молоді слухачі напам’ять вивчають рядки, без стадіонів, просто пір-ту-пір шерінг, що сьогодні теж працює чудово. Отже, ми знову вертаємось до стейтменту “можна і так, і так”. Стадіони нікуди не ділися. Великі артисти теж. Навпаки, свого часу не всі до нас, на жаль, доїзжали. Певний, що зараз на концерт Radiohead зібралася б велика аудиторія. Або на AC/DC .

Так, але здається, ніби це зірки, що сяють з минулого. А сьогодні ми бачимо сяйво хвоста комети, якось так.

Так, але – яку аудиторію зібрала б Біллі Ейліш сьогодні? Якщо б виїхала з-за кордон? Вона абсолютно нова артистка. В порівнянні з дев’яностими, ба навіть нульовими, це сучасний молодий стадіонний артист.

Тут не посперечатися. А як зараз молодим артистам просувати свою музику? Чи важливі зараз думки професійних критиків, публікації в “великих” медіа?

З одного боку, музичні журнали майже зникли. Сьогодні ще трохи є, але... Колись – це дійсно був вагомий інструмент впливу. Глянцеві видання про музику чи про моду обов’язково мали рубрику “Нові альбоми”. Огляд нових CD, солідні поради. Щось таке. Від рівня популярності журналу та самого критика залежало багато речей. Та що казати, деякі журнали писали виключно рецензії, а аудіторія стовідсотково слухала платівки по цим рецензіям. Сьогодні отримати рецензію на альбом – майже неможливо. Є кілька цікавих зінів, так: сайт Neformat, рубрика рецензій у виданні Varianty Lviv. Там львівський чувак чудово пише. Контент такого штибу цікаво читати з погляду гонзо-журналістики. Сама музика в цьому розрізі не має великого значення. Це просто платформа для написання крутих есей. Такі журналісти більше розмірковують, вплітають референси на якісь інші колективи. Висвітлюють перекликання з іншими жанрами або артистами.

Зараз напрочуд багато компліментарних рецензій у музичних ЗМІ. Краще аби критик був жорстким, чи навпаки? 

Я навіть не знаю, як краще. Пам’ятаю часи дуже злих, критичних рецензій. Не можу сказати, що це підбадьорювало молодих музикантів. Коли молодий, з рухомою психікою, і здається, ти най-най-найкрутіший... А тут раз! На самому початку шляху тебе “мордою об асфальт”. Типу, шо ти тут понаписував? Своїх пісень? Пф! Такий негатив хвилював сильно. З іншого боку, якщо ти вже потрапив у серйозне діло музики, будь готовий тримати удари, в тому числі критиків.

Я не можу писати жорстко негативні рецензії. Або давати негативні відгуки. 

Я також не можу. 

Як музикант, розумію – навіть найслабша пісня є результатом роботи. Подекуди тяжкої. 

Так, абсолютно. Взагалі, щодо відгуків – у мене бувають дивні діалоги. Пишуть: ось трек, оціни, як тобі? В такому випадку уточнюю: моя рецензія точно необхідна? Я ж просто людина, яка суб’єктивно усе оцінює. Я міг сьогодні прокинутись не з тої ноги чи з не з тим настроєм, посваритися з кимось і, блін, тут ще твій альбом. Як я маю оцінювати? Моя думка не істина в останній інстанції. Та й взагалі, я можу бути не цільовою аудиторією цієї музики, можу просто жанр такий не слухати. Тому оцінювання це настільки суб’єктивна річ... Усі ми різні, з різним світосприйняттям. До речі, будь-який культовий музичний гуру та критик “ламається” вже на першій критичній рецензії твого улюбленого гурту. Думаєш, блін, я так йому довіряв! А він обісрав такий гурт, ех... 

Талановитий музикант може стати успішним без просування? 

Думаю, що ні. Розумієте, «успіх», якщо розглядати глобально – це комплекс, “мікс” з різних речей. Трохи авантюри, трохи винахідливості, трохи вдачі – бум! Є успіх. Воля випадку: десь комусь щось поставив, це почули правильні люди. І вони – ого, а хто це?! Це ж майбутня зірка, негайно дайте контакти! У 90-х усі шукали спонсора. Музиканти не мільйонери зазвичай. Ні апаратуру купити, ні студію орендувати… Тому у деяких був такий, скажімо, солідний дядько. З грошима.

У багатьох?

Це дуже така неприємна річ, чесно кажучи. Зазвичай це було пов’язано з певними відносинами. Співачка, продюсер… У таких випадках творчість була на другому плані. Заробляли, граючи десь на святах перед успішною публікою. Ну, розумієте.

Корпоративи!

Типу того. До речі, ми (з “...и Друг Мой Грузовик – прим. ред.) також мали подібний виступ. Для справжніх бандюків. 

Ого! Як це було?

Приїжджаємо у клуб. Там братки. Поруч – дівчата на каблах, в коротких платтячках. Атмосфера, м’яко кажучи, “негативна”. Хтось виходив покурити, бачив що ці “відвідувачі” мали чи то зброю, чи що, в багажнику машини. Це було трохи лячно. Та взагалі у тій системі жити і працювати було часом моторошно. 

“Вагоновожатые” зробили шикарний саундтрек для серіалу “ЗНО”. Ви його дивилися?

Подивився вже після того, як ми зробили цю пісню. Коли писали, серіалу ще не було, було лише декілька сцен, але я навіть їх не дивився. Я обіграв три ключові слова з назви: секс, інста, ЗНО. Просто нам видали синопсис разом із завданням “зробити пісню”. Я подумав: якби зараз був підлітком, то що б сказав по цим трьом темам? Звісно, це кумедно, бо я вже дорослий дядько, не такий, як сьогоднішня молодь. Сам серіал, мені здається, вийшов трохи іншим, ніж планував режисер. Пам’ятаючи про «Мої думки тихі», я очікував більш артової історії. 

Як вам, до речі, “Мої думки тихі”?

Один із найкращих український фільм останніх часів, чи часів незалежності. Тому не хотілось б критикувати режисера, я певен, у нього все ще попереду. Проте “ЗНО” мені було дивно дивитись. Хотів би поспілкуватися із підлітками, спитати – як вам? Вам не здається, що це туфта? Ви ж не такі трохи? Взагалі, у серіалі є смішні моменти, Антоніо має прикольний гумор. Є сучасність. Але там неприродня мова, у Вінниці так не говорять. Але блін, все одно думаю, що це – нульова позначка, далі буде щось цікавіше, крутіше. Спроба зарахована, скажімо так. 

Про неприродність. Ви співали українською, співали російською. Зараз – тільки українською. Але ніколи – англійською. Чому?

Не знаю англійську на тому рівні, щоб писати тексти. Коли я почав займатися музикою, то співав виключно російською. Потім потихеньку почав переходити на українську. Скоро вийде наш повністю україномовний альбом. Через 20 років після початку в групі. Можливо, ще через 20 років поставлю мету заспівати англійською. 

Англійська – досить неприродня штука, але вона була популярна не так давно серед “андеґраунд” сцени. Я співав та іноді досі співаю англійською (сміється).

Звісно, гурти які зараз використовують англійську, знаходяться у дивному становищі. А колись це було модно.

Що змінилося?

Раніше був оцей “фльор” іноземний: ти такий модний-міжнародний. Завойовуєш захід. Hardkiss здобули популярність, будучи англомовним колективом. Дивно, що було багато таких гуртів, але ніхто з них популярність так не завоював. На заході слухають україномовні колективи, типу DakhaBrakha. Або ж нішеву історію, як-от Stoned Jesus.

Або Jinjer.

Також ніша. Метал. Стоунер рок.

Розкажіть про плани “Вагоновожатых”. Коли вже альбом? Або ЕР?

На 18 червня назначена презентація. Думаю, за місяць він дійде до всіх слухачів. Будем завантажувати в ефір, стрімінг платформи. Альбом цей нам допоміг записати карантин. Ми змогли усвідомити, осмислити цей час. Осмислити такі явища, як творець, мистецтво, час. Або – такі речі, як світовий катаклізм, пандемія. Як взагалі можна у цьому часі виживати? Та що з цим робити? Нам створення платівки допомогло заспокоїтися. Просто сісти і потихеньку починати роботу. Ми нікуди не поспішали. Я думаю, що можливо цей альбом взагалі не вийшов, якщо б не було карантину. Ми б його писали ще три-чотири роки, постійно відволікаючись на концерти, фестивалі, особисті справи. Альбом для нас – цінний, він – про своє. Про наше. Було б цікаво послухати оцінки: чи дійсно змінився попит по відношенню з попереднім нашим релізом. Мені здається що він відображає цей час у якому ми всі опинились.

Який настрій альбому?

Світ гине. Пандемія – це перший гучний дзвінок. Треба щось робити. У нас має бути якийсь план Б. Зараз такого плану немає. Всі опинилася відрізаними і закритими по своїх домівках. Десь у Європі люди за це отримують якусь компенсацію, а у нас просто сказали: рєбята, сидіть і тримайтеся. Світ – непроста штука і без пандемії, але це такий вагомий ляпас від природи саме нам, людям. Які просто засрали цю землю, особливо за останні 100 років. Відношення до тварин, екологія, стан Землі, ось що дійсно важливо. Не атомні станції, що вибухають та отруюють життя.

Отакий сьогодні дух часу?

Я тобі більше скажу. Коли ми цей альбом писали, я був впевнений – це альбом про смерть. Але ми викинули з нього одну пісню і він змінився. Тепер він – про життя. Про те, що інколи смерть може і не зазирнути в гості. Скаже «лаааадно, ще один шанс, останній». Чувачок вижив. Але чи виживе він наступного разу? Вісім ножових – це спойлер. Ліричний герой вижив, і це – головне. Проте наступного разу йому може так не пощастити.