Ірена Карпа: "Я завжди писала правду не притрушуючи причинні місця в тексті"

Гаська Шиян: Всім привіт! Ми тут з Іреною Карпою сидимо в Люксембурзькому саду й будемо розмовляти про наші життя та творчість. Ми обрали це місце не випадково, а тому що у нас з Люксембурзьким садом є дуже прикольна історія, коли Ірена тільки переїхала в Париж працювати, а я приїжджала сюди за сімейними, так би мовити, обставинами в околицях Різдва. Це, напевно, був… 

Ірена Карпа: Кінець 2015. 

Гаська Шиян: Кінець 2015 – початок 2016. Це був грудень, і погода була приблизно така, як зараз, при тому, що зараз травень – і це сьогодні перший насправді нормальний погожий день. І тоді ми пішли в Люксембурзький сад пити каву. Сиділи собі на стільчиках, пили каву й нікого не рухали. Теревенили про щось як зараз, засмагали. І до нас підійшла пані й запитала, певно накинулася на яскраву пляму моєї спідниці (сміються), чи можна нас сфотографувати. Сказала, що вона кореспондентка "Паризьєн" (Le Parisien) і вона пише про нетипово погожий і сонячний грудень. Спитала, чи можна нас сфотографувати та взяти в нас коментар. Ми сказали: «Звісно». 

Ірена Карпа: І ми їй взагалі не повірили. Вона була схожа на міську божевільну. Фотоапаратик в неї був такий – ”єлє-єле душа в тєлє”. Ми подумали, який "Паризьєн", але погодилися: добре, хороша жінка. Вона була дуже скромна. Їй було дуже стрьомно у нас запитатися, але ми такі – та давайте! 

Гаська Шиян: І потім ще через декілька днів ми знову зустрілися. І Ірена говорить: ”Йдемо купимо "Паризьєн”. І я кажу: ”Йдемо купимо "Паризьєн"”. 

Ірена Карпа: Надія була. Йдемо по приколу купимо "Паризьєн", а раптом?! Ясно, що цього не буде. Ну, яке фото, який Люксембург. Починаємо гортати. Гортаємо, гортаємо, гортаємо й тут таки – обана!!! 

Гаська Шиян: У мене є декілька кадрів в житті, коли перед очима пам'ятаю чиюсь реакцію. Ірена така: "О, клас! Ми в "Паризьєн""! І ми між собою це сприйняли як хороший знак нашого майбутнього, пов'язаного з Францією у той чи інший спосіб. 

А загалом історія нашої дружби ще давніша. Вона якось напевно зав'язана трохи на материнстві, хоча я ще тоді до материнства тільки шукала шляхи, а Ірена вже була досвідчена мати одної дитини й планувала народжувати другу. І ми тоді не були знайомі. Ірена написала на Facebook, що вона шукає місто в Європі, де б могла народити другу дитину. Розглядає різні варіанти, серед них була Барселона, а я тоді якраз зависала в Барселоні, відпочивала влітку пару місяців і написала їй, що якщо потрібна якась допомога - піти подивитися квартири або щось таке, то я готова. Отак ми й познайомилися. І якось одразу подружилися. І потім, я пам'ятаю дуже добре цей епізод, коли я вже була все-таки вагітна, Ірена до мене приїхала в Рим, на свій день народження. Це був момент, коли вона дуже активно спонукала мене продовжувати писати й до того ж це публікувати, а я у вагітному стані була дуже дивна. Взагалі не розуміла, що зі мною відбувається, була в якійсь прострації, в якійсь бульці. Я пам'ятаю, що я казала: ”Навіщо це публікувати, який у цьому смисл? Якщо не напишеш щось таке, хоча б як Джордж Орвелл, то навіщо це все друкувати?” 

«Моїм початком став Іздрик» 

Ірена мені постійно пригадує цей епізод, але насправді він все ж таки був одним з тих поштовхів мати сміливість те, що ти пишеш, опублікувати. Але ти, Ірено, сама почала писати значно раніше. Тобто, очевидно, що у твої двадцяті в тебе було більше сміливості, якоїсь такої зухвалості, ніж в мене в мої двадцяті. Чи в тебе був хтось, хто тебе так спонукав, хто тебе штовхнув до цього? Як взагалі в тебе все відбувалося тоді, коли ти приїхала з Яремче до Києва? Ти була, очевидно, достатньо яскравою особистістю для того, щоб одразу мати свою аудиторію, мати свою тусовку. Розкажи, як відбувалося твоє становлення, початок твого літературного та публічного шляху? 

Ірена Карпа: Я скучна в цьому сенсі авторка, бо я завжди знала, що я хочу бути письменницею. І з дитинства, відколи я почала писати-читати, я казала, що хочу бути письменником. Тоді фемінітивів ще зовсім не було. Мені, як правило, приводили в приклади якихось родичів-невдах. Якась там була в нас Свєтка, яка вдень спить, вночі пише вірші, працювати не хоче й така лінива! І оце ти також хочеш бути така як вона? Відповідно, ніяких інших варіантів не було. Я вже стільки разів весь свій буремний шлях описувала, що аж ліньки зараз говорити.

Гаська Шиян: Може хтось не читав. Хоче наново почути перспективи жіночки під сорок. 

Ірена Карпа: …Жіночки під сорок. Як не дивно, бачиш, до цього часу я це все пишу. Але у мене є дійсно дар розрізняти талановитих молодих авторів, хоч ти від мене трохи старша. Але розумієш, на той момент ти вважалася молодим автором, бо я читала твої вірші, наприклад, у Facebook і мені це дуже подобалось. І я хотіла тебе підштовхнути, щоб ти це написала. І в мене дійсно є цей дар – роздивитися людей і якось підштовхнути, й це дуже класно. В моєму випадку, це, мабуть, зробили Мох та Іздрик. В мене було нещасне кохання до хлопчика на курсі. 

Гаська Шиян: У порваному светрику? 

Ірена Карпа: Реально, так, хлопчика в порваному светрику. Я почала писати якісь там свої страждання й соплі. Назвала їх "Апології небіжчика" – по суті це були вірші в прозі. Ні, взагалі, це називалось "Білявчик". І я тоді почала писати в журнали ”Молоко” й ”Екстрім” (EXTREME). Це в мене взагалі був початок журналістської кар'єри. Перший цей кайф, коли за те, що тобі подобається, за те, що ти написала й тобі сподобалося, ти ще й отримала гроші. Це, типу, «Вау! Взагалі». І тоді ми показали цей смішний текст про "Білявчика" Моху, а Мох послав Іздрику. Іздрик написав: "Хто це?", а Мох написав: "Ірена". Іздрик відповів: "Яка Ірена?", – і поставив багато-багато знаків оклику. І це було круто, бо він мене взяв у журнал "Четвер". 

Гаська Шиян: Ти ще встигла в журнал "Четвер"? 

Ірена Карпа: Так, я ще встигла в журнал "Четвер". І те, що Іздрик казав, тобто це він фактично лопатами рив молодих авторів і їх публікував. Здається, журнал "Четвер" для української літератури зробив дуже багато, тому що там і Дереш з'явився, і Поваляєва, й Бабкіна, мабуть, я не знаю. Тобто там було дуже багато молодих авторів, в тому числі я. І це був супер крутий успіх, що мене побачив сам Іздрик – це взагалі глиба, ікона, якого я люблю страшенно досі. Інколи якісь авторитети юності тьмаряться й зникають, а є дуже справжні люди, тому початком став Іздрик. 

«Зараз у мене з’являється більше відповідальності перед читачем»

Гаська Шиян: В ключі того, що твій творчий шлях триває вже фактично 20 років, я насправді натрапляла в соцмережах на коментарі про те, що Карпа дуже змінилася. Раніше це була бунтарська чувіха, яка лазила по Гімалаях, а тепер Паризька гранддама, сімейна жіночка, жіночка під сорок. Наш улюблений хештег. Насправді, я тебе хоч не знаю весь цей період, звичайно, що є якісь зміни зовнішні, але при тому якесь твоє ядро, твоя ріел Карпа не змінюється. Тобто, вона собі яка була, така і є. Але попри це, як ти бачиш цю вікову еволюцію, ці зміни, які пов’язані зі стилем життя? Очевидно, якщо у нас міняється життєвий контекст, то ми про різні речі пишемо. Напевно дивно зараз писати про хлопчика в подертому светрі?

Ірена Карпа: Так, якась вже педофілія буде з моєї сторони. Йолки-палки!

Гаська Шиян: Тобто ясна річ, що міняється світогляд, міняється життєвий контекст. Як ти відчуваєш свою власну еволюцію? В чому ти її бачиш? Що в тобі лишилось незмінним, а що в тобі помінялося? For good or for best, так би мовити?

Ірена Карпа: Боже, коли ти сказала гранддама, мені зразу уявляється якась вульгарна бабіща в рюшечках якихось, у бльосточках. Я просто пам’ятаю стосовно якої тітки один раз цей епітет почула. Скажи, що це за коментатор, я його забаню назавжди з усіх своїх мереж. Жартую. 

Гаська Шиян: Там не було в негативному ключі. Очевидні зміни, якщо брати твій образ публічний.

Ірена Карпа: Уяви, я б зараз була така в сорок років чувіха, яка одягається в підлітковий одяг, стрижеться налисо, фарбує волосся в червоне. Я не сперечаюсь, є люди, яким це ОК і в сорок. Я в вісімдесят таке зроблю, мені здається це буде більш природньо. 

Гаська Шиян: Поворот до джерел! 

Ірена Карпа: Але зараз я, наприклад, не фарбую волосся. Навіть не особливо стрижу. Тобто у мене якийсь такий здоровий пофіг наступив багато в чому. Мені здається, що це дійсно найкраще десятиліття людини від сорока до п’ятдесяти. Світ такий, яким ти його вже собі зробив, і перевага цього віку, що я розумію всіх, хто молодший. Я була там. Я розумію їхній біль. Я розумію їхні проблеми. Я ні з кого не ржу, я нікого не знецінюю. 

Гаська Шиян: До речі, не з’являється в тебе такого повчальництва? Я насправді теж бачу, що чим старша стаю, тим більш лояльна до всього. Готова сприйняти будь-який сценарій. 

Ірена Карпа: Я точно не тьотя вчителька. Я навіть коли викладаю, завжди кажу, що ви дорослі люди, ви самі робите те, що вам треба. Я не буду ні за ким бігати ставити ”Н” (енки), сварити, робити а-та-та (сміються). Я ділюся досвідом без повчання. Завжди підкреслюю людям те, що в них є краще. Якщо йдеться про письменників молодих, я кажу, що це, це й це – сильна сторона, бо мені така критика найбільше подобається. А є люди, яких треба критикувати. Очевидно, що з віком, як в будь-якої нормальної людини, в мене більше якоїсь відповідальності. Відчуття того, що я публікую, має бути більш виваженим, бо у дев’ятнадцять тобі здається, що ти геніальний і все в друк давайте, нічого не перечитую. Зараз я б так не робила. У мене більше відповідальності перед читачем з’являється. І Гімалаї я дуже люблю. Не знаю що ці люди дивляться. Я далі їжджу в гори, займаюсь екстремальними видами спорту. У мене нема такого, що все, я осіла, мені це тепер страшно, а раніше я це робила. Ні, я не можу такого сказати. Зараз через Covid менше всі подорожували. І з часів революції я була зайнята кожну зиму. На жаль, не була в Гімалаях. Але ще не вечір. У мене є хороший приклад. Я бачила бабцю, якій 77 років і вона піднімалась. To why not?! 

Гаська Шиян: Як я розумію тобі цікаво вчити інших. Коли ти відчула в собі педагогічний талант, тому що я відчула, що в мене його нема. Коли я два роки після Університету спробувала попрацювати в школі, тодішні учні мене згадують з приємністю. Залишились гарні спогади. Але напевно я не була все-таки вчителькою-вчителькою. (сміється). Коли в тебе з’явилося це відчуття, що ти можеш передати якийсь досвід іншим, що ти можеш чогось навчити, що ти можеш бути корисною? Що ти можеш з людьми поділитися та їх скерувати. 

Ірена Карпа: По-перше, я не з дітьми працюю. Я працюю з дорослими людьми, це зовсім інший рівень мотивації, інший рівень усвідомленості. Мені не треба когось зацікавлювати спеціально. Люди платять свої гроші, приходять за лайфхаками, за своїми знаннями. Такі штуки мені подобалися завжди. Мені подобається викладати, мені дуже подобається бачити зворотній зв'язок, успіхи й кайф, коли учні це реалізовують. В мене є різні речі – про впевненість в собі, про боротьбу зі страхами, про те, як будувати стосунки. Зараз письменницький курс. В принципі, я нікого не навчаю, не повчаю. Я ділюся ключами, я ділюся досвідом. Я віддаю їм знання, відповідно, вони віддають мені гроші й час для цього. І це хороший взаємообмін. Мені це те саме спілкування з публікою, що й на концерті, хоч мене колись і називають, ні, пишуть: ”Дякую, Вчителько!”, – з великої літери. Й це пише якась тьотя, якій років 50-60, і я така вчителька сиджу... (усміхаються). Це приємно. Мені важливо відчувати, що те, що я роблю, комусь ще допоможе. Тобто, не так просто вчити заради вчити. В мене взагалі немає якихось ієрархічних штук. Мене це дуже харить! Я навпаки, мабуть, занадто демократична в цьому сенсі, пофігістична й совісна. 

Гаська Шиян: Але в тебе це не забирає ресурс для власного писання, для власної творчості? Як для тебе особисто, воно яким є інструментом? 

Ірена Карпа: Це дуже цікаво. У мене є люди, є історії. Я використовую ці живі історії. Очевидно, що все змінюючи з дозволу цих людей як матеріал. І деколи навпаки, коли даю людям якісь інструменти для письма, я знаю, я вже їх на собі тестувала, але я їм пишу, в сторіс викидаю, мовляв, дивіться, я теж зараз щось роблю, щоб їх підтримати. Але найбільше людей страждають від синдрому самозванця, що кому це треба, я ж не Орвелл. Це дуже типовий страх молодих письменників. 

«Я не можу писати про те, де я ніколи не була, бо це мені дивно».

Гаська Шиян: Як ти відчула, чи твій ракурс, бачення й стиль змінилися після переїзду в Європу? Останній твій роман, ясна річ, зав’язаний на Парижі, але все одно його корені інші: всі дівчата українки. Але це вже певна дистанція. Як ця дистанція відбилася на тому, про що ти пишеш і як пишеш? Чи вона тобі ускладнює комунікацію з твоєю умовною цільовою аудиторією, чи спрощує? Чи це наближує, чи ти відчуваєш, що цільова аудиторія від тебе чогось іншого чекає? 

Ірена Карпа: Я коли наступний роман починала, я чесно його починала в якихось облізлих Борщагівських квартирах. Я там ніколи не жила, але була в гостях. Мені прямо: ”Штірліца рвало на родіну”, – дуже захотілося записати щось таке й щось з видавців мене ніхто не зрозумів. Якісь люди, про яких я описувала – також не зрозуміли. Всі вже почали чекати Паріжика. Всім цікавий оцей контекст. Ну ясно, що у мене в тексті буде і Борщага, й Паріжик. Я не буду нелогічно описувати «тонкі мощьониє улачкі, гіацинти в окнах, мілиє бабушкі». Ну коротше, я ж люблю правду жизні й м’ясо, тому в мене буде і карантинний Париж, і все це. І я за те, що контекст міняється відповідно того, де знаходиться автор, чим він живе. Тобто – це топос, це хронос, це всі його ці штуки, які так чи інакше впливають на нас. Тобто, я живу зараз тут і мої герої також мусять жити тут. Або вони можуть жити там, де я вже пожила. Я не можу писати про те, де я ніколи не була, бо це мені дивно. 

Гаська Шиян: Дуже треба занурюватись, коли, наприклад, читаю якісь твори де явно автор реконструює. Я теж не розумію як це. Для мене занадто складно повірити самому собі в першу чергу, що ти це пишеш правдиво. І бувають, наприклад, такі книжки де я вірю автору тільки тому, що я знаю – він там був, бо мені, наприклад, здається зі своїх власних уявлень, що це мало бути зовсім по-інакшому. Тому тут я тебе добре розумію. А от, наприклад, такі інструменти як стьоб, цинізм, епатаж – це в принципі така штука, яку часто закидають нам обом. Напевно зараз воно трохи зменшується, хоча я не знаю чи зменшується. Ти це робила завжди свідомо, це була твоя манера себе висловити? Що тебе штовхало на такі речі? Чи може ти їх для себе не бачила якимись надто епатажними, а інші люди бачили?

Ірена Карпа: Я завжди писала правду не притрушуючи причинні місця в тексті. І писала як воно є. Хоча до тебе мені далеко, до того, як ти пишеш натуралізм твій. 

Гаська Шиян: От бачиш. А для мене типу як ОК. (сміється) 

Ірена Карпа: А для мене типу ні, я б не описала оцю твою сцену де вона, Марта, розглядає свою вагіну в дзеркалі. 

Гаська Шиян: Вульву. 

Ірена Карпа: ОК. У цей момент мені феміністки кидають в екран тапками (сміються). Карпа не може відрізнити одне від іншого. Але знову ж таки, мабуть, тому, що я такого не робила. Якби я таке робила, я б про це написала. В мене фішка, мірило того, що я пишу. Я це зробила один раз на фотосесії, до речі, для Playboy. 

Гаська Шиян: Ніхто тобі не повірить, що ти цього не робила.

Ірена Карпа: Так, я це робила дійсно раз на фотосесії, коли я була в Playboy. Це було якраз для епатажу. Те, що ніхто з моделей не міг собі дозволити, бо всі моделі фоткалися в стрінгах, а потім: «зарісуйтє мнє стрінги на фоташопє». Ну, тіпа блін!... Що за фігня.

Гаська Шиян: Для мене дуже цікава штука, яку я теж зрозуміла зі своєю останньою книжкою, на яку було багато дуже різних реакцій. Це справді те, що люди дуже по різному сприймають у своєму ключі й дехто це не сприймає, тому що у нього цього в житті нема. Одного, чи другого, чи третього. Гурманства, наприклад, чи ще чогось. А тобі як автору дивно, ти ж пишеш правду? Чому з цим не погоджуються? 

Ірена Карпа: Це стопудово. Для мене тому, що якщо можливо я робила якісь такі штуки в юності, навмисно провокативні, щось придумувала про якийсь екстремальний секс, якого насправді у мене не було, бо мені хотілося, щоб всі повірили, то зараз я взагалі манала це все. Я пишу те, що є. Я розумію, що є багато якихось речей, які шокують інших. Наприклад, зараз цей роман нормально захоплює свінгерський світ, ашанжийський, який у Парижі – це частина культури, й мені вже цікаво, як це буде. І тепер у Києві частина культури. Але там настільки глибока й болюча в мене тема основна, що я не знаю, як ця книжка взагалі піде в світ, бо вона дуже інакша й вона по-своєму дуже відверта. Не про себе, але про якісь інші речі, які табуйовані в суспільстві. Тобто я тут від біографічності відійшла, але залізаю в такі хащі. 

Гаська Шиян: А що для тебе найтабуйованіші теми? Тому що, наприклад, для мене, коли говорять про табуйованість сексу та описів сексу – це для мене дивно, тому що я завжди це кажу, я це описую так як я б це описувала, як описувала б якусь велику трапезу, їжу чи якусь веселу вечірку, чи нудьгу вдома. Тобто, для мене це якась невід’ємна частина життя. Я ніколи не мала відчуття, що коли я пишу секс, я пишу щось дуже табуйоване. 

Ірена Карпа: Я не думаю, що в мене є якісь табуйовані теми. У мене просто є теми, про які мені хочеться сказати на даний момент і про які не хочеться. Я не буду писати про табуйовані, мабуть, теми. Це щось брехня, якесь ханжество для мене, повчання – кожна дівчина повинна сидіти руки на коліна, зав’язати хусточку, слухати свого чоловіка. Я не буду цього писати, тому що це мені не властиво, я в це не вірю. Ясно, що у всіх нас є якісь темні куточки нашої душі та нашої біографії, про які ти не хочеш сказати. Знаєш, якісь травми. Але так чи інакше я буду про них говорити через інших героїв. Я дам цю травму пережити комусь із другорядних персонажів. Як би не хотів це скрити, ти все одно даси це героєві пережити і в цьому якраз сила письменника, тому що хтось так само роздивиться цю травму. Хтось роздивиться цю історію й знайде в цьому для себе катарсис. Людина буде не одна. 

«Заведіть собі двох-трьох людей, які кажуть, що ви ох_уєнний, тому що людей, які скажуть, що ви гівно, завжди буде більше».

Гаська Шиян: Ти згадувала про критику. Який формат критики для тебе коректний? Але все одно мені здається, що всі ми вразливі, творчі люди й критику іноді сприймаємо доволі болісно. Як ти взагалі за весь цей час виробила для себе якісь механізми? Я, наприклад, знаю що є автори, які взагалі критику не читають, не дивляться огляди своїх книжок. Є ті, які тільки читають і починаються з їхнього боку жовчні випади. Це теж можна спостерігати в соцмережах і скрізь. За весь цей час ти мусила в собі виробити якісь інструменти. 

Ірена Карпа: В мене є друг Сергій Лунін, він каже: ”Дивись, там знов про тебе написали”. Я кажу: ”Що, гівно чи щось нормальне?”. Він каже, наприклад: ”Та нормальне”. Я кажу: ”Ну добре”, – і не читаю. Він каже: ”Гівно”. Я відповідаю: ”Тоді тим більше не читаю”. По-перше, мені здається, що у нас ще слабко розвинутий інститут критики літературної як такий. Якби це якийсь умовний Бондар писав критику на мій роман, я б почитала з задоволенням, бо я знаю хто такий Андрій Бондар. Він крутий, він багато читає, він пише сам. Для мене важлива критика письменників. Наприклад, я дописала щось, тобі щось читала, Мехеду щось читала. Я розумію, що ви дуже різні люди. І з цих штук я щось собі міняю, але це якраз до того, як я опублікувала. 

Гаська Шиян: Бета-рідерство. 

Ірена Карпа: Так, бета-рідерство таке, й це дуже важливо. А потім вже книжка вийшла. Яка мені різниця, що про неї написав простий журналіст. Або у мене інтерв’ю і ми копаємось у тенденціях соціуму, в тенденціях психології, у тенденціях стосунків. Або мені важливий фідбек від моїх читачів: прочитала запоєм, прочитала із задоволенням і все таке. Бачиш, саме літературної критики у нас так мало, що я навіть не можу сказати якесь одне ім’я, на яке б я орієнтувалась і сказала: ”Знаєш, такий іменитий критик”. Хто у нас зараз є? Наша улюблена Трофименко, Стасінєвич… 

Гаська Шиян: Улюра.

Ірена Карпа: Так, такі люди, яких я знаю, вони на слуху, я почитаю та спитаю їхню думку... Ясно, що як людина ранима, не буду перечитувати щось погане про себе. Я ж то знаю, що я писала цю книжку з чистою душею. Я ж то знаю, що я хотіла сказати. Тут важливо розуміти мотиви своїх слів. 

Гаська Шиян: А які були найнеочікуваніші реакції, позитивні й негативні на твої книжки? У мене було дуже цікаво з ним. Але в тебе більша й багатша історія. Не знаю чи в тебе були такі штуки коли ти, наприклад, від людини зовсім не чекала позитивної реакції, а вона прийшла. Або навпаки – якась мега негативна реакція від того, кому ти думала, що зайде. Читати про життя в Парижі. 

Ірена Карпа: Я на останню книжку пам’ятаю. До речі, ми з тобою були в книгарні "Є". Прийшов дідусь 83 роки, який сказав, що рік назад він зустрів історію свого кохання. Розказував мені про свою girlfriend. 

Гаська Шиян: А мені дві бабулі тоді сперечалися хто з них більша Марта. 

Ірена Карпа: Розумієш, це от дуже круто та дуже приємно. Я завжди кажу своїм молодим письменникам: ”Заведіть собі двох-трьох людей, які кажуть, що ви ох_уєнний”, – тому що людей, які скажуть, що ви гівно, завжди буде більше. 

Гаська Шиян: Я в якийсь момент зрозуміла, що я так щиро дивуюся, коли людям подобається, що я написала, що коли їм не подобається, то я й не зважаю. 

Ірена Карпа: У тебе дуже правильна позиція. Треба припускати, що всі люди мудаки. І якщо хтось раптом не мудак, то це так приємно. 

Гаська Шиян: Хештег: життєва мудрість від жіночок під сорок. Ми в лімбі. Офігенний, до речі, вік. Нічого йому не бракує. 

Ірена Карпа: Є якісь дурацькі непрофесійні рецензії. Якась двадцятирічна дівчина писала, що її не вражають ці сцени сексу. ОК, по-доброму їй заздрю, що у неї в двадцять років досвіду більше, ніж у мене в сорок. Подивимось далі, тобі ж скучно буде жити, доч моя.

Гаська Шиян: Є ще такий сценарій, що вона може після 22 дійти розуму і все. 
Ірена Карпа: Може. Вийти заміж за католика та народити п’ятеро дітей. 

«Я мислю українську культуру як частину світової»

Гаська Шиян: І наостанок, ясна річ, тема, яку від нас всі чекають. Обговорення чоловіків, зокрема французькі чоловіки, діти й шмотки. Навіщо це інтерв’ю про літературу, якщо є значно цікавіші теми в житті. Якщо говорити про чоловіків, то в тебе різносторонній досвід в географічному та геополітичному плані. 

Ірена Карпа: Міжнародний.

Гаська Шиян: Як ти це завжди розділяла чи це інтуїтивно складалося? Ти відчуваєш різницю стереотипів, ставлення, побутових стосунків чи ти вважаєш це пов’язаним з культурою, чи це просто так виходило, бо така людина трапилася?

Ірена Карпа: У мене якісь космополітичні всі попадалися. Я не відчувала, чесно кажучи, що у нас є якісь культурні розбіжності. Мій чоловік француз, і на початку я з нього ржала, мовляв, навіщо ти мокаєш круасан у каву з молоком. У нас так роблять тільки беззубі пенсіонери. То зараз я сама обмокую круасан у каву з молоком. Понабиралася."З вовками жити – по вовчи вити". З американським моїм чоловіком взагалі немає ніякої різниці. Я на своєму курсі про "заміж", кажу: "Дівчата, дивіться на американців. Таке враження, що ми з ними ходили в одну школу й греблися в одному піску". Через глобалізацію, через весь цей американський контекст, ти приїжджаєш вперше у Нью Йорк і ти знаєш, куди звернутись і як куди потрапити. Не знаю, або я пристосовуюсь, або в мене мужики космополітичні, або ще й я космополітична. Я ж не є носієм квадратної культури. Я мислю українську культуру як частину світової й завжди наголошую на якихось особливостях. Але я даю їм відповідники. Наприклад, я ржу, що вареники й борщ – це кухня виживання та інші селянські штуки. Тут у них є таке саме. Тобто завжди важливо будувати містки. Я не вважаю, що якась одна культура вища за іншу. Нема такого. Є напевно країни, які дали більше світових імен, але тим не менш все відбувається тут і тепер. Всі ці прекрасні люди, які навколо нас сидять, то в Києві вийти на Поділ – ти не помітиш різницю. 

«Я не «я же мать». Я швидше мать-єхідна».

Гаська Шиян: Зараз вже точно не помітиш. А діти – це збалансоване материнство. Діти трохи повиростали, то напевно тобі це менш актуально. Але як ти для себе взагалі знайшла цей баланс? Наскільки для тебе материнство було свідомим? І якщо воно було свідомим, то наскільки все, що з ним прийшло, було очікуваним? 

Ірена Карпа: Я завжди була чайлдфрі (child-free). Привіт чайлдфрі, я вас розумію! Без дітей ясно, що жити легше, простіше. Простіше подорожувати, ти сам собі хазяїн. Але є інший дуже зручний спосіб – одружитися, зробити дітей, розлучитись і потім половину часу ваші діти будуть знаходитись з їхнім батьком. І прямо друге дихання молодості, тому що діти мого чоловіка часто з його колишньою, а мої діти з моїм колишнім. Відповідно, ми маємо час пари й це дуже важливо. Я не знаю як це жити весь час з дітьми. Мені пощастило, тому що наші діти – кочові племена. 

Гаська Шиян: Моя просто привчилася до обіду спати, як я. Це капець якийсь якщо тре до школи вставати! (сміється).

Ірена Карпа: В мене також сплять до обіду, якщо вони не йдуть у школу. Але я так само встаю в сім тридцять, готую їм сніданки, займаюсь з ними уроками. Тобто займаюся цими людьми і все – це для мене частина життя. Але я не «я же мать». Я швидше мать-єхідна. Проте я їх безумно люблю, вони мене також. Але де я точно не буду давати лекцій – це в якихось педагогічних штуках виховання дітей, тому що в мене таке враження, що "па пріборах ідемо", якось так. Принаймні вони добрі, вони емпатичні, вони хороші люди, й це вже мені здається гарний знак. Діти ж це перебирають з сім’ї – значить не такі ми вже й мудаки.

 «Одяг – це частина загальної гармонії»

Гаська Шиян: І останнє, про дівчаче, про шмотки. Це таке питання, яке напевно, всім цікаво. Як ти підбираєш стиль одягу через те, що він у тебе мінявся за весь цей час поки ти публічна людина, навіть коли ти стрінги знімала для Playboy. Як ти підбираєш гардероб і взагалі, що для тебе одяг, що для тебе шмотки? Що ти в ньому в першу чергу бачиш? Чи це якийсь спосіб висловитися, чи це якийсь соціальний атрибут?

Ірена Карпа: Спосіб висловитися – це в тебе. Це твій стейтмент (statement). Кожен раз, коли я бачу тебе, я як в музей сходила, на інсталяцію подивилась. Це типу плаття «умершей бабушкі лучшей подруги». Це плащ, який мама купила по дефіциту в Москві. У мене тут зараз культурна диверсія. Я ношу в Парижі українське. Зараз у мене, наприклад, українська блузка – це крік-бренд з Івано-Франківська. У мене офігітєльні штани – українські, ай ем бренд (I am brand). На шиї прикраса – це українка, яка відшуковує по правильних барахолках, магазинах, розпродажах якісь історичні прикраси. Для мене одяг – це відповідність ситуації. Ясно, що вдома я як всі, ходжу зачухане чмо, в якихось спортивках, футболці, бо я там поприбирала. Тьфу ти, прости Господи, сплюньте. Поприсідала. У мене, слава Богу, прибиральниця є. Для мене якщо кудись вийти, то біла сорочка – це ідеальний одяг для лінивих. Біла сорочка і, наприклад, джинси. У мене є якісь мої чоловічі туфлі, але я прийшла в каблах. Вони теж українські – це Кочаровська. Подумала, а раптом щось буде… 

Гаська Шиян: Значить, у нас однакові червоні кабла й червона помада – ми з одного клубу. Жіночки за сорок, типу, нас не проб’єш. 

Ірена Карпа: Так. І в мене є любов до красивих речей, любов до красивих людей, любов до смачної їжі, любов до приємної тканини – мені це все дуже важливо. Тобто це таке сибарицтво, бонвіванство. Я люблю пожерти класно. Я люблю вишукане вино. Я люблю хорошу музику. Я люблю книжки, які смачно, класно читати. От і все. Одяг – це частина всієї загальної гармонії. І зараз є українські круті дизайнери, що я часто себе ловлю на тому, що я йду вулицею, і я найкраще вдягнена. Я йду в Парижі, і я краще вдіта, ніж преславуті парижанки, тому що мене вдягли українські дизайнери. Я підібрала те, що вони роблять, і це топ. Це теж дуже класна тенденція. І в мене враження, що це з’явилося, буквально після революції. Дуже багато молодих дизайнерів. Хештег: #експериментКарпи, у мене в Instagram можна знайти собі дуже багато всього класного. Не витрачати гроші на масмаркет, а витрачати гроші на підтримку рідного бізнесу й молодих талантів. 

Гаська Шиян: Це була Ірена Карпа, вона тримає зв’язок з Україною через шмотки – те, що найближче до її тіла. Україна завжди з нею. 

Ірена Карпа: Україна завжди в серці!