Мирослава Барчук: "І навіть, коли я дізнаюся, що завтра кінець світу…"

З лютого 2022 у нас не літають літаки. Тут, на Київщині, лише зрідка, час від часу з’являються українські винищувачі. Я щоразу думаю про той час, коли ми перестанемо жахатися цього звуку. Або звуку грому. Або мотоцикла. Або далекої нічної електрички. Я пишу про це своїй подрузі до Нью-Йорка: «І навіть коли впевнена, що це наш літак, все одно завмираєш. Як у тому анекдоті: «І знаю, що то мій Сірко, а не вовк, а ср.ти перестати не можу!». Подруга регоче, шле смайлики, пише, що добре розуміє. Я знаю, що вона не розуміє, і теж регочу.

Мені пощастило. Ну, принаймні поки що. Околиці Києва, де мене застало 24 лютого, опинилися в оці шторму. Росіяни були за п’ятнадцять кілометрів від нас, із кількох сторін. Ми чули бої. Над нами тільки літали ракети, ми тільки чули гради, артилерію, але у наш будинок не влучило нічого.

До повномасштабної війни я спала, не знімаючи спортивного трекера із зап’ястка. Він міряв години глибокого і легкого сну, пульс і дихання. Востаннє я була з трекером у ніч на 24 лютого. Там лишились показники сну тої ночі. Заснула опівночі. О 4:30 пробудження (від звуку вибухів). «Пульс 122. Тривалість сну 4 год. 30 хв. Ви спали краще, ніж 10 % користувачів». Відтоді я ніколи не вдягала трекер. Не маю сили збити ці показники.

Ми були впевнені, що це станеться, вся моя родина знала. Але коли я вийшла зі спальні о п’ятій ранку, мені було тяжко вимовити ці слова. Було нестерпно сказати синові: «Вставай, почалася війна».

Лютий-березень 2022 року в мене, як у багатьох, злитий в одну страшну, безпросвітну добу. Я не вела щоденник, не мала сил, тому тепер не можу розділити дні. Чорна діра, катастрофа.

Я все намагалася пригадати, на що схожий цей досвід. Відчуття тотального руйнування твого світу. Це схоже на весну 1986 року. Я пам’ятаю, як наприкінці квітня 86-го довго крутила приймач, щоб почути повідомлення заглушеного «Радіо Свобода» про реальні масштаби аварії на ЧАЕС. Про загрозу і наслідки для людей. Мене потрясло те, що я почула. Я стояла в розчинених балконних дверях, протяг всмоктував до кімнати холодний північний вітер, обгорав мене тюлем. Грала платівка Джо Дассена, пісня Et si tu n'existais pas. І в цей момент для мене все змінилось. Я зрозуміла, що у світі нема жодної сили, жодного Дорослого, жодного Всемогутнього, який би захистив мене від цієї катастрофи, радіації, хвороби і смерті. Я стояла, уявляла, що цей тюль – це покрівець у моїй труні, і ридала від жаху. Це було перше підліткове потрясіння. І ось у цьому тугому мороці лютневих днів 2022-го я відчувала щось подібне.

Щовечора весь наш район у режимі світломаскування. Жодне вікно, жоден ліхтар не світиться. Я ніколи не уявляла, що на Київщині може бути так темно. Ми рухаємося будинком у темряві, підсвічуючи собі айфонами. Приблизно опівночі починаються обстріли. Ми навчилися відрізняти звук ППО від вибухів на землі. Якщо ми чуємо, що працює артилерія, але повітряної тривоги нема, я вже розумію, що це наші навалюють росіянам, і радію.

Якщо повітряна тривога є, а над будинком летять російські ракети або ракети нашої ППО, я іду в гардеробну, єдине приміщення в будинку без вікон. Коли ракети вночі влучають десь неподалік, у сусіднє село, залізничний вузол поблизу або військовий аеродром, на шторах нашої спальні видно спалахи, стовпи вогню підсвічують небо. Наш дім вібрує, відлітає зовнішня плитка, гудуть бетонні перекриття. Це особливо добре чути, коли лежиш на килимку для йоги на підлозі гардеробної.

Я лягаю спати лише у красивих, чистих піжамах. Про всяк випадок. Ми не говоримо про це з чоловіком і друзями, які живуть у нас під час війни. Навпаки, ми багато іронізуємо і жартуємо на теми смерті. Але кожен із нас щовечора надсилає дітям якесь тепле повідомлення, усвідомлюючи, що може бути всяке.

Часто згадую тексти Міленка Єрґовича, Звонка Карановича, Славенки Дракуліч про війну на Балканах. І думаю про те, що якої б сили не був текст, уявлення про війну, яку ти не пережив особисто, – бліде. Ти не матимеш усередині відповідника «воєнного стану» тих, хто все це пережив. Скажімо, ти ніколи не відчуєш жаху від ракети «Калібр», доки не побачиш, як вона, чорна, з крильцями, стрімко летить на Київ у прямокутнику твого вікна, метрів 100 над твоїм будинком. Тобі завжди буде трохи незручно від банальності вислову про «мирне небо над головою», доки ти не почув диявольського свисту, з яким ракета розтинає простір. Особливо – коли цей свист з’являється вночі. В ці моменти я щоразу зриваюся з ліжка, намагаюсь у пітьмі намацати шлях до гардеробної, але врешті зупиняюсь і заклякло стою серед спальні. Я розумію, що шансів укритися від цієї страшної потуги нема.

Взагалі, гардеробна із дзеркальними стінами – дуже химерне місце для укриття. Воно зовсім не надійне, просто затишне. Під звуками обстрілів психіка шукає схованку. Я скручуюсь калачиком «між двома стінами», під ковдрою чи просто у темряві кімнати, і уявляю, просто уявляю себе захищеною.

Я знову пригадала, звідки знаю цей стан. П’ятнадцять років тому моя мама зламала хребет і лежала в палаті інтенсивної терапії ЛШД у Києві. День і ніч я сиділа біля мами на табуретці, від потрясіння і шоку не могла ні їсти, ні спати, і на третю добу абсолютно виснажилась. Не могла рухатись, мислити, все було ніби за мутним склом. Стало зрозуміло, що далі я так не потягну. Того дня хтось із друзів приніс мені шезлонг і великий пляжний рушник із морем і пальмами. І тоді я першу ніч заснула, укрившись тим рушником і підібгавши ноги на шезлонгу. У палаті інтенсивної терапії було вісім ліжок. Уночі до палати завозили все нових пацієнтів на каталках, у простирадлах, просочених кров’ю. Після автокатастроф, спроб самогубства, ножових поранень. Я чула крізь сон їхні стогони й зойки, але мене захищав рушник, він творив мій сховок, де я могла перевести дух. У гардеробній 2022 я ночами відчуваю щось подібне.

Я пригадую новинну студію CNN, на третій день повномасштабної війни. Коли моя улюблена Крістіан Аманпур діловито поцікавилась в американського сенатора: «What if Ukraine’s gone?». Мовляв, а що як України не стане? Це був болючий удар. Щось нестерпне, неприйнятне було у тому, що хтось припускає саму можливість нашого знищення.

На початку березня з’являється відчуття, яке, попри всі емоційні гойдалки надія-розпач-надія-розпач, переростає у досить стійку впевненість: ми перемагаємо. Російська армія відступає з Київщини, Чернігівщини, Сумщини – і якось відразу приходить весняне тепло. Все зливається докупи: сонце, перші квіти, ейфорія звільнення, зустрічі з друзями, поранений, але ожилий Київ. Я починаю відчувати якийсь божевільний кайф від життя.

Одного дня мені спадає на думку, що от прямо сьогодні я мушу купити і посадити на подвір’ї кущі червоного рододендрону. У моїй машині майже немає бензину, за ним полюють по всьому місту, дефіцит. І ось дорогою до садового центру мені раптом несамовито щастить: просто переді мною на заправку заїжджає бензовоз, я опиняюсь першою в черзі й отримую 20 літрів 95-го!

На радощах тут-таки на заправці беру велике капучино і вже з ним заїжджаю у райські хащі садового центру. Там усе цвіте і буяє: тюльпани, рододендрони, ранні троянди, вишні, персики. Яскраве сонце, пахощі, цілі грона якихось білих екзотичних квітів звисають із риштувань. Ілюзія миру. Продавчиня каже комусь: «Виноград вічі трохи підмерз. Бо з лютого зимував тут сам, не укутаний. Ну, правда, вижив». Я дивлюся на горщики з виноградом і уявляю, як він стояв тут, коли поруч горіла Калинівська нафтобаза. Я ловлю себе на тому, що вже роками так гостро не відчувала щастя. Від того, що у мене пів баку бензину, чотири кущі рододендрону в багажнику, виноград вічі, який вижив, і оце бліде сонце після мороку.

Морок повернеться не раз. У масових похованнях у Бучі, в Ізюмі, на похоронах загиблих друзів, дітей друзів, колег, повідомлень із фронту, ударах по Вінниці, Одесі, Кременчуку, у розтерзаних Харкові, Миколаєві, Кривому Розі, Запоріжжі. Але протягом літа відбувається суттєва зміна. Ми всі точно вловлюємо її під час масованих ракетних обстрілів 10 жовтня 2022 року. У лютому ми боялись ракет, бо вони здавалися виявом сили ворога. Ці ж ракети сьогодні, як і всі воєнні злочини росіян, – вияв безсилля, поразки, агонії. І це важливе усвідомлення. Воно все змінює.

Останнім часом я дедалі більше думаю: чи може безумство знищення убити сенси мого  життя?  Навіть тоді, коли вони – під явною, цілком реальною загрозою? Ядерною загрозою. Де мені брати сили, на що спиратися? Як планувати майбутнє, коли воно таке непевне? Я говорила про це недавно з Юрком Прохаськом. І він нагадав мені чудову думку Мартіна Лютера, яка цього разу несподівано мене пройняла: «І навіть коли я дізнаюся, що завтра настане кінець світу, то сьогодні ще посаджу яблуньку». Що ж. Тримаюся за цю яблуньку з усіх сил. Саджаю по одній кожного дня.