Капка Кассабова: "Ми маємо повернутися до нашої спільної людяності, а не до поділу на Схід і Захід."

КК: Я провела 10 років над чотирма книгами, які складають «Балканський квартет», цей шлях був епічним, і показав, що я нічого про Балкани не знала. Я наново відкрила, що означає бути з Балкан. Ці подорожі повністю змінили мої розуміння себе, своїх сім'ї та родоводу, людських стосунків із природою. Я знову стала початківицею — і мені це подобається, бо в такому разі ти вчишся, не навʼязуєш себе предметові письма, а дозволяєш йому прийти до тебе; дозволяєш собі наче як стати посудиною.

Я практикуюча буддистка. Мені подобається цей концепт з дзен-буддизму: якщо звільнити себе від ідей і бажань, можна наповнитися світом і переживати реальність інакше. 

Почнімо з «Кордону»: я навчилася слухати і бути присутньою, і це справжня майстерність — бути присутньою з іншою людиною, в ситуації чи в місці, де ти не вдома, поза зоною комфорту. Під кінець написання «Кордону», після зустрічей з мешканцями пограниччя, як місцевими жителями, болгарами, турками, греками, ромами, так і біженцями, які прибували, власне, з Сирії на той момент, я просто загубила себе у їхніх життях. І це по-своєму чудове відчуття.

Я переживала це знову і знову під час наступних подорожей, гублячись в одному місці, а згодом в іншому. Це те злиття, у якому ти забуваєш власні історію та ідеї, і стаєш місцем і моментом. Думаю, це моя Нірвана, і вона можлива виключно завдяки акту письма. Я не пережила би дивовижних зустрічей із людьми, якби не мала наміру про це написати.

І знову ж таки, я не змогла б написати цих книжок, якби не була повністю відкритою до цих зустрічей і цих переживань. Один із читачів якось сказав, що моє письмо — це моя радикальна відкритість. Я думаю, що Балкани можна зрозуміти лише з позиції радикальної відкритості. В певному сенсі це правда для будь-якого місця і будь-якого людського досвіду; для мене це, безумовно, було правдою, і я зрозуміла це, думаю, наприкінці моєї наступної книги, «До озера». 

Дія останньої книги відбувається в монастирі Святого Наума, Sveti Naom, що за життя був ченцем-відлюдником, який жив на берегах Охридського озера і помер 1000 років тому. Місце його поховання є сакральним: як християни, так і мусульмани їдуть туди для зцілення. Проводиш там час і у присутності цього великого водоймища все розчиняється, розчиняються сам час і кордони. 

Це місце насправді на кордоні з Албанією, який зараз, звичайно, відкритий, тож можна здійснити чудову денну прогулянку туди і назад. Але самим озером все ще проходить політичний кордон, тож на човні переплисти на інший бік не можна. Це частина божевільної спадщини залізної завіси, тому що між Югославією та Албанією вона розташовувалася саме там.

Однак, провівши там кілька днів, зʼявляється відчуття, яке я описую як розчинення або злиття, іншими словами — зцілення. Ти переживаєш зцілення на глибокому рівні. Думаю, я шукала зцілення протягом цих 10 років, від книги до книги, від подорожі до подорожі, зустрічаючи сотні людей і слухаючи їхні історії, чи то на болгарсько-турецько-грецькому кордоні, чи то на Охридському та Преспанському озерах з албансько-македонською та грецькою сторонами. 

Дві наступні книги, «Еліксир» та «Аніма», повели мене радше до світу поза людиною, хоча знову ж таки, це все про людський досвід, це все ще про людей.

Думаю, я шукала зцілення. Очевидно, зцілення особистого, від болю, успадкованого у родині. Водночас, оскільки я емпатка за натурою, я відчуваю все довкола себе, і навіть на відстані. Я відчуваю, коли люди далеко від мене страждають, коли є велике страждання, як в Україні.

Я не дивлюся новин, у мене немає телевізора. Перевіряю їх час від часу онлайн, можливо, раз на кілька днів. Проте я відчуваю, коли є велике страждання. Воно в атмосфері. Знаєте, це можливо, налаштуватися на колективну... якщо бажаєте, передачу. Часом я не хочу, проте не можу цьому запобігти.

Мабуть, це одна з моїх місій у цьому житті — виразити щось, що є поза особистим, що є у певному сенсі колективним, через емоційний зв'язок із іншими людьми.

І тому я вважаю себе письменницею емоцій; «Балканський квартет» — дуже емоційні книжки. Вони також історичні, політичні, екологічні, і так далі, та головними рушіями є емоційний зв'язок з людьми, з місцями, любов і гнів, які завжди мене ведуть. 

Я зустріла стількох чудових людей! Часом це відчувалося майже як магічна подорож, а часом бувало дуже страшно. Якщо ви читали «Кордон», то знаєте, що у деяких місцях не знаєш, що відбудеться далі. Та мені це подобається. Я не проти боятися, і я не проти ризикувати своєю безпекою, тому що я повинна дійти до кінця шляху. 

Я наче полюю на скарби: завжди шукаю, викопую золото історії, намагаюся дійти до суті: про що це насправді? У чому правда? У цьому — золото, і тому третя книга в серії називається «Еліксир», що є алхімічним терміном. Алхімік шукає еліксир життя, і, звичайно, це не безсмертя, не в буквальному сенсі. Думаю, еліксир, який я знайшла, насправді міститься в людському серці.

У багатьох рецензіях та відгуках від читачів, критиків, журналістів, є формулювання про містицизм, магію, таємницю земель. Чи стають романтизація та екзотизація Балкан на заваді глибшому розумінню Сходу Європи? 

КК: Про це говорили і деякі мої болгарські критики: чи не екзотизуєте ви нашу культуру для іноземного читача? Часто вони роблять цю заяву ще до того, як прочитали книгу. Вони проєктують власні ідеї про те, що є правдою, а що є екзотикою. 

Під час дискусії, у якій я брала участь на «Фронтері», йшлося про довгу тінь Радянської імперії, колонізацію українців. Тоді я подумала: українці принаймні деколонізуються. Деколонізуються у найжахливіших обставинах, у воєнний час Проте болгари не деколонізувалися повністю. Багато з цього є дуже підсвідомим, ми можемо навіть колонізувати самих себе, і це насправді одна з тем книжки «До озера»: як колонізація, репресії і патріархат можуть проникати в душу нації, сімей, як ігри влади можуть відтворюватися у сімʼї, навіть у нашому власному житті, нашому власному внутрішньому конфлікті як індивідів. Тому я не думаю, що певна ідея таємничого, присутня у книжці, будь-яким чином відвертає нас від усього іншого, від політичного досвіду, набагато більш матеріальних проблем, таких як масова міграція, всього, через що пройшли люди в місцях, які я описую у «Квартеті».

Іноді ми називаємо речі магічними або таємничими за звичкою чи за відсутності кращого слова. «Еліксир» та «Аніма» певним чином повʼязані, тому що «Еліксир» — про людей і рослини, а «Аніма» — про людей і тварин. Що мене дійсно цікавило, особливо у процесі написання цих двох текстів, це священне всередині природи, і наші стосунки зі священним через природу, тому що природа за своєю суттю є і повністю матеріальною, вона проходить через свої невблаганні пори року та цикли життя, смерті та відродження, і водночас є священною та одушевленою.

Це глибоко особиста річ, мій власний досвід Anima Mundi. Ось чому я назвала останню книгу «Anima»: так, це корінь слова «тварина» в багатьох європейських мовах, але перше його значення — «душа». Тварина — це істота, що має дух або душу, тому Anima Mundi, яка є всюди і в усьому, всередині і навколо нас, — це насправді те, що я досліджую в цих книгах. І якщо хтось думає, що це таємниче або магічне, це мене влаштовує. 

«Квартет» досліджує дуже невелику частину Південних Балкан, переважно довкола Болгарії. А дія книжок «Еліксир» та «Аніма» насправді повністю розгортається в Південно-Західній Болгарії. Та вони все ще є балканськими книгами, тому що в цих місцях — набагато ширші історії людей, які переселилися з інших місць, наприклад, пастухів-мігрантів з інших частин Балкан.

Не забуваймо, що іслам і християнство мирно співіснують на Балканах, і це дуже важливо. Дія «Еліксиру» розгортається в районі, де є багато помаків. Це болгарські мусульмани, що унікально: Балкани — єдине місце в Європі, де мусульмани жили протягом століть, де іслам сформував велику частину культури, архітектури, культуру їжі, яка існує й сьогодні.

Балкани приваблюють мене як письменницю, тому що я відчуваю багатство нерозказаних історій. Думаю, що Балкани — не просто культура, це цивілізація.

Ви можете побачити це ув обличчях людей. Можете побачити, що весь світ прийшов на Балкани в якийсь момент у минулому і змішався, створив цю неймовірну алхімію культури, природи, мов і способів життя. Є речі, які виживають на Балканах і більше ніде, або майже ніде в Європі. Наприклад, відгінне скотарство: пересування з тваринами, сон просто неба. 

Також дуже важливими складовими балканської культури є циганська і ромська. Вони різні: цигани — це набагато більша культура, ніж роми, і це ще одна величезна тема. Без ромів або циган Балкани не були б такими, якими вони є. Це ще одна вагома частина головоломки.

Капка Кассабова називає себе a poet of places, «поеткою місць». У її текстах — досвіди зростання у Болгарії, навчання у Новій Зеландії та життя у Великій Британії, а отже — і певна дистанція у рефлексіях про східноєвропейські досвіди:

КК: Шкода, завдана радянським, усе ще, серед іншого, формує болгарське суспільство. Ми є частиною радянського світу в пострадянському світі. В Болгарії все ще існує це відчуття полярності, яке є дуже грубим способом бачення себе між Заходом і Сходом; Схід, на жаль, для болгарів означає просто Росію, а Європа прирівнюється до прогресивних цінностей. 

Це видно у політичному житті країни, але я думаю, що усе набагато складніше. Мене Схід дуже приваблює: приваблюють Балкани, тому що Балкани досить східні.  Мене загалом як письменницю набагато більше приваблюють Балкани, ніж Західна Європа. Мене приваблює Схід, як Південно-Східна Азія, так і Індія та індуїзм, і тибетський, і дзен-буддизм. Схід не означає тільки Росію. 

Я набагато більше «східнячка», ніж «західнячка» в душі, у своїй чутливості. Водночас я думаю, що я та письменниця, якою я є, через свою частково західну освіту, що означає насправді англомовну. Я випускниця французької філології, але з 18 років жила в англомовних країнах, і це сформувало мене, дало мені певну дистанцію, яка дозволяє проживати східні аспекти Балкан.

Я не змогла би написати «Балканський квартет» болгарською мовою, тому що це занадто емоційно, там багато болю. Проте я переписала ці книги болгарською мовою, коли вже написала їх англійською: мені потрібно було пройти через той фільтр англійської мови, яка не є моєю рідною, яка раціональніша для мене.

Особисто я не знаю жодного болгарина, який би не підтримував український суверенітет. Я не знаю нікого, хто вважає, що ця війна є прийнятною. Водночас я знаю багато людей (здебільшого старшого покоління), які все ще хотіли би не самої Росії, тому що вони насправді в ній не були, але ідею Росії. 

Існує свого роду традиція, яка була прищеплена, звичайно, комуністами в Болгарії, вважати, що Росія нас врятувала від турецького ярма під час російсько-турецької війни в кінці ХІХ століття, після якої Болгарія здобула незалежність. Виходить, один Схід рятує нас від іншого Сходу. Ось чому я думаю, що стосунки болгар зі Сходом є складними: це або Росія, або Туреччина. І обидві загалом небажані, і все ж обидві є частиною нашої історії, нашої культури. 

До емансипації болгар — довгий шлях: не відкидати, а зрозуміти, хто ми є, зрозуміти, що Туреччина і 500 років буття частиною Османського світу нам дали. Боюся, ми ще не досягли цього як нація. Це частина місії моїх книжок: не в ідеологічному сенсі, а через те, що мене цікавить і що я досліджую в «Балканському квартеті», а саме Схід на Балканах.

Я розповідаю ці історії, багато чого сама дізнаючись про іслам, про синкретизм між християнським, мусульманським і язичницьким на Балканах протягом тисячоліть. Це набагато цікавіше, ніж те, чому нас вчила офіційна історія в Болгарії. Я думаю, що болгари не розуміють, якої шкоди завдала радянська система. І ось чому, на мою думку, багато ліберальних болгар вважають, що західні цінності хороші, а східні — погані. 

Водночас, спостерігаючи за ситуацією в Газі і за реакцією багатьох західноєвропейських або взагалі європейських урядів, виникає питання: а що саме є європейськими цінностями? Про що ми говоримо? Здається, що араби, по суті, громадяни другого сорту. Я думаю, що європейська ментальність все ще підсвідомо (або навіть несвідомо) расистська, особливо коли справа доходить до палестинців, яких винищують, а західні уряди все ще підтримують Ізраїль.

Ми маємо врешті-решт повернутися до нашої спільної людяності, а не до поділу на Схід і Захід.

_________________

Матеріал підготовлено в рамках проєкту «Екокритика: європейські контексти для української культури», який реалізує Літературна платформа «Фронтера» за підтримки програми Британської Ради «Підтримка культурної діяльності в Україні за участю Великої Британії».