Дар'я Хрісанфова : "Ми вдома"

Художниця Дарʼя Хрісанфова: ми вдома У перший день повномасштабного вторгнення росії в квартиру Дарʼї Хрісанфової, що в тихому центрі Харкова, влетів ворожий снаряд. За декілька секунд до цього харківська художниця, викладачка Академії дизайну, Університету міського господарства та кураторка культового арт-простору «ХудПромЛофт» вийшла в іншу кімнату і залишилась живою. З того дня майже всі художні роботи і атмосферні фото на її сторінці у facebook супроводжуються підписом «Харків. Ми вдома».

Ми всі по-різному переживаємо війну: Дарʼя надсилає у Всесвіт енергію спокою і любові. Вона не любить розповідати про велику частину свого життя, пов'язану із допомогою армії, але друзі знають, що майже всі гроші, що отримує від продажу свого живопису за кордоном, Дарʼя спрямовує саме туди. Для унікального в сучасній Україні проєкту комплексного видання літературних та нотних матеріалів новітньої української опери «Синій Птах. Повернення» Дарʼя Хрісанфова створила серію художніх ілюстрацій, завдяки яким лібрето, партитура, клавір та голоси окремих оркестрових інструментів набули неповторного – тонкого та ніжного, але міцного та натхненного – характеру.

Ми говорили на початку повномасштабного вторгнення, і тоді в тебе була особиста страшна історія, коли ти потрапила під обстріл. На другий чи третій день війни?

— На другий, це 25 лютого було. Так.

В твою квартиру влетіла ракета, ти…

— Знаходилась в квартирі.

Просто чудом вижила.

— Дива трапляються.

Так, але певно були все одно наслідки, як і у всіх нас, коли ми опиняємося близько до обстрілів. Як ти зараз? Це перше питання. Так, як ти?

— Ну, питання «як ти» в нас вже, мабуть, замінює ніжні, теплі речі, які просто ти не говориш багато, але говориш більш стисло. І вкладаєш в них набагато більше, ніж здається. Насправді, якщо можна так сказати, адже ми знаходимось в постійному стані війни, то добре. Чому добре? Тому що я навчилася жити так. Мабуть, я більш за все навчилася називати для себе, давати назву якомусь не тільки емоційному стану.

Я не дуже люблю слово «рефлексія», насправді. Бо коли знаходишся в такому стані, потрібно не тільки рефлексувати, потрібно думати. Потрібно переходити з одного стану в зовсім інший. Тому мені більше подобається слово «чуттєвість», «чуття». Мабуть, перейшла до себе до такого стану чуття, коли я його можу назвати, можу зробити з нього історію, як власну, так і не тільки власну. Останні проєкти про це говорять.

У нас з`явився свій досвід, і я згодна з Козловським, якого, на жаль, вже немає – оцей досвід «ми винні любові». Мені дуже подобається цей вислів, тому що ми всі залишаємось у любові і ми всі нею живемо.

Ти тоді дуже багато малювала, весь стіл був завалений малюнками, і ми розглядали поступово, як ти відновлювалася. Спочатку ці малюнки були не дуже детальні, не дуже точні, можливо. Мені тоді здалося, що саме оце постійне малювання тобі допомогло трошки відновитись.

— Так, так. І, в принципі, я малювати почала тоді: 25-го мені прилетіло — я намалювала кілька днів. Почала з 28-го лютого, і навіть оці перші малюнки, коли я на них дивилась, то рука … рука така, дуже не точна. Оцей рисунок, мабуть, це кардіограма, яка мені притаманна. Вона спочатку була дуже нерівна. Не те, щоб дизгармонійна, скоріше вона була дуже нерефлекторна, відбивала досить чіткий ритм. А потім в неї вже з`явились чуттєві нюанси. Коли я відновлювалася, з`явилась лінія більш прозора, більш чуттєва, менш жорстка. Ну, до цього ж у мене був трошки досвід в шпиталі допомагати, малювати з військовими.

Це до війни, ти маєш на увазі, чи вже зараз?

— 17-18-й рік, до повномасштабки. Я допомагала в неврології, психіатрії, малювала з хлопцями і дівчатами. У мене був певний досвід: як це трапляється, і як людина сприймає в певному стані, в неврологічному або в психічному. Я сама для себе була таким досвідом, коли ти малюєш і все називаєш.

Тобто, фактично, це терапія.

— Так, це моя власна штука, яка стала для мене не те, щоб виходом, але… це як дихати. Я займалася спортивним плаванням доволі давно, і це вміння дихати під водою трошки схоже на те, як ти дихаєш у війні. Навчитись дихати рівно, навчитись цьому диханню дуже важливо, не тільки щоб вижити.

Дихання у війні — дуже цікаво. Ти маєш на увазі, коли ти «продихуєш», як то кажуть?

— Так, тому що ми говоримо часто про стан, коли вибухи. Сьогодні зранку, наприклад… а я біля річки, мені дуже нормально чутно. Але коли ти можеш дихати, ти не тільки вдихаєш, ти можеш і спокійно видихати, дуже повільно, і важливо навчитись це робити.

Я малюю – сьогодні встала і просто малювала в цей час. Я, в принципі, і тоді малювала навесні, в цей час, коли прилітало, якщо дозволяли обставини, звісно. За 500 метрів, за кілометр, ще ти можеш малювати, але не ближче. Для мене це не те, щоб досвід, мабуть, це вже стан життя.

Коли це сталося з твоєю квартирою, там, наскільки я розумію, постраждало все, всі твої олівці, власне те, чим ти малювала. Хто тобі допомагав все ж таки мати ці інструменти для малювання?

— Я жила цей час, десь більш півроку, у Наталки Маринчак. І Наталка знайшла мені спочатку маленькі такі шматочки паперу, що залишились від хардбуків, які вони робили з Юлією Максимейко. І я почала на них малювати. Але я дуже багато малюю, тому вони в мене закінчились через пару днів. І тоді Наткін тато, священник Віктор Маринчак, капелан, отець Геннадій, привіз мені папірці, які були в храмі, маленькі. І я на них почала малювати. Він привіз перші олівці, ручки. І тоді я зрозуміла, що наша класична освіта говорить про чисте мистецтво, про неможливість малювати і поєднувати непоєднувані речі. В нашій освіті здається, що це не можна робити. То от мій досвід показує, що це можна робити, навіть необхідно іноді робити. Саме в цьому стані мене рятувало робити «неправильно» з точки зору, мабуть, своєї, освітянської (я ж все-таки викладачка), але мені дуже сподобалося, що можна робити неправильно, і в тебе виходять дуже класні штуки.

Тому що поєднувати олійну пастель з кульковою ручкою, поєднувати з олівцем, поєднувати з якимись кольоровими олівцями – це, в принципі, не з`єднується. Вони різні за технікою. Але вони давали такий результат, якого я навіть не очікувала. І це була дитяча радість, коли ти заново відкриваєш світ. Так само з війною, я думаю, дуже багато людей, які — в якому стані вони б не знаходилися — відкривають як інших людей, так і з себе самих.

Але вони ще змінюються. Давай трошки про ці зміни: що відбувається з тими, хто поруч з тобою, як ми змінюємося під час війни?

— Дуже змінюємося. Є і сумний, і не сумний досвіди. Є спілкування, яке залишилось у минулому. Воно з кількох причин неможливе. Не тому, що тебе не розуміють. Мабуть, ти не готовий, в принципі, витрачати стільки часу на якесь спілкування. У той же час з`являється зовсім інше спілкування, з`являються зовсім інші люди, з якими до цього моменту я би і не припустила, що спілкуватимусь. Ти стаєш більш відкритим, більш чутливим, але до певних сенсів, до певних ефірів, які тобі відлунюють, розумієш? І оце відлуння працює, працює на такому досвіді, навіть на подиху, на повітрі. Ти починаєш сприймати людей до того, як вони говорять. І, в принципі, я згодна десь з Цілик [Іриною - ред.], треба трошки рахувати до десяти, не треба оцінювати.

Не треба?

— Не треба оцінювати. Ми давно в війні.  … Реакція наша трошки інфантильна. Ми намагаємось одразу оцінити.

Зробити висновки.

— Так, так, це неможливо. Це може бути людина, яка просто не говорить, але вона пережила таке, що навіть тобі не уявити. А може бути людина, яка просто постійно говорить. І ти розумієш, що ти не можеш це витримати, а для неї це просто порятунок. Тому що вона забиває так страх, вона забиває так якісь переживання… Скоріше затискає. В оці моменти треба трішки тихіше. Бо інший може бути з таким досвідом і з такою травмою, що потрібно спершу подумати, ніж робити висновки. Але це складно.

А як оці внутрішні зміни вплинули на те, що ти малюєш? Які сталися зміни в твоєму сприйнятті? Я вже зрозуміла, що ти оцінила поєднання які, можливо, раніше не робила в силу класичної освіти або якихось там ще упереджень. Зараз набагато ширше сприйняття. От я дивлюся, зараз малюнки на кальці такі півпрозорі.

— Я розумію, що змінилося. Точно можу сказати, що змінилося: я перестала боятись. До мене звикли, як до мисткині, яка працює тільки аквареллю на полотні, або малює на полотні, або така повітряна дуже людина, повітрянофарбова людина. А мені сподобалося настільки експериментувати, і я перестала боятись, як мене будуть сприймати. Це дуже класно. Це, не повіриш, настільки класно, тому що ти постаєш вільним. А це дуже важливо. Не в сенсі тільки державності, але і в сенсі особистісного життя.

Мені сподобалась калька, бо в останньому проєкті це така пошаровість і прозорість, і вона дуже добре говорить про нас, мабуть, про наш особистісний досвід. Тому що ти можеш сприймати одну історію. Ти можеш сприймати, мабуть, кілька історій. Ти можеш бачити пташку, і ти можеш не бачити, скільки історій за пташкою сховано. Що там може бути човен, що там може бути плетіння, що там може бути ще якась історія. І оце поєднання мені здалося дуже схожим на нас. Тому що ми бачимо те, що бачать очі, але ми не завжди можемо подивитися серцем, ми не завжди можемо подивитися далі. І оця калька робить нас більш прозорими не тільки для самих себе, а в принципі для спілкування. Це така ніжність, яка сприймається зовсім на іншому рівні.

На малюнку я побачила синю пташку. Я знаю про твою участь в проєкті оформлення лібрето до опери «Синій Птах». Давай трошки про це поговоримо, бо мені Синій Птах про сьогодні дуже відгукнувся. Мені це і пошуки щастя, і пошуки свого місця, і пошуки навіть … свого місця в якійсь такій великій нашій спільній історії, де ти шукаєш коріння. І я тут бачу просто одну рослинність в тебе.

— Так, воно так і є. Тому що у «Синьому Птаху» ми говоримо не тільки про мрію, про пошуки. Ми ще говоримо про проростання. Ми завжди чомусь щось втрачаємо. Навіть не те, що втрачаємо, це як сон якийсь – ми забуваємо. Коли ми говоримо про пам`ять, її треба відновити, відродити. В принципі, так з деревами, що проростають, так з човнами. Ти бачиш те, що зверху, але коріння, воно ж дуже сплетене.

Будь-який садівник знає, якщо ти будеш поливати дерево там десь біля коріння, то ти ж не поливаєш коріння. Ти розумієш, наскільки потрібно відійти від дерева, щоб поливати, щоб розуміти, що ти щось робив.

Дістати до коріння водою.

Так, і оця відстань – нам не вистачає оцієї відстані від якогось процесу. Ми завжди діємо дуже категорично. І «Синій Птах» якраз говорить про це поєднання, проростання, повертання.

От що в мене запитали, і ти запитувала, до речі, навесні, чому я залишилась, чому я не поїхала. І перше, що подумала: неможливо вбити, неможливо втратити, тому що це більше, ніж домівка, це більше, ніж стіна. Це повітря, а повітря – це плетіння. І оце плетіння як коріння, плетіння як етнос і плетіння як родовід. Родовід тебе тримає. Кожне дерево проростає в тобі теж. Ти можеш це в собі прийняти і тримати. І якщо ти приймаєш сад в собі, ти стаєш самому собі садівником. Ти розумієш, коли ти поливаєш, ти розумієш, коли ти чекаєш, ти розумієш, що деревам потрібне як сонце, так і вітер, і дощ. І оці стани, вони нормальні, їх не можна лякатись, їх треба теж прийняти. Просто у війну ми ці стани переживаємо дуже часто, занадто часто і їх просто дуже швидко треба змінювати.

Змінюється душа.

— Так, це стихійно. Процеси дуже швидкі і вони постійні. Такий плин часу. Ти просто, щоб не втратити час, ти його постійно … не те, щоб відтворюєш на дотик. Але треба встигнути, мабуть, якщо говорити такою образною мовою, треба встигнути доторкнутися до дощу, до сонця, до дерева. Ми коли категоричні, не встигаємо подумати, не встигаємо послухати, ми все сприймаємо дуже швидко.

Ну це таке усвідомлення. Усвідомлення всіх процесів. Взагалі-то це дуже складна історія. Але це можливість все ж таки зупинитись, не дивлячись на величезну швидкість, в якій ми живемо. Але в тебе просто іншого виходу, щоб вижити навіть немає. Зупинитись.

— У мене нещодавно питали, якраз в нас обстріл був і я якраз потрапила в таку ситуацію. Я розуміла, що обстріл дуже сильний, але мене зупинило те, що я якраз стояла над річкою і побачила білого птаха, що просто залишився на місці. Він продовжував робити те, що він робив: чистив пір'ячко, щось чекав, щось шукав, і я так зупинилася, розумієш? Зупинитися в часі, коли все навколо тебе рухається швидше, ніж ти. Ця картина мені насправді вже другий день стоїть перед очима. Просто така спокійна тиша білого птаха на нашій річці.

Повертаючись до «Синього Птаха» і до метафор, про які ми говоримо. Там є момент, коли брат Тіль в комі проживає цей досвід – знайомство із своїм родом, пошуки свого роду. І вся ця історія відбувається в комі, потім він прокидається вже з цим досвідом. У мене питання в контексті всього того, про що ми з тобою говоримо. Нам треба прокидатися? Чи прокинемося ми?

— Звісно, прокинемось.

Цей процес зараз відбувається?

— Я тобі скажу, що він постійно відбувається. Іноді ми його усвідомлюємо, іноді ні. Просто час, коли треба трошки вимагати не тільки від іншого, а ще й подивитись кожному на себе. І сприймати ще й свою особистісну історію як частину. Стати частиною часу. І це дуже важливо, як там, в принципі, історія човна. Ти стаєш не тільки тим, що оточує човен, ти сам човен. І як саме ти його направляєш, як саме ти рухаєшся. Це човен, що тримає небо в собі.

Скажи мені, а ти малюнки до «Синього Птаха» малювала – сам же проект почався ще в 18-му, здається?

— Це ж «Синій Птах: Повернення», ще був «Синій Птах», до повномасштабки. Чому повернення – розумієш, воно мені дуже близьке, тому що тоді це був дуже прозорий «Синій Птах», саме акварельний, а зараз цей «Синій Птах» набув такого плетіння трошки. Чому? Тоді він просто ходив, як повітря і вода. Це нормально, це була для мене більш філософська історія, вона була більш спокійна. А коли я говорю зараз про синього птаха повернення, то, мабуть, цей «Синій Птах» вже розуміє, що таке не тільки кома. Ти повертаєшся, ти залишаєш легкість. Оця легкість як нитка, це як вишити якісь речі. Це постійне, це як дія, яка не тільки тебе заспокоює.

Не обривається, так? Ти ще сказала цю фразу, що ми частина часу. І це усвідомлення, насправді, для мене про те, що ми не поїхали. Бо ми дійсно … я вже теж намагалась зрозуміти, чому? Тому що за логікою треба це зробити, правда ж? Але коли ти виїжджаєш звідси, особливо за кордон, ти просто перестаєш бути частиною часу.

— Я виїздила тоді влітку, але це була резиденція в Польщі. Мене не було у місті десь 14 днів. Я пам`ятаю кожен день, який мене не було. І стільки разів друзі в Німеччині, в Австрії пропонували відпочити десь місяць — виїхати, а потім повернутися. Я просто спокійно відповідала, що я не бачу для себе такого виходу. Це мій власний досвід, мій власний вибір. І якщо ти допомагаєш — це і розписи в шпиталі, і в інших проєктах. І студенти в мене залишились в місті, я з ними працювала, і частина дітей залишилась на Салтівці. І вони теж не виїхали.

Ти продовжуєш викладати?

— Я продовжую викладати, звісно. Просто зараз у мене більш вільний графік, тому що я вступила до докторантури в Польщі, в Торуні. І якраз буду робити проєкт про Харків.

Розкажи, будь ласка, бо ми з тобою трошки говорили про це до інтерв`ю, а мені воно так відгукнулося, саме оце ніжне.

— Мені дуже хотілося зробити багатошаровий проєкт, проєкт про Харків, але зовсім про інший Харків, про те, що ми відчуваємо, переживаємо, але це не проєкт про нас.

Я правильно розумію, що це не про незламність?

— Ні, ми не металеві, ми не споруди. Ми дуже вразливі, ми дуже крихкі, нам насправді складно, нам насправді страшно. Це нормально, ми це переживаємо, але це дуже класно, що ми можемо в цьому собі зізнатися і з цим жити. І страх, він … я дуже дивуюсь завжди, коли людина каже «я не боюсь». Ми всі боїмося, розумієш? Просто хтось може з цим впоратись і щось робити. Можна ж боятись і нічого не робити, а можна боятись і з цим працювати.

А можна забивати ці почуття, і продовжувати робити, казати, що я не боюсь.

— Так, зачиняти шухлядку, а потім ця шухлядка просто детонує, і все. Насправді, для мене дуже важливо називати на ім`я. Не тільки чуття. Ти розбираєшся, хто ти такий і як ти з цим живеш. Отаке з Харковом, там я називаю на ім`я річку, називаю на ім`я дерева, повітря. Все, що оточує, все, що для мене робить це місто живим.

Як це це ти сформулювала...?

— «Крок за кроком», він так і називається. Причому спочатку ми його називали «Час довгих тіней», тому що це дуже сподобалося полякам, тому що вони так сприймають, що ми, як люди маленькі, а наші військові історії такі довгі і такі наповнені, що вони схожі на тіні. Оце і час довгих тіней, і в принципі того, що з нами відбувається.

Як це буде виглядати взагалі? І чому ти думаєш, що це буде цікаво?

— Це буде дуже цікаво, тому що я вже робила так минулого літа і поляки дуже зацікавились, тому що я це робила якраз з маленьких нарисів своїх, з яких починала. Це буде в окремому багатоповерховому просторі. На кожному поверсі буде крок за кроком поставати історія – мої замальовки з кожного дня. Це буде така мапа, ціла стіна в історіях – великі стіни, більше п`яти метрів, тому що в мене тих нарисів може бути до трьох тисяч вже на той час.

Перша історія — це мапа чуття, це крок за кроком, це кожен день, який ти проживаєш. Це про Харків, який живий як особистісний Харків, тому що ми сприймаємо місто як окремі історії, як окремі дерева, окремі вікна.

А ще там буде окремо простір, в якому просто буде одна книга. Це буде затемнене приміщення, тільки зі світлом однієї книги, тому що для мене це книга червоної нитки, це арт-бук. На ньому складається з однієї лінії плетіння – я сплетаю, сплету дім. Це буде дім-дерево, який складається в окрему історію-книжку. Це книга, яка виростила себе сама і зростає. Зростає як дерево.

Третя частина буде Азбука Морзе. Я насправді дуже люблю поєднувати технічні речі з візуальними, з метафоричними. Це буде коло і риски, але також акварель на полотні. Це будуть закодовані окремим чином, як Азбукою Морзе, певні сенси. Певні слова, які для мене роблять це місто живим. Нам треба в принципі навчитись спілкуватися зі своїм досвідом. Тому що ми постійно в тривожності, але люди, які не в такому ж стані, як ми, хочуть допомогти і хочуть зрозуміти. І як їм це сказати, і в принципі якою мовою це донести? І ось в цей проєкт якраз буде розмова з поляками, але розмова про Харків, який живий на різних сенсах.

Так виглядає, що ми ставимо крапку, але в мене є ще два питання. Розмова дуже метафорична у нас. Скажи мені, будь ласка, чи закінчена робота над лібрето?

— Так, над лібрето закінчене. І там якраз оця ідея пошаровості, накладання спрацювала. Тому що є одне, два, три накладання. Якраз оці моменти, вони в принципі зав`язані на всьому проєкті. І саме оцей момент – момент не тільки пам`яті часу, мрії, дива, якихось речей – складається саме зі світлої сторони. І ця пошаровість спрацьовує, ти бачиш набагато більше, ніж тобі здається. Ти починаєш час збирати частинками. Оце в «Синій Птах. Повернення», мабуть повернення якраз на те і йде, щоб зібратися. Треба збиратись.

І очікувати публікацію, і дивитись на твої роботи.

— Дизайнерка Діна Чмуж дуже добре спрацювала. Вона дуже хвилювалась, коли ми говорили. Я поєдную у своєму стилі, їй подобається якийсь інший. Дещо робили разом, деякі ідеї мої, деякі її, як, наприклад, з кальками. І це дуже класно доводить те, що у кожної людини спрацьовує своє поєднання часу. Коли ти працюєш в команді, цей час – як мозаїку зібрати.

Працювати десь з відчуттям цієї людини.

— Так, так. В ці моменти мозаїка і складається, якщо ти сприймаєш людину, сприймаєш час, сприймаєш свою роботу теж як етапність. Розумієш, що є художник, є дизайнери, є автори проєкту, але у кожного є своє сприйняття. І от як цю мозаїку зібрати? От вона так і зібралась, завдяки калькам, мабуть. Кожен зміг зробити свою історію. 

Дуже дякую за цю розмову, тому що вона теж терапевтична і для мене, і я сподіваюся, для тих, хто буде її дивитися і читати. Дякую тобі, я побажаю нам всім пам`ятати про те, що ми крихкі. 

— Так, і не боятися цього.

Усвідомлювати це і берегти себе.