Світлана Олешко про Міська Барбару
Іванна Скиба-Якубова
Короткий профіль

Місько Барбара — актор театру «Арабески», музикант, перекладач, співзасновник і соліст гурту «Мертвий півень», легенда українського рок-н-ролу.

14 листопада мало би виповнитися 50 років легенді українського рок-н-ролу, солістові гурту «Мертвий півень», акторові харківського експериментального театру «Арабески» Михайлові (Міську) Барбарі. Та, не доживши місяць до свого ювілею, Михайло помер — 11 жовтня, у Харкові, на руках у своєї дружини, режисерки «Арабесок» Світлани Олешко. Смерть Міська стала величезним шоком для української культурної спільноти, тож напередодні ювілею ми вирішили записати розмову зі Світланою: про співіснування двох потужних митців як подружжя, спільне творення, спільне дорослішання, роль Барбари в театрі та інші як інтимні, так і суспільні речі.

Світ, оскільки ми пишемо цю розмову фактично напередодні Міськового ювілею, то давай саме з нього й почнемо. Як ви планували його святкувати? Як Місько взагалі рефлексував цей вік? Адже за великим рахунком у нашій культурі 50 все ще сприймається як щось таке межове, епохальне. 

— Готувався. З іронією ставився, але реально готувався. Я могла б припустити, що він захотів би сховатись, але ні. Навпаки, були заплановані три концерти у Львові: в «Ляльці» — «Монологи про найважливіше», у LV Cafe jazz club, в якому він із Марком Токарем та Андрієм Арнаутовим мав новий проєкт робити, і вечірка до дня народження в пабі «Братиська». І буквально в неділю [Місько помер у понеділок — авт.] він переписувався з художниками (Сергій Савченко, Ґєник Равський, Тоня Денисюк), з якими планував робити мерч, і на одній футболці мав бути напис [підмигує] «Ще по 50». 

Люди по-різному йдуть, і, бачиш, він пішов на такому підйомі! Усі бачили й казали, що прекрасно виглядає, стільки планів, стільки енергії.

rec
VIDEO. Світлана Олешко Про Міська Барбару.

Для нього 50 – це був радше новий етап, ніж підведення підсумків, правда? 

— Абсолютно! Було відчуття дорослості, у хорошому сенсі. Дорослість, відповідальність, смакування життя спокійне… Життєва сатисфакція. Альбом цей… він, знову ж таки, дорослий [цієї осені Місько Барбара разом із Юрком Єфремовим записали новий альбом «13 пісень про любов»; послухати альбом можна на Ютубі та на всіх цифрових платформах — авт.]. І страшенно сучасний. Я так зворушилась: Остап Українець зробив радіоефір, де розказав історію не тільки «Мертвого півня», а фактично про той час, коли поставали перші пісні, і у чат під ефіром прийшли школярі, студенти, які почали зізнаватись, що от «ми тільки зараз його почули, що ж ми, такі ідіоти, слухали російськомовне, коли у нас така музика є своя». 

Ви прожили разом майже 20 років. Це час, за який люди дуже змінюються і часто буває, що через 15-20 років — це вже абсолютно не ті люди, що сходились. Але у вашому випадку виглядало так, що ви якось синхронізувались і змінювались разом…

— Ти знаєш, мені важко сказати, напевно, ми змінюємось. Місько змінювався, передовсім, професійно. Він кинув достатньо комфортне життя, адже був головним редактором «Радіо Ініціатива» у Львові, це було його місто, де на кожному кроці він із кимось вітався. 

Але він хотів театру. Я була проти, насправді, його участі. Це Жадан написав для нього роль [перша вистава «Арабесок» за участі Михайла Барбари — «Merry Christmas, Jesus Christ», 2001 рік — авт.]. Я казала, що Місько нам не пасує, він не впорається, він музикант, зірка, а мені потрібен актор. Урешті-решт, жодної зірковості не було. Упродовж репетицій, тренінгів він був із усіма на рівні, треба носити декорації — носив. Він дуже старався і це був шлях спільного нашого зростання. 

Якщо говорити про особисте… Місь рано дуже пішов від батьків і особливого добробуту у дорослому віці не мав. А я навпаки, жила весь час у великій родині. Він на початках купував усе завжди як для однієї людини. Щодня трошки якоїсь їжі, пачку цигарок, а я безкінечно робила запаси, варила борщі на родину. Ми сміялись, здебільшого, з цього приводу, але потім і в нього з'явилася ця звичка робити запаси, соління. Я розумію, що, можливо, людям ззовні це здавалось дивним — зірка, солить огірки-помідори, але ми кайфували від цього.

Як усе відбувалось у побуті?

— Ми все робили разом. Багато хто цього не розумів. Наприклад, батьки говорили: а що це ви завжди приїжджаєте вдвох? А у нас була взаємна страховка, договір, що ми не вступаємо у жоден проєкт окремо, тільки вдвох. Ми, фактично, фізично не розлучались, у нас немає листування приватного, тільки робоче: текст переслати, список пісень чи технічний райдер. 

Ми просто не розлучались фізично. Максимум Місько ходив у супермаркет за рогом і це виглядало так: «Я пішов у «Спар», туди й назад». Я розуміла, скільки це забере часу. Потім він повертався, витягав продукти і казав: «Ти знаєш, там не було твоїх сигарет, ще піду за ними». Оце і всі розставання.

Сьогодні 27 днів із його смерті, ми ніколи не були так довго окремо. Я на кухню — Місько зі мною, хоча раніше він не готував, але врешті-решт став таким су-шефом. Ми готували разом. У цьому був сенс. 

Сварились ми в основному на теми професійні. Я була зарізка з ним у театрі, тому що це ж мій чоловік, і я інколи могла його шпетити. Часом несправедливо. В побуті причин сваритись у нас не було. Місько з тих чоловіків, які ніколи не забували опустити накривку на унітазі — і реально, і символічно… Тобто, він думав про людей, які живуть поруч. Про мене. Якось я кажу: «Давай придумаємо, куди ми втулимо посудомийну машину» — ми ж любили гостей, готували багато. Він дивився, дивився, думав, і врешті каже: «Коротше, я буду посудомийною машиною». І зараз у мене в пам’яті м’язовій немає такої опції як миття посуду, поставила і пішла. 

Скажи мені от що. Ви обоє потужні митці, кожен зі своїми творчими амбіціями. Як вам у цьому співіснувалось? Бо для багатьох це буває викликом, через який люди не проходять.

— Так, часом такі пари розпадаються, через конкуренцію творчу… Але я не є на сцені, я з тих режисерок, яких не знають в обличчя. Я за кадром, відповідно, добре бачу. Місько — актор, вокаліст, і йому потрібна була людина завжди за кадром, яка якраз бачить. 

Зараз мені треба скласти програму — 17 лютого в Будинку звукозапису в Києві буде великий концерт до його ювілею, там будуть Славко Вакарчук, сестри Тельнюк, Сергій Жадан, Саша Кольцова, Марія Бурмака, Юрко Андрухович, ТНМК, Андрій Середа, Вій, Сергій Фоменко, Христина Соловій, Мирослав Кувалдін, Іван Леньо — а для Міська завжди була страшенно важлива драматургія концерту. Завжди тільки він робив список, що за чим іде, що виконується цього разу, і тут я не втручалась. А тепер немає з ким порадитись, як розставити ці пісні. 
Сценарії він завжди читав, правив, або коли він перекладав — я набирала. Ми з’ясували в якийсь момент, що, звичайно, польську він знає краще, а українську, як це не дивно, краще знаю я. 

У виставах «Арабесок» тих років, коли ви вже разом працювали, яка його роль була у співтворенні? Навряд чи він був просто актором-виконавцем твоїх режисерських задумів. 

— Не був, безперечно. По-перше, вся музика завжди була на ньому. Якщо він не сам її писав, то саме він працював з композиторами, музикантами. Якщо співали інші актори, то він був вокальним коучем. Він показував, як треба цей текст співати, писати музичну партитуру і це тепер теж величезна диряка… Я ж ніби і робила це раніше сама, а тепер забула, як це самій робити. 

По-друге, він же актор-співавтор був, вибудовував роль, і ця його пластика… Іноді капризував, звісно. 

У «Монологах про найважливіше» [моновистава «Арабесок» про культуру, за текстом Мажени Садохи в перекладі й адаптації Міська Барбари і його виконанні — авт.] у першій версії чомусь я вирішила, що він має бути в костюмі і в мештах, які йому тітка з Бельгії подарувала. І от декілька вистав він у тому зіграв, а потім сказав, що ці мешти одягне тільки на похорон, що, власне, і сталось. 

А в інших випадках навпаки, от «Merry Christmas, Jesus Сhrist», наша з ним перша вистава, — художник вигадав йому такий ужасний костюм, тріко червоне, хутра, чорті-шо, корона з-під пляшки «Оболонь». Я художнику кажу — сподіваюсь, що Місько скаже: «я це не вдягну!». І тоді я його вижену за непрофесійність. А він спокійно цей костюм прийняв.

Вони там спочатку навіть у пуантах грали, це з нашого боку з Олександром Білозубом, художником-постановником, було досить підло. В українському театрі з костюмами ще можна змиритись, а взуття — це катастрофа, от в що їх взути? Я кажу «давай в пуанти!». 45-й розмір, спеціально замовляли. Чоловічих же пуантів не буває. Це було страшенно незручно, але він і не пікнув навіть. Решта нили, хоча через декілька репетицій бігали у тих пуантах, як у капцях домашніх. Барбара єдиний, хто ні на що не нарікав.

Я от думаю про цю вашу трилогію історичну, про три катастрофи українського народу 20 сторіччя: Голодомор, Волинська трагедія і Чорнобиль. Місько був же не просто актор, а інтелектуал, по-своєму дослідник, плюс він виріс не в нашому східному, а в галицькому контексті, тож у нього могли бути інші точки зору на якісь речі, інші перцепції. Як він тут з тобою працював? Чи допомагав, чи ви дискутували?

— І дискутували, і додавав і, насправді, був для мене провідником у польську культуру та мову, хоча, на відміну від Міська, я вивчала польсьску в університеті, а знаю її набагато гірше. 

У мене вчора було інтерв’ю з Ірою Мацевко [історикиня, проректорка Харківської школи архітектури, раніше — керівниця програм публічної історії у Центрі міської історії в Львові — авт.] і вона розповідала про це ж: ловило польське радіо, слухали рок, ловило польське ТБ, і вони просто на цьому виростали. 

Або нам замовила CXIД Opera зробити синопсис для опери про Шевченка. Я була зайнята заявками різними на ґранти, кажу: «Місь, давай ти читаєш Шевченка, а я Забужко «Шевченків міф України» і тоді робим». Поки я збиралась читати Забужко, Місь фактично вигадав кістяк лібрето. 

Ми часом між собою говорили якоюсь дельфінячою мовою. У режисурі ж комунікація — основна суть професії, мені треба з усіма домовитись і кожному пояснити задачу, прийняти рішення. А Місько мені давав таке щастя не приймати рішень і нічого не пояснювати.

У мене ще особисте питання, це те що мене вже по-жіночому цікавить. З віком люди не лише світоглядно змінюються, а й фізично. Змінюється фізіологія, відтак — ритм життя, якісь речі, які в 20 заввиграшки, вже не робиш. Як ви допомагали одне одному старшати і приймали дорослішання одне одного?

— Ми були страшно задоволені одне одним і своїм віком. Ця доросла тілесність — вона зовсім інша. Між іншим, і секс. Я може молодих людей заінтригую, але дорослий секс набагато кращий, ніж у 20-річних. Тут все — і повага, і досвід, і ніжність, тактильність… У дорослих людей це набагато тонкіше й точніше, ніжніше відбувається. Підлітковий секс — це таке бог зна шо, як я тепер розумію.

Ясно що ми не були ще аж такі старі, щоб прям фізіологія напружувала, але якщо я хворіла, Місько тут літав, чаї мені приносив. Я взагалі такою принцесою з ним жила. Що ще, ну не знаю, дорослі люди пукають частіше. І я якось кажу — слухай, давай, може придумаємо якесь слово смішне в таких випадках казати. І ми придумали, це було слово «їжачок», і ми сміялись. І це теж те, чого в юності люди здебільшого ще не вміють, водночас іронія й ніжність, і прийняття реальності. Ага, ну і Місь хропів. Доводилося його штурхати.

Слухай, це напевно буде боляче, точно буде, але давай спробуємо реконструювати ваш типовий день…

— Він прокидався першим, слухав радіо Nowy Swiat. Потім заглядав: «Уже кави?». Я могла сказати, що я ще поваляюсь, або так, уже кава. Тоді молов каву і варив у турці. Якщо молоко виявлялось несвіже, він вискакував і біг за цим молоком.
 
Потім було запитання «Ще кави чи вже сніданок?». Насправді, це був найкращий час кожного дня, тому що я нахабно валялась під ковдрою, пила цю каву і робила німецьку. Йому дуже подобалось, що я стала вчити німецьку. Місько її добре знає, він вчився у німецькій школі. 

Потім був сніданок і справи. Ми ж керували театром і справами всіма. Месенджери, емейли… Якщо польською, то він листувався, це могло бути з моєї скриньки. Щось готували завжди і для себе, і гостей. Якщо гості, то далі могли бути закупи. Я писала списки, що нам треба, а він уже йшов сам у магазин чи на базар. Він знав, де він купує м’ясо, фрукти-овочі, я поняття зеленого не мала про це. 

Далі готували та їли разом. Потім репетиція. Або в «Арабесках», або у нього з Юрком [Єфремовим] у нас вдома. 
Ввечері разом дивились серіали — це і відпочинок, і елемент професії. Із зовсім останнього почали дивитись «Колапс» [документальний серіал від Суспільного про здобуття Україною Незалежності — авт.]. Ми подивились одну серію, а вони викладали одну на тиждень, і Місь сказав, що нехай усі викладуть, ми подивимось уже всі зразу. Ну і не подивились. 

Місь любив страшенно гори. Але не ходити ними, а так, знаєш, на них втикать. А я море люблю. Він спочатку стверджував, що моря не любить. Але після парочки разів на Середземному морі, у Герцлії, виявилось, що любить. І це завжди був пошук компромісу — щоб і втикати у гори, і плавати. Але ж ми й подорожували в основному по професії. Ми настільки багато їздили в допандемічні часи або з театром, або з концертами, що на нормальний людський туризм нас не вистачало. Максимум після гастролей залишитись на пару днів десь для себе, пробігтись музеями, в театр сходити. А так, якщо вже відпустка нормальна, людська, то ми ховались десь на березі моря, щоби поменьше людей, побільше книжок. 

Львів і Харків, два головних для нього міста. Що змінилось після переїзду у його звичках? Можливо за чимось сумував львівським, чи щось його тут, у Харкові, дратувало? 

— Те саме, що і нас з тобою, і всіх нас, «наших людей». Засилля попси, ганьби, сірості, кернесів... Бачиш, він зі Львова дуже свідомо поїхав, за професією, за коханням, і виявилось, що для нього важливіше було з ким жити, ніж де жити. Зрештою, як у Андруховича: «не їдь до Львова, такого міста вже немає». Того Львова, який Міська сформував і який він творив, його вже немає. Ми, наприклад, так і не зайшли на Дзиґу після смерті Марека [Маркіян Іващишин, один із керівників «революції на граніті», співзасновник львівського арт-центру «Дзиґа», помер у 2019 році. Після продажу «Дзиґи» новим власникам її політика/естетика багато в чому змінилася, що категорично не прийняла частина культурної тусовки — авт.]. Ми фізично просто не могли цього зробити.
Та і взагалі, ми жартували, що зараз у Львові тих, кого ми любимо, вже більше на Личаківському цвинтарі, ніж по барах. 

Наш друг, Микола Княжицький — до речі, у нього в день похорону Міська вінчався син, то він його повінчав, сів в машину і поїхав ховати Міська, — він сказав на поминках «боже, він так любив ваш Харків!». І от галичани дійсно часто не розуміють, як можна любити Харків, але ми ж то з тобою розуміємо, що любив він-то який Харків?

Наш.

— Наш. Третій, за Шевельовим, чи то П’ятий, який ми намагаємось будувати. Ми жили тут у центрі, між будинком «Слово» і могилою Хвильового. Тепер я живу між будинком «Слово» і могилою Міська. 

До речі, є купа ображених, що Місько не на Личаківському похований, але це була його воля, і цього достатньо. 
Останні пару років, якщо ми були у Львові, ми обов'язково ходили на Личаків, до Марека, й до Сашка Кривенка, і до Назара Гончара.

І я чомусь запитала — «Місь, a ти б де хотів?», хоча ніхто з нас про смерть не думав, і він, не роздумуючи, відповів «у Харкові, біля тебе» — і все, немає дискусії.

Ти відчувала, що його поява у Харкові якось змінює культурний контекст міста?

— Та хто такими категоріями мислить? Ми жили абсолютно реальним, фізичним життям. Для нас було величезною проблемою вести соцмережі. Ми розуміли, що зараз інакше не можна, тим більше у нашій професії, але нам не треба було ні з ким нічим ділитись, ми ділились усім одне з одним — абсолютно усім, інтелектуально, емоційно, фізично…

Коли Іван [син Світлани Олешко і Сергія Жадана — авт.] наш був ще маленький, ми часто ходили у докернесівський зоопарк погуляти, і от він вперто не бачив слона — він не поміщався йому «в об’єктив», масштаби не ті. І от у мене таке враження, що для багатьох людей Місько був таким слоном. І масштаби його впливів ми ще досі не розуміємо. Треба розрізняти популярність і впливовість. Лесь Курбас не був популярним. Популярними були Володимир Сосюра, Остап Вишня, але впливи далекосяжні — це зовсім інше. І от Міськові таланти більше про впливовість, ніж про популярність.

Зараз багато музикантів почали писати пісні на вірші наших поетів, просто брати добру поезію, а, по суті, цей тренд Барбара запустив ще бозна-коли, це його фішка. І є цілі покоління людей, які почали читати українську поезію саме через те, що Місько її співав.

Я от зараз чомусь думаю про одну з моїх улюблених ваших вистав, «Радіо Шансон. Вісім історій про Юру Зойфера» — взагалі, уклін вам, що ви це зробили, втягнули Зойфера в наш культурний контекст, мало хто про нього, на жаль, й досі знає (я колись жила на вулиці його імені і це щоразу треба було пояснювати, хто це), — так от, скажи мені, чи можлива була б ця вистава без Міська? 

[Юра Зойфер — австрійський поет, драматург, автор гострих вистав для політичного кабаре, антинацист, єврей за національністю, харків’янин за народженням, один з тих, хто вводить в драматургію ХХ ст. персонажів із маргіналізованих класів — авт.]

— Неможлива. По-перше, вона музично досконала тому, що Місь переслухав таку кількість клезмерської музики, що навіть музиканти з Kharkiv Klezmer Band дивувались, що він орієнтується в ній краще за них. Клезмер — це ж народна музика, Жадан [Сергій Жадан — автор п’єси до цієї вистави — авт.] казав, що все життя мріяв, щоб на його вірші народна музика з’являлась.

І знаєш, тут відбулось те, що не відбулось у «Вишиваному» [«Вишиваний. Король України» — опера Алли Загайкевич на лібрето Сергія Жадана, прем’єра якої відбулася в СХІД Опера 1-2 жовтня. Згадка про цю оперу виникає в розмові, зокрема, тому, що саме там ми зустрілися зі Світланою і Міськом востаннє, домовилися за пару тижнів випити, а за 9 днів Міська не стало — авт.] — співпраця між автором і режисером, автором і конкретним колективом.

Я просила Жадана перекласти для нас якусь п’єсу Зойфера, бо український переклад був усього один. Петра Рихла з Чернівців. А в сучасному театрі краще робити переклад для конкретної постановки, для конкретних акторів. І Жадан читав, читав і сказав «Давай я тобі краще сам напишу п’єсу про Юру Зойфера» — і написав. 
Це геніальний текст, на який Місько підібрав геніальну музику, і воно все зійшлось. От так в сучасному театрі і має бути: спільна робота режисера, композиторів і автора. 

Жадан — слухняний уважний автор. Коли ми робили «Merry Christmas» з молодими недосвідченими музикантами — він для них переписував по сто разів тексти, щоб воно лягало на музику. Все писалось по-гарячому, і музика, і тексти, і вже у процесі працювали над постановкою. Кажу: ти розумієш, ти пишеш тільки небесний рівень, в тебе суцільні вищі світи і лише трошки пекла, а де ця середина, інтермедія, звичайне життя? Каже — ага, дійсно. І тоді він написав соціальну рекламу — черепаховий суп у кубиках, «насправді черепахи не співають». 

А без Міська «Радіо Шансон», абсолютно неможливий. Він же пропрацював усе. Не тільки у своїх партіях, а й для решти проспівав. Жоден актор самостійно б не впорався там із випрацюванням ролі.

У вас є кілька вистав на тексти Жадана, Місько багато пісень робив на його тексти, я знаю що багатьох це дивує, мовляв, перший чоловік, другий… Як розмежовувалось приватне й професійне?

— Ти ж знаєш, що колись вони їздили разом у Карпати, щоб спільно писати роман? 

О, я навіть підозрюю, чому не написали. 
— Та ж ні.

Та я про те, що певно багато червоного сухого в горах було.

— Нє, тоді ще був коньяк.

Ну бачиш, не випадково Сергій Міська тоді запросив. Ясно, що ми були знайомі раніше, і був «Апокаліпсис почнеться звідси» [фестиваль 1999 року, який робили Сергій Жадан із Харківським ЛітМузеєм — авт.], і виступи на всіх можливих революціях і протестах, була акція «Україна без Кучми» — уяви, нам навіть дозволили поставити апарат навпроти СБУ. 

І якраз у нас була прем’єра Ірванцевої «Маленької п’єси про зраду», через політичні акції нас із нею не пустили у театр Шевченка, а у «Роддом» [колись — напівзакритий культурний клуб у Харкові, зараз у його приміщенні працює Харківська школа архітектури — авт.] пустили. І після концертів вуличних ми сиділи у готелі «Харків», і тоді це ще ніхто не формулював як «Схід і Захід разом», але вже було очевидно, що треба зробити щось разом. Власне, Жадан сказав: «А що може бути більш об’єднуючим, ніж ідея Різдва? Тому я напишу вертеп і для Міська роль». Він його тоді в дійових особах «Стрьомний Тип» підписав.

Музику писала харківська група Lюk. Ми жили фактично місяць у Львові. А через якийсь час у нас із Міськом виникли стосунки. 

Але Місько був одружений, я була заміжня і у мене була дитина, і ми так досить довго цим стосункам пручалися.
А потім — знаєш, може це не типово і занадто відверто — але врешті Сергій мені сказав: «я не розумію чому ти не маєш права жити з чоловіком, якого насправді кохаєш». 

Далі було за замовчуванням, що Місько може брати будь-які тексти Сергія і їх співати, часом він його просив прислати щось нове. 

У нас в «Арабесках» є три спектаклі на тексти Сергія: «Merry Christmas, Jesus Christ» «Red Elvis» і «Радіо Шансон». Ми жили в одному середовищі, і можна, звісно, за доктором Хаусом, поділити друзів після розлучення, але ми не хотіли ділити. Повітря одне, вулиці ті самі, цінності ті самі, деякі вірші про одну особу написані, тому легко співалось. Може це дивно, може не дивно, може так і має бути.

Що буде з «Арабесками» далі?

— Як казала Скарлетт О’Хара, «я подумаю про це завтра». Єдине, що я точно впевнена, що Місько хотів би, щоб театр існував. На 9 днів прийшли усі актори, і я кажу: «знаєте, друзі, вже сховатись за Світлану з Міськом не вийде, тобто прийдеться за себе і за того хлопця». 
«Арабески» будуть, можливо, це буде театр імені Міська Барбари, але зараз це занадто боляче, фактично у нас зараз немає жодного спектаклю без Міська. Як його замінити?

Місько був людиною дуже доброю і дуже мудрою. Один із небагатьох, хто, завжди маючи чітку позицію, не говорив зайвого і жодного разу «не зашкварився»… 

— Він аристократ, і в прямому сенсі, по роду, і по способу мислення й дії. Просто шляхетна людина. І так, він був дуже доброю людиною, якщо хтось завдавав йому шкоди, він ніколи не відповів нічим подібним. Його найгірший вчинок — те що він взяв і помер, і стільком людям одночасно зробив боляче. 

Я не хочу робити з нього пам’ятник. Але він справді не йшов на компроміси з совістю. На всіх революціях був, поглядів своїх не приховував і чітко артикулював свою позицію. У цього теж була своя ціна — матеріальна. Часом грошей не було взагалі. Але ми обрали дорослу позицію і говорили між собою, що якщо гроші — це найбільша проблема у житті, значить ми щасливі люди.

Вернімося до приватного. Через майже 20 років спільного життя ви цього літа врешті одружилися…

— Я маю тепер дві обручки [показує на руках]. Тема одруження виникала з самого початку фактично, але я мала таку ідіотську позицію, що можна жити разом без усяких там церемоній, але Місько наполягав, і так часто, що я у якийсь момент здалась. Та все якось не складалося, то гастролі, то нові вистави… А тут склалося. Але я сказала, що усе, що з цим пов’язано,— це твоя тема: придбати обручки, одяг, вигадати якусь ідею. Він усе це зробив, купив мені сукню, замовив обручки, а тоді стався карантин, локдаун, і знайшли час лише у червні. Розписуватися ми мали вдвох, у Трускавці. Там є прекрасний санаторій «Карпати». Там є послуга швидкого одруження, такий собі український Лас-Вегас.

А перед тим у нас був майже медовий місяць у Львові. І от у Музеї модернізму стоїмо під картинами Тоні Денисюк, а тут і вона сама підходить, а вони не бачилась років 20 з Міськом. І потім ми пішли у майстерню до Равського, і Тоня питає — «Де ви завтра?» — «Ми їдемо в Трускавець» — «Господи, та хто взагалі їде у той Трускавець?» — «Ми їдемо одружуватись». — «О-о, так я приїду, роботу свою вам подарую!». А тоді ще один старий друг взнав і теж зголосився.

Ну і от, ми приїхали за пару днів у Трускавець, віддали документи у цю контору і попросили не завтра розписати нас, а післязавтра. Там було озеро з питною водою, парк, і ми два дні відпочивали, жартували — хто з нас втече, хто перший загубить обручку. 

І от день шлюбу. Шлюб має бути о 15-й годині, а о 12-й дзвонять із шлюбної контори і кажуть: «Михайле Ярославовичу, ви знаєте, ви сьогодні не одружитесь».

З’ясувалось, що свідоцтво про розлучення, яке він подав, було не його, а його колишньої дружини, і система бачить Міська — одруженим. І вони кажуть: вам треба поїхати до Львова, взяти у суді, який вас розлучав, у архіві, документ, з цим документом піти у РАЦС, вам видадуть там свідоцтво про розлучення. Це триває всього 2-3 тижні. 
І тут, точно як у кіно, він потім сам сміявся, він робить такий жест рукою і каже: «Вір мені!». Вибігає, ловить таксі і їде до Львова. В цьому таксі починає дзвонити всім друзям: народним депутатам, адвокатам, журналістам, кому можна… І згадує, що у барабанщика, з яким він грав, мама працює в мерії Трускавця: і мама сказала, що ніякий РАЦС не зачиниться, поки Міська не одружать. 

І поки я нервово курила на балконі, дивлячись на лебедів і питне озеро, Місько підняв на вуха пів-країни і коли доїхав до суду на таксі, йому вже несли папірець. РАЦС був недалеко, він біжить із папірцем туди, тоді в банк, і маючи, ці папірці, дзвонить мені — «Вдягайся!». 

І от гості вже тут, я вся гарна стою з його вишиванкою на руках, о 17:00 РАЦС мав зачинитись, о 17:15 Місько вибігає з таксі, знімає футболку, вдягає вишиванку і ми зайшли — і одружились. 

Слухай, от ми роками граємось у нонконформісток, робимо вигляд, ніби офіційне одруження не має значення, але ситуації з хворобами, смертями, іншими стосунками з державою цю позицію заперечують.

— Так, зрештою шлюбна печатка має значення, і я раджу не відтягати на 15 років це рішення, бо все одно ми живемо у державі. Ну от всі питали, а чому ви одружилися саме зараз. Не знаю, але якби ми не були офіційно одружені, мені б його тіло ніхто не віддав. От і все. 

Наступного дня після похорону Міська я була у Львові на Конґресі Культури. Я тобі вже розповідала, що організаторки Конґресу підтримали мою ідею і разом із акторами театру Лесі зробили читання «Монологів про найважливіше» — це була така наша «секулярна панахида», дуже по-людськи, тим паче, що текст — він же про всіх нас. «Культура — це такі самі збройні сили».

У соцмережах не закінчуються спогади. От готуються концерти. Чи тобі ці способи вшанування — значимі? І що ще ми можемо робити для пам’ятання?

— Безперечно значимо, і для мене, і для Міська, я думаю, також. Що робити — в першу чергу, слухати музику, бо це хороша музика. Залишились вистави, відкриті проєкти, які ми вирішили продовжувати, три пілотних випуски блогу про культуру (викладу завтра і надійшлю) — і ми з партнерами вирішили, що будемо цей блог продовжувати, і я записала ще теж три випуски. 

Місько хотів дуже озвучити книжку Романа Шведа «Львів’янин між трьох окупацій», і дуже переймався, щоби встигнути, поки Роман ще живий… Партнери думають, що цей запис варто продовжити — так би озвучував один Місько, а так цілий театр. 

Я зараз мислю маленькими кроками і на короткі дистанції. Але буде от день народження, я точно знаю як він хотів його провести, і все, що було заплановано Міськом, воно все відбудеться. Ці три концерти у Львові відбудуться — у «Ляльці» будуть показані «Монологи» на відео, і будуть гурти співати його пісні. Джаз теж буде, музиканти готуються, 14-го листопада буде вечірка з презентацією нового альбому, «13 пісень про любов», як він і хотів, — у Харкові це буде прес-центр «Накипіло», у Львові «Твоє місто», ми зробимо телеміст, і ми будемо слухати ці пісні та про них говорити. А 17-го лютого буде вже згадуваний концерт у Будинку звукозапису, і я страшно дякую всім колегам-музикантам, які прийдуть і будуть співати Міськові пісні. Я думаю, він там посміхається, коли Вакарчук каже, що ранні пісні Міська на нього впливали, його формували. Він, до речі, обрав співати на концерті-трибьюті «Ми помрем не в Парижі» і «Б’ютіфул Карпати». 

Свєт, як ти взагалі сама?

— Фігово. Я тримаюсь, їм, сплю, працюю, є справи, які треба робити.  Моя подруга Надя Гончаренко теж втратила чоловіка, Сашка Гриценка, — ми всі його насправді втратили, ніхто не писав краще про культурну політику, про декомунізацію, — і вони так само жили і працювали разом, тільки вони науковці. І от Надя приїздила до мене, і оптимістично сказала: «Ну, гострий біль, такий пекучий, він минає. Міняється. На тупий безперервний».

Я чесно роблю і манікюр, і зачіску, гуляю, я знаю, що Місько так би хотів. І в домі мають бути порядки. Єдине, чого я не можу робити зараз і не знаю чи знову почну, — це готування. Але мене годують усі.

12.11.2021
Короткий профіль

Місько Барбара — актор театру «Арабески», музикант, перекладач, співзасновник і соліст гурту «Мертвий півень», легенда українського рок-н-ролу.

12.11.2021