Олег Каданов: «Тобі є з кого спитати — з себе»

Олега Каданова роками знали, перш за все, як музиканта (проєкти «Оркести Че», «Мантри Керуака», «Лінія Маннергейма» etc), поета (збірки «Не я, а той») й актора (театри «Арабески», Театр ляльок, «Нова сцена», «Нєфть», фільм «Дике поле»). А останнім часом його ім'я чи не найчастіше виникає в розмовах поруч зі словами «тепловізор, бінокль, рації»: Олег — лідер однієї з найпотужніших харківських волонтерських груп, які допомагають військовим. «Йобнуті і прекрасні», як говорять про них харківські друзі, вони не лише закуповують обладнання й екіпіровку, а й самі возять їх на Донбас і Херсонщину.

У перші місяці війни поетові з друзями, окрім розвезення допомоги, довелося займатися і евакуацією цивільних (в тому числі — поранених), і забирати тіла загиблих, і тушити пожежі. Втім, були й концерти — для людей у метро або військових, поетичні читання чи музичні виступи для збору коштів на ЗСУ.

Зустрічаємось не на волонтерській базі, а в зарослому цьогоріч садку Харківського ЛітМузею — місці, де ще півроку тому кипіло життя, точилися гострі дискусії, відбувалися фестивалі, народжувалась спільнота. Для багатьох харківських авторів це місце стало своєрідною точкою старту. Тож, закономірно, що на початку розмови я запитую Олега, як давно він був тут востаннє.

— Востаннє я тут був рік тому, на презентації книги Олега Чмужа, її ілюструвала Діана Чмуж [харківська дизайнерка – ред.], а я створював імпровізоване музичне тло під читання. Ми ризикнули на імпровізацію без репетиції і відбувся неймовірний конект, у мене страшенно теплі спогади.

Сумуєш за подіями, які тут відбувалися? І взагалі, за культурним життям?

— Декілька разів з часу повномасштабного вторгнення ми виступали, і це було страшно кайфово, але от бажання поїхати кудись туром зараз точно немає, не моделює свідомість такої можливості. Є постійна потреба їздити на Донеччину, це первинний двигун свідомості, а творчість відійшла на другий план. Але от ми з Мітєю Фєнічкіним зараз зробили такий «зін» із віршів, які написалися після 24 лютого [«Що в тебе вдома» — ілюстрована самвидавча збірка на 9 віршів — ред.], це якась автопсихотерапія, потреба вилити це, коли свідомість не розуміє, як реагувати на піздєц, який стався, — нічо, шо я матюкаюсь?

Та ми ж у ЛітМузеї, прошу дуже.

— Виникають тексти як спроба свідомості покласти це все на якусь поличку, класифікувати, назвати, бо абсолютно незрозумілий емпіричний досвід, про який я ніколи не мріяв і не думав, що його переживу, а він стався з усією країною.

Ну так, — «І ще багато чого, що поки не має назви, А лише терпляче чекає на майбутнє ім'я». [цитата з «зіну» Каданова/Фєнічкіна — ред.] Розкажи мені трохи більше про цю збірку, і взагалі, як тобі вдається писати, коли ми ще не знаємо, як про це все говорити. Ми справді не запитували цього досвіду, у нас мови немає на це…

— Я не розумію, як воно виникає, але от набирається всередині критична маса образів у вигляді якогось вербатіму, і ніби вихлюпується. Якось прочитав вірш Каті Калитко, я обожнюю, як вона пише, і в мене народився текст ніби у відповідь. А ще, бачила, в збірці є коротенький текст «Що в тебе вдома — Втома». Це ми з Анею [Аня Губанова, близька подруга Олега — ред.] так ніби балувались, і воно заримувалось в дитячу ніби лічилочку, але з неприкольними складними сенсами.

Скажи мені: ясно що образність зараз змінюється, а стилістика? Сама форма?

— Воно ж спершу саме виникає, а потім намагаєшся проаналізувати. От є два тексти, ця «рахівничка» і «сивіють наші очі». Раніше у мене була тяга до нагромадження складних, може незрозумілих образів, які підсвідомістю ув’язуються в якийсь досить цупкий ланцюг, але до цих зв'язків треба докопатися, і воно виглядає як розкидана мозаїка. І мені подобалось цим бавитися. А тут прості зрозумілі образи, і в мене навіть була думка що це надто просто, але публікую на Фейсбуці — а людям заходить, і це ніби пуповинка, яка між нами виникає, ця можливість говорити простою, зрозумілою, болючою мовою.

Сьогоднішньою, так. Я перші місяці війни говорила як старий прапорщик, «Що, Куди, Звідки. Поняв-приняв-наступна задача». І от ти фізично відчуваєш, як змінюється мова, як з неї відпадають нагромадження, любов до надмірної метафоризації… І тут же мені цікаво про музичну мову. Вона у тебе в принципі завжди від проєкту до проєкту змінювалась — з віком, зі станом… А що зараз із музикою? Музика — створюється?

— Ми на початку серпня зі Стасом Кононовим зробили нову пісню, от власне заспівався текст «Сивіють наші очі». Він бере якісь акорди, я голосом створюю мелодію, мені подобається цей конект — спільно ми можемо зайти на територію, на яку кожен з нас окремо не зайде.

В колаборації ти ніби завжди ризикуєш, бо не знаєш, куди заходиш, але мені це завжди цікаво. Бо коли намацана якась добра концепція, це класно, але використовувати її від альбому до альбому не цікаво. Нецікаво, коли я вже добре розумію, що на цій території коїться. Я можу написати якусь кількість треків, які сподобаються людям, але це не про дослідження. А творчість — якраз про дослідження. Ти, можливо, не знайдеш відповіді на свої запитання, але ти їх поставиш, а вони, можливо, народять якісь інші запитання, глибші або просто інші, буде одвічний пошук.

А які питання ти собі зараз ставиш?

— Та зараз ці спалахи творчості це взагалі якісь винятки. А те, як працює свідомість, це територія матеріальна, спокійна і виважена — от є 12, 15, 20 пунктів на день, які мені треба виконати, я рухаюсь від пункту до пункту, трошечки імпровізуючи. А творчість це ж штука ірраціональна, і якось ніби й не на часі відпустити і дослухатись. Інтуїція зараз швидше працює в поїздках на Донеччину: от є план поїхати цією дорогою, а в дорозі виникає відчуття, що треба їхати іншою — дослухаєшся, спрацьовує.

У нас із [моєю подругою] Сашкою це називається «давай хуйнем в інший бік». Ти згадав про Стаса Кононова — ви ж коли почали співпрацювати?

— Та це ще 2014 рік, «Оркестр Че», коли я поламав руку, у мене був розірваний нерв, я не міг грати на гітарі і несподівано став вокалістом. З'явилися Стас, Пєтя Целуйко, обидва дуже круті гітаристи, які дуже по-різному мислять, різні почерки, різне відчуття музики — і дуже прикольно в них разом виходило. Десь році у 2016-му у Стаса виникла якась мелодія (а я ж в «Оркестрі Че» переважно сам раніше писав), я починаю зверху щось наспівувати, лізу в записничок за одним там текстом — ідеально лягає! І я зрозумів: прикольно! У мене б самого так не вийшло.

А вже перед війною я вирішив записати сольний альбом, але в якийсь момент забуксував — погукав Стасіка. Ми поїхали на студію під Ізюмом, «Співаки Рекордз», її вже, на жаль, немає. Серьожа, власник студії, хіба найдорожчі мікрофони, по 3 тисячі доларів, встиг запхати в рюкзак. А там стільки було гітар, лампових кабінетів з 70-х років, він її все життя збирав, збудував з нуля, австралійський звукорежисер проєкт зробив, викохана студія… Вони вброд з дружиною і дитиною Донець перейшли, коли тікали.

Але ми встигли записати там цей альбом, він був перед війною ще готовий, і от сьогодні ми вирішили, що треба його таки викласти, хай люди слухають. Ця п’ятиденна робота на студії, ніс до носа, — це розуміння на рівні емоційному, коли багато слів не потрібно… А оце позавчора сіли і новий трек записали.

Ви ж зі Стасом разом не лише граєте, а й волонтерите теж разом. І загалом ваша група — це в основному люди з «культурної тусовки», розкажи мені про них трошки більше. Поправ мене, але я бачу, що тут є люди, які досить давно «на війні», в волонтерстві, і з якоюсь досить усталеною «українською ідентичністю», чим би вона не була. А є молодь, яка завжди була дуже європоорієнтованою, але, схоже, оце от «українство» відкриває для себе тільки зараз і трошки інакше, ніж ми…

—  Я теж з 2014 року волонтерив, їздили постійно на Донеччину, а потім армія отримала більш-менш забезпечення і йшлося вже радше про моральну підтримку. Ми з Сергієм Вікторовичем [Жаданом], і з Борею Севастьяновим багато їздили, і Стасік останній рік доєднався. У нього раніше була досить пасивна позиція, а він сам же із Криму, і він ніби намагався зрозуміти всіх, а потім отримав відповіді на свої запитання. І ми вже разом приїздили на «нуль», дивились в бінокль на «сєпарів», і співали нашим хлопцям. А 24 лютого ми з чуваками зібралися у Ані в квартирі, яка зрештою і стала штабом «Культурного шоку» [волонтерська організація, до якої входить Олег — ред.], а Стасік неподалік живе, і я до нього дай думаю зайду, бо додзвонитись не можу. Дзвоню в домофон — не відповідає. Тоді заспаний виходить, а це вже так година десята, каже — «Що сталось?» — та, кажу, ти проспав війну.

Ну і пішли всі разом до Ані, під час тривоги ховалися у метро, а надвечір зрозуміли, що треба щось робити. Зіздзвонилися з Піротехніком [Олег Абрамичев, співзасновник БФ Сергія Жадана — ред.], Жаданом, Антоном Бігменком [звукорежисер багатьох харківських культурних проєктів — ред.], зібралися біля офісу Фрайкору. Нас фрайкорівці попросили знайти якісь генератори, я написав на фейсбуці, хтось зразу відгукнувся, ми поїхали, пробили колесо, все хаотично, зідзвонюємся з друзями з ЗСУ, ніхто нічо не розуміє, поїхали в штаб ТРО, вони говорять — «Чуваки, о, ви на бусіку, відвезіть оцю купу речей в ХОДА». Виходить майор з позивним Віто, ми з ним перетиналися потім щодня, поки ХОДА не роз’їбали. І він каже «Поїдьте на військовий склад, вам там купу всього відгрузять». Ми набрали гору снаряги, зранку знову поїхали. Начскладу каже «Ви ж від Віто?». Ми «Та вже нє, у нас уже свої тепер запити» — але він нам два тижні відвантажував для військових всього, ми вивезли купу форми, наколінників, розгрузок — для ТРО, для 92-ї, для Нацгвардії. Все це робилося тоді без жодних документів, не до того було, просто чувак взяв на себе цю відповідальність, відгружати, бо розумів, що треба.

Понеслось, понеслось. А Ввечері 25-го в одній частині говорять: «нам би ще тепловізори». То одна дівчинка, Анничка, знайшла контакт власника мисливського магазину, я зробив пост, мені накидали грошей на картку, я забрав ще 8 біноклів, пацани зранку так тішились, кажуть: «Ми їх роз’їбали! Побачили через ваш тепловізор і роз’їбали!» — і це дуже надихало. Дуже дякую людям, які нам тоді довіряли, і довіряють. Виникала суперспільнота, і вона до сих пір діє.

А до штабу долучилися Аня з Машею, Катя Щербак, Таня Голубова, ще там хлопці, ми всі почали кучкуватись, розчистили підвал, ночували там якісь ночі. Хтось почав цивільними займатися, хтось військовими. Так виник штаб «Культурний шок». Так шо це не «штаб Олега Каданова», як буває кажуть. Рішення у нас приймаються абсолютно демократично.

Це все люди з культурної тусовки — митці, культурні менеджер(к)и. Такий собі «фестиваль, який ми не замовляли» (воно так перші місяці ж і виглядало, бо лишилося в місті багато поетів, акторів, музикантів, і всі влилися в роботу). І я жодним чином не хочу сказати, ніби волонтерський рух це тільки «люди з культури», аж ніяк, але велику роль ми, культурна спільнота, все ж зіграли…

— Мені здається, що оцей культурний двіж стосується не лише волонтерства, це люди, які виходять на прайди, люди соціально активні, які максимально тонко відчувають соціальну несправедливість і реагують на неї, і мають достатньо високу відповідальність — перед собою, перед суспільством. Радше перед собою, бо тут же з власною совістю ведеться діалог. І звісно ми не могли бути осторонь, хоча дуже страшно було перші тижні. Страшно було всім.

Бачився сьогодні з Валерою [Дзехом], лялькарем, а я ж теж лялькар за освітою, тільки з іншого покоління, і ми так одне про одного чули, але не були знайомі, а в цій роботі волонтерській познайомились. Валера з Північної Салтівки не вилазив.

А там кожен день заїжджаєш — бомбардування не припинялись, і треба було мати суперінтуїцію, і вона підказувала нам правильні ходи. Ми попадали і під гради, і під мінні обстріли, міна була прилетіла в шести метрах від нас, коли ми хлопцям із ХНУПС [Харківський університет повітряних справ — ред.] їхали передавати, — як у фантастичному фільмі, така з чорним хвостом. А працювали, схоже, саме по нам. Всередині починається паніка, але ти розумієш, що панікувати не можна. Ми спокійно передаємо, обіймаємось, відходимо ходами через арочку, через сад…

Або на вулиці Бучми, приїхали щойно після обстрілу, а ми мали евакуювати дідуся, він відмовився, я з ним хвилин 5 сварився, але родину з дітьми ми звідти забрали. І тут кричать «поранений!». У мене турнікет із собою, забігаємо у під'їзд, будинок горить, починаються вибухи, я думаю: бля, невже газові труби рвуться? А вони ж як робили — перший обстріл, а тоді хвилин через 15-20 другий, бо всі якраз виповзають поранених підбирати. І от ми забігли в під'їзд, і ці 15 секунд врятували нам життя. І того чувака, шо в домі був, ми врятували, а той, шо біля під'їзду лишився, — загинув.

Я й себе періодично на цьому ловлю, а тебе зараз, здається, ще більше: ти говориш про реально страшні речі, але говориш про них як про щось, у чому є якась страшна збочена краса. Говориш як актор, як митець…

— Частина цих подій уже в минулому, вже можна відсторонитися, побачити, як відбувалося, збоку. А в той момент побачити чувака… Півчувака. Я стільки м’яса не бачив в житті. Чувак стоїть, а в нього замість пальців — букет із нервів, кісток і м'яса. Всередині все задихається, а мозок каже «мені треба нащупати цілу частину руки, накласти турнікет». Я його веду, розмовляю з ним, і та частина мене, яка емоційна, — вона в ахуї, але відсторонена, і слава богу що є частина раціональна, яка чітко розуміє, що діяти треба отак і отак. А вже ввечері — «охблять, шо ж це було??» І ти не розумієш, як це назвати. І так і виходило, що треба вигадувати нову мову, називати все якось по-іншому. Я не знаю, як це назвати, не знаю, що я відчуваю. Це ахуй, це страх, розгубленість, стан шоку — коктейль дивних емоцій, яких в такій сумісності я ще не відчував, і я не знаю, як із цим бути.

Розкажи мені про страх. Як страх змінює людину?

— Дуже пересихає в роті. Говорити важко. Як колись, коли трави перекуриш, і слова мовити не можеш. Дрібна моторика відключається. Можеш робити широкі різкі рухи, а тонкі ні. У свідомості хаос думок, але є там і якийсь керівник, який каже «так, всьо, зараз я у руля». І дає команду «не поспішай», бо це паніка і хаос.

А якщо на ширшій скалі? Не про момент дії. Ми живемо під постійними обстрілами. Ви їздите в єбеня. Давай по-простому: ми щодня можемо загинути. Як це змінює твої надії, сни? Як ти спиш взагалі?

— Та сплю нормас. Уже і не прокидаюся під час вибухів. Але на зайві ризики я не піду. Я надіну шолом і бронік, там де треба. Я бачу: отам — небуття, там все може закінчитися зараз, але йти треба, ідеш, але ризик максимально мінімізуєш, тримаєш зв'язок з усіма, розпитуєш якою доріжкою під’їхати. Супутникові телефони дуже допомагають, бо часто немає мобільного зв'язку…

Живеться якось. Страшно буває. Декілька разів було, що аж отак не хочеться туди, аж підкатує, але домовляєшся якось з собою. Але коли за 5 днів виникає близько десяти моментів, де ти можеш здохнути, критична маса набирається, і вже ніби тіло кричить «ну всьо, хвате!» А буває і всьо нормас. І ти виходиш в спокійний стан і готовий спокійно ризикувати.

Подорослішали ми всі за ці місяці?

— Мені здається, що так. Це от про цю відповідальність, коли ти не чекаєш, що хтось щось зробить, а знаєш — я можу зробити це, це і це, і робиш. Немає часу, час став неймовірно цінним ресурсом. Тобі є з кого спитати. З себе. Немає більше до кого дойобуватись.

Але бувають ситуації, коли є ланцюг людей, і хтось буксує. Люди на Західній Україні не мають цього досвіду, там взагалі інший темпоритм, я як галичанин можу це сказати. А коли регулярно не прилітало, ти м’яса не бачив, не перевозив двохсотих, трьохсотих… І вони так і живуть в цьому темпоритмі. І їх не можна звинувачувати в цьому. Але інколи хочеться сказати «Блять, не овощіть!» Оцей день, «ну сьогодні не відправили вам тепловізор, то завтра відправимо» — а завтра вже може не бути кому віддавати цей тепловізор.  І от мені хочеться, щоб вони це зрозуміли, але як, якщо вони не переживали цього досвіду?

Окей, раз уж ти зайшов на цю територію, я зараз зроблю одну гадость, а потім ми обіймемось. Зачитаю ще одну цитату: «​​Схід є Схід, і Кіплінг тут ні до чого. Коріння вирване. Пам'ять стерта. Немовлят колисають під шансон. Такі фестивалі — це просто інстинкт самозбереження». Ти знаєш, що я багато років на тебе ображалась за цю фразу, ти її сказав в інтерв’ю до фестивалю «Дорога на Схід», який ми всі разом із БФ Сергія Жадана робили в 2016 році в Ізюмі. І мені хотілось кричати «ти диви яке, “память стерта”! Так її десятиліттями бетонують, а вона пробивається!»

— Мені дуже соромно зараз за цю фразу і за те, як я взагалі себе тоді вів.

Що змінилося в твоєму сприйнятті за роки? Як ти зараз дивишся на Схід, що чуєш, що бачиш? Що там із пам'яттю, зрештою?

— Для мене дуже важлива ця територія, тому я й залишився. Я б міг злиняти у Франик. Я не бахвалюся, але я зрозумів, що для мене ця територія справді дуже важлива. Харків важливий, і все, що ми тут пережили, і Харків це Україна. Я не можу забрати ті слова, я їх тоді ляпнув, і я вже не поділяю думку того хлопця, який це сказав.

Схід стає ближчим?

Звісно. Ми всі об'єдналися зараз, і це багато хто відчуває. Якось заїжджаємо на Салтівку, на вулицю Наталі Ужвій, а там в перший день був зруйнований дивізіон ПВО, і нам треба було звідти витягти «двохсотого», а він 6 днів лежав, ми підкрадалися якось, і спільно з «Омегою» це зробили. Так от, підійшли гопніки, два пацанчика, ми думали — зараз буде і з цього боку тьорочка, але за ці кілька днів ця гопота теж стала українською.

Для мене зараз немає різниці між Сходом і Заходом, я навіть навпаки буває ображаюся зараз на Захід, що вони не максимально вмикаються.

Та ти слобожанцем стаєш!

— Я українцем стаю.

Що місцеві на Сході зараз говорять?

— Та ми більше з військовими говоримо, але, знаєш, на Донеччині досі багато настроїв проросійських, от навіть зараз, навіть під обстрілами. У Харкові різко всіх поміняло. Ну, тих, хто залишився. У березні, квітні, це була така спільнота. Поліція, цивільні, всі злилѝся, на всіх рівнях, інформаційному, матеріальному, всі разом працювали, питання грошей взагалі не стояло. Зараз уже трошки інакше це, вернулося багато ділків, які намагаються робити бізнес на військових потребах.

І дивно, що я ніби ностальгую за тими місяцами…

Та ми всі ностальгуєм.

— Але об'єднання відбулося. І це дуже круто. А на Донеччині не всюди. Мабуть тому, що війна прийшла до них трошки раніше… Я можу помилятися, але я думаю, що це тому, що там постійно російська пропаганда працювала потужно, телебачення добивало тільки російське, а війна вже була. І тому їх зараз цією війною, загостреною, не здивувати, а Росія для них залишається «во главє угла». Цінності не змінились.

Знаєш, я тобі дуже вдячна за те, що ти говориш, що змінюється твоя риторика, твої погляди. Бо лишається якесь коло людей, на Західній Україні, які кажуть, що, мовляв, ми самі в цій війні винуваті, бо ми російською говорили…

— Я читав щось таке і це піздєц. Це піздєц.

Ну і от мені здається, що якщо навіть війна нас не змінює, не змінює нашу риторику, це дуже страшно. Тож розкажи мені більше про зміни. Як за ці місяці змінився Харків, на твою думку?

— У Харкові завжди було два полюси. З одного боку митці — двіж поетичний, музичний, художній тут завжди був надпотужний. А з іншого боку — Барабашово, мєнти, прокурори. І Харків був поміж цих чаш, і ця чаша барижна і мусорська ніби була більша, але спільнота культурна нікуди не дівалась і говорила про цінності духовні. А зараз і серед поліції, серед тих, хто не втік… Чому вони лишились? Бо вони лишились робити свою роботу, захищати Харків, і це такий момент об’єднуючий, і він підштовхує задуматись про якісь духовні штуки, бо коли життя й смерть поруч, вся шолуха відпадає, розумієш, що є цінним. Тому так легко збиралися гроші, умовно, на тепловізор, бо віддати не складно, ці гроші ти не забереш з собою. Немає сенсу на них сидіти.

Я от останні тижні ношуся з тезою, що в Харкові зараз докристалізовується нова українська ідентичність. Це не означає, що аналогічні процеси ніде більше не відбуваються, але тут така чаша Петрі, можливо за рахунок того, хто саме залишився, як довго триває війна — от Київ, на щастя, досить швидко відбили, натомість у Маріуполі зараз так ніби не до ідентичності, там би вижити…

— При цьому, бачила, вчора там пацанчик з нашим прапором прокрокував!

Та! І от тут така ніби загальнонаціональна лабораторія. Тільки хотілося б потім ці цінні риси не втратити, екстраполювати на всю Україну.

— Ми з військовими також про це говорили. Про якесь таке відчуття справедливості. Серед 92-ї бригади, і серед Нацгвардії, багато хто думає не лише про війну, от вони знають, що ми займаємось музикою, кажуть — вам треба продовжувати! Нацгвардійці мені цитують оцю за легендою сказану Черчілем фразу про те що якщо ми не будемо витрачати грошей на культуру, то за що ж ми тоді воюєм? Вони мені говорять про корупцію, про ті процеси, які не давали жити й душили Харків до війни, вони кажуть, що це все треба міняти. Вони думають не просто про те, як відбити російську атаку, вони думають, як збудувати нову Україну.

Це такі пасіонарії. От у нас Антоха, у нього фірма будівельна, він не був ніяким пасіонарієм-активістом, а тут хоп, пішов воювати, а там стало ясно, що треба не тільки воювати, що багато фронтів, що ми воюємо за нову Україну. Не хочеться вертатися до старого. Я впевнений, що перемога буде, якою ціною, коли, незрозуміло, але у нас іншого виходу немає. Багато роботи буде після перемоги. Треба буде знаходити колаборантів, які перефарбувалися, бо бути українцем зараз потужно і модно, і сюди багато хто забігає, але ж їхні бачення не змінилися, і з цим доведеться також працювати.

Що ти думаєш про такі нинішні процеси, як перейменування вулиць, ліквідація певних пам’ятників..?

— Вичищати треба. Я за перейменування. Питання чи кенсилити російську культуру, те все, що навязувалось століттями, для мене не стоїть. Це навіть не від розуму, це від відчуттів. Я навіть свої ж тексти російською зараз співати не можу.

Переживаючи стільки нещасть, руйнувань, розуміючи, що це все не в останню чергу через цю російськомовну культуру, ну як можна продовжувати її вживати?

А як тобі такий поворот у розмові: розкажи мені, Олег, про щастя.

— Хороший поворот. Щастя взагалі така субстанція, яку викристалізувати складно, секундні моменти, пориви, ніби от схопив, а воно вислизнуло, але такі секундочки стаються. Я страшенно вдячній Ані Губановій, що вона залишилась, нікуди не поїхала, хоча я сам на тому наполягав. І я такий радий, що вона лишилася, хоча це егоїстична штука, я хочу її бачити поряд, відчувати, але тим прирікаю її на небезпеку. Але це був її свідомий вибір, я їй вдячний за це, і ці секунди щастя і радості виникають завдяки спілкуванню з нею. Слова не передадуть цієї вдячності.

Дякую тобі за цю щирість. У мене якраз було питання про особисті стосунки під час війни, я його трохи боялась, але це дуже важливо, війна ж не зменшує цю нашу тягу до життя…

— Та навпаки навіть збільшує, там, де Танатос, там і Ерос…

Секс під час війни — який він? (регоче).

— Пристрасний. На рівні фізіології, тіло, мабуть, відчуває: «я завтра можу закінчитися», і бере від цього фізичного буття максимум. Хоч, знову ж таки, не завжди є сили. Буває такий — «Ех! Ееее…» Чорт, ми про це говоримо, да?

Да, говоримо.

— От є якась регулярність під час мирного життя, і тут регулярності стає ніби менше, а пристрасті більше. Ха-ха.

Дуже круто, що ми про це говоримо, направду. Вся країна в дивному стані. Люди в приватних стосунках ведуть себе інакше. Не краще чи гірше, а просто інакше. Ти не можеш зрозуміти, що відбувається з людиною, а потім розумієш, що це наслідковість накопиченого страху, непевності, втоми, до якої ніхто з нас не був готовий… І мені здається, це дуже доросло — про це говорити. Раз уж ми про особисте: батьки у тебе на франківщині? Не гукають виїхати в безпечне місце?

— Та звісно. На щастя, мама не користується інтернетом.

Тобто, вона не знає, де ти буваєш?

— Ну як, їй сусіди кажуть, що я волонтерю, але я кажу, що сиджу на телефоні в безпечному місці, координую якісь штуки. Вона дуже переживає. З першого дня питала: «а може ти виїдеш? Бери Аню, приїждайте, тут все є». Я їй врешті сказав: «мам, ну зранку й до вечора оці перевірки, я розумію, про що вони, але вони забирають дуже багато сил у мене». Сказав: «мам, ну ти віриш в Господа, довірся Господу, що зі мною все буде добре». Намагався аргументацію знайти… Зараз ми раз у 2-3 дні зідзвонюємося.

Я ще одну штуку хочу проговорити про відносини. Аня завжди бачить, коли я замикаюсь, через спустошеність, через знесилення, і вона виговорює мене. Вона фасилітаторка, зараз намагається розібратися в тих процесах, які ми проживаємо, в травмах, які не до кінця прожиті, пропрацьовані. І вона страшенно мені в цьому допомагає. У мене ще таких стосунків не було, коли немає жодних речей, які б я не міг озвучити. Складно бути до кінця щирим, бо коли відкриваєшся — туди дуже легко штрикнути чимось. І, маючи попередні досвіди, стрьомно. Але я їй вдячний, що кожного разу я з нею можу бути щирим, відвертим, можу бути дитиною, і вона це нормально сприймає, а не каже «А дє етот мужик, на которого мнє опєрєтся надо?!»

Тобто от ти, дорослий бородатий мужик, який їздить в єбеня, не боїшся говорити, не боїшся пропрацьовувати свої страхи?

— Я думаю, це й допомагає. Мужиковатість за ці місяці війни більше знайшла свого прояву в мені. Але ця якась тонка структура світосприйняття, яка допомагає писати музику та вірші, вона в ахуї просто, я не скажу в істериці, але в розпачливих станах. Буває: от я — маленька дитина. І Аня обіймає мене, ми можемо просто полежати, помовчати чи про щось поговорити. І я відчуваю, як наповнююсь силою і знову можу бути допомогою для неї. Це взаємний процес.

Тобі 44. З чим ти прийшов до цього віку? Чому навчився?

— Мене ж майже до сорока кидало. Я багато вживав наркотиків, алкоголю, у мене була страшенна залежність, і це мене руйнувало, руйнувало стосунки, й особисті, і з музикантами в гурті, і всі соціальні зв'язки, все летіло шкереберть. Мені в кризових ситуаціях було легше бухнути, нюхнути, хапонути, зайти в норку, в якій мені було норм самому, бо мої світоуявлення в діалозі зі світом руйнувалися, виявлялося, що все не зовсім так, як ти собі уявляєш. І коли я зрозумів, що от сорокєт, а немає бажання жити, я подумав — це хуйня якась, я не хочу так. Я з психологами багато працював, книжки почитав, походив на сеанси психотерапії, мені допомогли розібратися, де є первинна травма, деякі речі йдуть з дитинства, якісь із постпубертатного періоду, перших відносин не дуже вдалих… Та взагалі нахрін невдалих.

Розібравшись із першопричиною цих речей, я зрозумів, від чого моя залежність, і я перестав вживати будь-що, почав кайфувати від того, що я живу натверезу.

Один раз під час війни мені захотілося дьорнути водки, але я зрозумів, що це такий рефлекс, це таке охуївання, і рука тягнеться за стаканом, бо я не знаю як по-іншому пережити цей день. Але я такий — «та ну, це хуйня якась!»

Тобто, ти переживаєш охуївання без стакану водки? Розкажи мені як, бо у мене рука таки тягнеться.

— Я п’ю чай. Пуерчики, улунчики. Вони по-різному діють, у мене величезний бар дома.

І ти от дьоргаєш чайка і тобі норм?

— Да. Або дихальні практики, які допомагають прийти в норму чи принаймні зняти пікову напругу в кризовій ситуації. Якби я бухав, мені було б гірше.

Тобто ти за тим дєрзкім алкашом не сумуєш?

— Взагалі. Тобто дуже круто, що це все було, але багато за шо прям соромно, дічь така неслась, шо це капєц. Але круто, шо мені соромно. Буває, питаєш себе: «Ти що, хочеш ту істоту викликати?» Та нє-є-є-є!

У фільмі, який знімав про тебе Колян Пастико, ти зачитуєш студентську клятву на стіні вашої театралки, і там є останній рядок: «Если же я нарушу эту торжественную клятву, пусть меня постигнет суровая кара моей совести». Як у тебе стосунки наразі з совістю? За щось «постігнєт суровая кара»?

— Та поки шо все норм. Я намагаюсь максимально дослухатися. Бувають моменти вибору — знаєш, дати військовим тепловізор чи не дати. В перші тижні — всім всьо дати! А потім — стоп, давайте розберемося. От у мене є два тепловізори і чотири запити. Було б чотири, я б усі віддав, а тут доводиться запитати: «рєбята, а точно вам такий треба?» І тут совість дуже чатує, це відповідальність, і більший чи менший вибір доводиться робити кожен день.

Можливо я помиляюсь, але я розумію, куди я дам, а куди — вибачте, ні. Скажімо, от вам я дам прості аналогові рації, вам цього достатньо, вас на блокпостах ніхто не слухає, і вам нахєр не потрібні Мотороли 4400, а от туди потрібні, і я буду рити землю, а знайду. Чи супутникові телефони ми їм дамо, чи старлінк, бо дуже важливо мати зв'язок, а під РЕБами [засоби радіоелектронної боротьби — ред.] їм важко доводиться.

Було дуже прикольно, коли ми супутникові телефони відвезли в один розвідбат, і вони кажуть — завдяки цим телефонам ми втримали населений пункт! Росіяни атакували, зв'язку жодного, скоординувати дії хрін його знає як, і вони по супутнику скоординувались і дали відсіч. Якісь дві піздюшки всіх врятували.

Розкажеш мені по закінченню, де ще знайти Мотороли 4400.

— Я от скористаюсь розмовою і розкажу тим, кому це може бути важливо: Мотороли зараз дуже важко знайти, і Хайтери теж, я знайшов нещодавно китайські рації цифрові з можливістю шифрування, tyt md-680

І вони кросконектяться з Хайтерами і Моторолами?

— З Хайтерами законектили, з Моторолами поки ні, але зв’язківець сказав, що над цим працює, нічого неможливого немає. У них ТТХ краще ніж у Хайтер, а на заводі ми їх беремо по 70 євро. А Хайтери 500-600 євро. У місцях, де немає забудови, ці китайські працюють на 7-8 кілометрів, в забудові — близько 3 км, під РЕБами 800 метрів впевнених є. Це класний замінник тим Моторолам, яких ніде нема.

Вибач, що я сміюсь, але уяви цю розмову рік тому, як би ми говорили про те, як конектяться мотороли…

Добре. Остання цитата теж із тебе: «Так ми перестаємо говорити вголос про нашу мету, бо шлях і стає нашою метою». Ким ми прийдемо до кінця війни, і взагалі що це таке, кінець війни?

— Подивимось. Але мені здається, нам не буде соромно за цих людей.