Олексій Ботвінов: "Я не їду до країни як турист, доки я там не зіграв"

Щоб підтримувати форму, скільки ви щодня граєте на фортепіано?

Від двох годин і більше. Дякувати Богу, я можу бути у своєму статусі без обов'язкових шести годин, як більшість із моїх колег. Щоденний тренінг необхідний, інакше це відчувається.

У Горовиця була творча криза, і він певний час не грав. Подейкують, що він почув виконання, яке здалося йому кращим за власне, і почав депресувати. Чи були у вас випадки, коли пропадало натхнення, і ви припиняли грати з якоїсь причини?

Було зовсім недавно. У березні, коли стало зрозуміло, що коронавірус завдасть величезного удару по культурі і, зокрема, по класичній музиці. Пару місяців я не міг себе змусити підійти до рояля. Але потім опанував себе. Таке сталося вперше в житті. Стало очевидно, що культура буде під величезним ударом, що ми і спостерігаємо досі.

Наскільки сильно ситуація з коронавірусом, на яку не можна вплинути, змінила стан речей, і як будемо викручуватися?

Питання на мільйон доларів. Кордони практично закриті. У Європі ще якось проводяться концерти, хоча і з величезними обмеженнями. Ситуація жахлива і дуже важка. Усередині країн не існує нормального функціонування, все стало локальним і обмеженим.

Як викручуватися — гарне питання. Мені здається, потрібно всім разом звертатися до політиків з тим, щоб все-таки висока культура мала можливість якось існувати, бодай і з обмеженнями. Перше, по чому б'є карантин — масові заходи: дискотеки, весілля і заодно класичні концерти, але не можна усіх підганяти під один ранжир. На жаль, повсюдно це відбувається.

Поки Європа, включаючи нас, у кращому стані, ніж Великобританія або Америка. Там просто катастрофа, без перебільшення. Не лише «Метрополитен-Опера» закрився, але і більшість оркестрів не працює, люди масово йдуть з професії. Потрібно не допустити, щоб наша культура загинула — таким було б звернення до політиків.

Як підтримувати дух музикантів? Творчі люди, втрачаючи сенс ремесла — можливість давати концерти — не можуть творити. Коли це відбувається масово: чи є якийсь рецепт для мотивування представників креативної індустрії?

Гарне питання. Музика допомагає, вона має терапевтичну дію. Але коли трапилася епідемія ковід-19, багато моїх колег говорили практично одне і те ж саме: професійні музиканти звикли займатися за програмою, виходячи з конкретного замовлення, концерту або свого плану. Коли всі плани зруйнувалися, навіть за умови, що ти маєш певний план вивчити якийсь твір на майбутнє, все одно не вистачає мотивації цим займатися, якщо ти не розумієш, коли це майбутнє прийде.

Це дуже серйозний психологічний виклик. Безпрецедентний. Навіть за часів Другої світової війни були концерти, їх було менше, але можна було щось планувати. Наразі виходить, що все, що ти плануєш, може зійти на пси в одну секунду. Це психологічний виклик, із яким я ще не стикався. Я не маю особливих рецептів, окрім того, що потрібно протриматися. Ми ще навіть недооцінюємо наслідків цієї кризи.

Що мені допомагало: ми вирішили провести фестиваль "Odessa Classics" позачергово не для того, щоб я грав там так багато, скільки вийшло, а щоб змогли приїхати музиканти, і публіка, яка купила квитки (на той момент було розкуплено 40% квитків), могла відвідати захід. Це мотивувало. Ми шукали всі можливі і неможливі засоби, переконували на всіх рівнях. Нас послухали і владні структури, і наші партнери — це була битва за фестиваль, яка дуже допомагала. Зараз ми плануємо наступний рік (Odessa Classics 2021 відбудеться 2-12 червня — ред). Хоча насправді наразі планувати напевне можна лише на 2 тижні вперед: всім складно — і великим музикантам, і початківцям. Рівень проблем різний, але всі знаходяться в стані військових дій із цим вірусом.

Так чи інакше культурну сферу очікує переформатування, не вийде повернутися до того вигляду, в якому галузь перебувала раніше. І водночас, музика ж не може повністю вийти в онлайн?

Ні, я категорично проти казок про те, що це можливо. Зрозуміло, що коли якісь політичні інституції говорять: давайте підемо в онлайн на пару років, робіть щось, креативте. Сама суть музичної творчості — в живому спілкуванні. Тому подібний ерзац може бути лише невеликим в цьому секторі, але зараз заявляти, що так, ми будемо працювати повністю онлайн — це просто несерйозно. Можна втратити весь інтерес до культурного процесу. Жоден, навіть найчудовіший запис, не зрівняється з живим концертом. Інакше їх би не було вже давно. Тому що всі великі музиканти, співаки і постановки, вже записані. І якби не потрібно було живого спілкування, його б не було давно. Вся суть в енергетичному обміні, який дає особливі відчуття — це як було кілька тисячоліть тому, так і донині є.

Під час жорсткого карантину я нічого не робив онлайн просто тому, щоб не створювати фальшивих ілюзій. Тільки живе спілкування — нехай це буде зал в масках, з обмеженою кількістю відвідувачів.

До слова, є питання, яке виникло з самого початку епідемії, і відповідь на яке жоден із моїх колег не отримав: чому у транспорті і авіасполученні в принципі дозволяють людям перебувати без соціальної дистанції, а у концертному залі це неприпустимо — адже це подвійні стандарти. Ми розуміємо чому, але скажіть чесно: що це звичайне лобіювання, і гроші вирішують все. Світовому культурному співтовариству потрібно об'єднуватися і більш активно заявляти про свої права на існування.

Якщо говорити про зв'язки культури та політики, чи може музика бути незалежною від політики? Чи є межі, які можуть з'явитися в музиці, спричинені політикою, війною?

Звісно, політика впливає на суспільство і культуру, і намагається вирішувати свої завдання. І, звичайно, тут можна перебрати міру. Ми розуміємо, що зараз знайти фінансування для патріотичного кіно, пов'язаного з проблемами Донбасу тощо, набагато легше, ніж для просто історії про кохання. Має бути підтримка, але коли йде однобокий перегин, це неправильно, це вбиває мистецтво. Багато людей займається політичною кон'юнктурою під прекрасними патріотичними гаслами — і в результаті страждає мистецтво разом із патріотичною ідеєю, тому що коли вона виражається кон'юктурно, то сенсу в цьому немає, з'являється лише контрпродуктивний ефект у всього цього дійства.

Тобто мистецтво має бути мистецтвом — тим, що відображає творчу волю творця і бажання аудиторії, і чим більше ти намагаєшся щось загнати в ідеологічні рамки, тим менше в цьому сенсу. І зараз у нас те ж саме відбувається.

Водначас є приклади творів "на замовлення", які стали великими.

Звісно, є. Але якщо йде потужний перегин у бік ідеології, він ніколи не допомагає культурі, ніколи не допомагав, і нам теж не допоможе. Має бути баланс.

Хоча форматування — світовий тренд. Наприклад, Оскарівський комітет, який нещодавно впровадив нові вимоги для фільмів, що претендують на категорію Best Picture премії "Оскар".

Це ще один приклад. Нерозумно і не має жодної перспективи. З часом це знеціниться.

Якщо говорити про класичне мистецтво і пошуки в ньому. Ви робили музичний мультимедійний концерт класичної музики у вигляді інсталяцій, театрально-музичні проєкти, «Гольдберг-варіації» Баха з перкусією. Як таке можна об'єднати?

Об'єдналося це за принципом: ніхто не вірив, ні я загалом, ні мій колега, а проєкт вийшов.

До пандемії я багато часу проводив у Швейцарії, особливо, в Цюріху, у співпраці з цюріхським балетом, менеджментом, оркестрами і музикантами. Я знав, що є такий цікавий музикант, турецький перкусіоніст Бурхан Очал. Про нас обох говорили, що ми креативні люди, які не цураються експериментів, отже, ми зустрілися, поспілкувалися — і Бурхан запропонував зробити проєкт з Бахом. Я відповів йому, що тоді з найскладнішим, що є (у Баха це “Гольдберг-варіації”). Ми посміялися і спробували щось робити — і, на подив, вийшло цікаво. Так народився проєкт "Бах. Перезавантаження", в рамках якого «Гольдберг-варіації» Баха прозвучали в супроводі орієнтальних ритмів, заснованих на стародавніх суфійських традиціях. Потім ми працювали з Бетховеном, Прокоф'євим, Рахманіновим і Мусоргським. Цього ніхто більше не повторив досі — ми виступаємо вже 11 років (понад 30 концертів в різних країнах) і досі ніхто нас не скопіював — мабуть тому що це дуже складно.

Що дає біт класиці і, зокрема, Баху?

Бах у багатьох творах ритмічний. Пульс початково вже є в цій музиці, що спрощує завдання. Але коли цей біт розкривається в джазових варіаціях (а є непогані джазові прочитання Баха), вони звучать більш легковажно, хоча і досить непогано. У нашому проєкті орієнтальна східна перкусія надає музиці Баха дещо сюрреалістичного ефекту і презентує єдність абсолютно різних культурних пластів, те, що вони в принципі можуть співпрацювати. Як на мене, це дуже цікаво, тому що якби воно звучало неорганічно, я б все-таки не став займатися таким проєктом.

Публіка в різних країнах світу тепло зустріла "Перезавантаження Баха". Нам вдалося намацати таку нішу, в яку ще ніхто з музикантів не заходив. У новій програмі ми беремо твори більш ритмічні, причому можуть бути твори, наприклад, Прокоф'єва, у якого поліритмія, це його стихія. Або ж твори, де перкусія виступає не як ритм, а як фарби, тендери, саунд-ефекти, що особливо корелює з Мусоргським та його "Картинками з виставки", там дуже багато речей містичних, і вони поєднуються.

Ми повертаємося так чи інакше до синкретизму мистецтва.

Так. Я впевнений, що цей тренд набиратиме обертів. В Україні я був, напевно, першим музикантом, який зробив концерт класики з відеоінсталяціями. Це був 2008 рік. Перші рецензії були різними: комусь дуже подобалося, хтось громив ущент. Я тоді тримався позиції, мовляв побачите: років через 5-10 відеоінсталяції увійдуть і в оперу, і на інші майданчики — і це сталося. Тому що це природно: ще Скрябін мріяв про подібне, просто у нього не було технічних можливостей, яких зараз все більше і більше.

Один із останніх проєктів — колаборація з чудовим київським відеохудожником VJ Videomatics (Piano Light Show). Ми починали з екрану на кшталт кіно, потім були різні екранні конструкції, потім відеомаппінг на архітектурні форми: зокрема Одеська колонада Воронцовського палацу. Один із останніх проєктів — відеомаппінг на білий рояль (якого до нашого проєкту не було в Україні і його створив для нас фахівець). Дуже швидко розвиваються технології, і їх можна використовувати задля розвитку класичної музики: лишивши сенс музики, підкреслити його технологією.

Перше, що можна прочитати про вас у мережі: Олексій Ботвінов — найвідоміший виконавець музики Рахманінова і перша людина, що виконала “Гольдберг-варіації” Баха понад 300 разів. Бах як глибоко духовна людина і реформатор в музиці і Рахманінов, один з останніх представників романтизму, — у вашому топі.

Якщо говорити про чистий музичний стиль, ці два автори — антиподи, але у них багато спільного насправді. Бах — це віра, а Рахманінов — велика щирість почуттів. Ці різні, але близькі одна до іншої межі, — однаково близькі для мене.

Вибір репертуару — та ж творчість, кожен виконавець підбирає собі музику, відповідно до власних уподобань. Кого ви, крім Баха і Рахманінова, виконуєте найчастіше?

Шопена, Моцарта, Брамса, Шумана, Прокоф'єва, Шнітке, Сильвестрова — досить широкий спектр. І сучасну музику 20-21 століть — мені все цікаво. Останнім часом мені дуже цікавий Філіп Ґласс, якого не всі мої колеги сприймають як серйозного автора, — вважаю, що він геніальний композитор. Кримськотатарський композитор Алемдар Караманов.

Коли я навчався в Московській консерваторії (1988-90 рр) його музика не виконувалася. Моїм викладачем була Віра Горностаєва, дисидентка, у неї збиралися заборонені персони: Гідон Кремер, Шнітке — в класі і квартирі Горностаєвої був острівець свободи. В її квартирі були ноти невідомого композитора, якого я став грати. І вона сказала, що "ноти тебе знайшли". Автор передав рукопис Горностаєвій зі словами: "мені потрібно, щоб цю музику хтось із виконавців розшифрував". Вони досить довго лежали, перед тим, як потрапити до мене, і я в них закохався. Сам автор пізніше сказав, що моє прочитання для нього нове. З покоління радянських модерністів: Шнітке, Губайдуліної, Денисова і Караманова — троє з чотирьох імен отримали світове визнання, а Караманов не пішов на компроміс із радянською владою — поїхав до Сімферополя, все життя жив в однокімнатній хрущовці. Тільки в останні роки його життя, коли Україна стала незалежною, композитора стали визнавати, підтримувати і виконувати.

Я виконую концерт його авторства "Ave maria". З оригіналу я переклав більшу частину в фортепіанну транскрипцію і назвав її "Нічна молитва". Я вважаю, що ця музика повинна ще вийти в світ і стати величезним надбанням для української культури у світі. Це абсолютний геній.

Якщо ми говоримо про Валентина Сильвестрова — ще одного класика такого ж масштабу, на щастя, його музика належить світовій цивілізації. А музика Караманова потребує поштовху, і я буду цим займатися. У його творчому доробку понад 20 симфоній, всі вони названі за Старим і Новим Завітом, він дуже релігійна людина, у нього абсолютно особливий стиль, він випередив свій час.

Мені пощастило зустрітися з вами в Одесі, я знаю, що ви часто живете в Швейцарії. У разі закриття кордонів, де б ви вважали за краще залишитися?

Я вже зробив вибір, я залишився в Україні. У березні мені потрібно було прийняти рішення: де залишатися — і я вибрав Україну. Це багато про що говорить. У мене немає другого громадянства. Принципово. Я не хочу цього робити, хоча були можливості в різних європейських країнах. Вважаю, що якщо я тут народився, то повинен щось зробити для батьківщини.

Що сформувало вас як музиканта і як виконавця, окрім освіти? Ви вирішили стати музикантом після серйозного захоплення футболом.

Я серйозно займався футболом до 16 років, потім перестав через небезпеку отримати травму. Досі ним цікавлюся. Вболіваю своєрідно: не за команду, а за футбольного тренера — Жозе Моурінью. Мені імпонує людина, він дуже яскравий, "проти шерсті" і, відповідно, я вболіваю за ту команду, яку він тренує.

На якій позиції ви грали в команді?

Півзахисник. Ця позиція надає максимум можливостей. Якби у мене не склалося з музикою, я б робив великі ставки на професію режисера. Для мене кіно значить дуже багато, так само, як і живопис. Але щодо живопису — у мене з дитинства не виходить малювати, проте я дуже його люблю. У будь-якому місті відвідую музеї і знаю музеї світу дуже добре.

Для мене поняття "живопису" та поняття "кіномистецтва" були дуже важливими для формування як творчої особистості. З певного віку стали важливі як Бергман і Тарковський (він був для мене номер 1), так і блокбастери. Весь спектр кіномистецтва напрочуд важливий.

У проєкті з візуалізацією я фактично виступив як режисер. Звичайно, малює все віджей, але багато ідей є моїми — те, як я бачу музику, що я хочу, щоб побачив глядач. Кіно мене надихає. Звичайно, ще надихають подорожі, але зараз вони закриті. Хоча моя професія передбачає подорожі.

Я був у 45 країнах світу, і це великий привілей і велике щастя: побачити те, як по-різному живуть люди — подорожі збагачують. А те, для чого не потрібно нікуди їхати і що не коштує так дорого, — це кіно. Воно мене супроводжує впродовж, життя з раннього дитинства, і надихає.

Ви виступали у всіх 45 країнах? 

Так. У мене такий принцип: я не їду до країни як турист, поки я там не зіграв.

Чи відрізняється публіка у різних країнах? Де публіка вам найбільше до вподоби або в якій країні публіка найнезвичніша?

Всі різні. З одного боку, є така дивовижна річ, що та частина людства, яка цікавиться класичною музикою, культурна еліта (не більше 10% від населення країни) — ці люди багато в чому однаково реагують на мистецтво. Рахманінова, який жив у православній країні і писав речі, ґрунтовані на слов'янському мелосі, — однаково сприймають як у нас, так і в Німеччині, так і де-небудь на Тайвані. Це незвично і свідчить про те, що музика — універсальна мова, загальнолюдська.

З іншого боку, є величезні відмінності в реакції людей. Коли граєш концерт в Іспанії або Португалії, перше враження — це шок, тому що зал шумить. Я коли почав грати, подумав, що все — провал, публіці не сподобалося, катастрофа. А потім по завершенню піднімається буря овацій, крики і виявляється, що люди дуже темпераментні, вони не можуть сидіти спокійно, для них шум — нормальна реакція. У Німеччині навпаки — під час концерту панує така мертва тиша, що здається, ніби люди сплять, наче немає контакту з публікою. А він є — просто люди зовсім інакше поводяться.

Ви в Європі більш знамениті, ніж в Україні (за винятком великих міст)?

Так. Моя діяльність в Україні зосереджена в Одесі, Києві та трохи у Львові. Я був би радий гастролювати по маленьких містах, але хотілося б робити це в нормальних умовах. Вимоги музикантів: наявність гарного інструменту і пристойної зали викликані бажанням — не розчаровувати слухачів. Погані умови псують звучання. І це дуже гальмує концертне життя в нашій країні. При цьому загальний тренд поширення класики в Україні позитивний, але поки класика не дійшла ще до провінції.

Що головне в гарному виконанні?

Перше — це про звук. Це і красивий голос співака, і звучання скрипки, і рояля. Коли є звук, можна говорити про концепцію, про техніку, про духовну складову. Але якщо немає звуку — говорити немає про що.

Мені пощастило, моїм педагогом була Серафима Леонідівна Могилевська. Вона була асистенткою Генріха Нейгауза, відомою піаністкою і викладачем. Вона дуже уважно ставилася до звуку: рояль повинен співати і по ньому не можна стукати. І вона вміла навчити цьому. Таких педагогів мало у світі. Ми довго працювали над тим, щоб рояль перетворився з ударного інструменту на інструмент, який може співати. Що для романтичної музики must, і навіть для музики бароко — основне.

Є такий рух аутентистів (я ставлюся до нього скептично), прибічники якого стверджують, що за часів бароко були погані інструменти, і люди грали простіше. Людство пройшло шлях розвитку, і я не розумію: навіщо спотворювати звук. Є віртуозні піаністи, деякі з них досить відомі, але якщо вони стукають по роялю — для мене таких піаністів не існує.

Форму підтримуєте гамами і етюдами?

Ніколи. Тільки творами. Це моє кредо, не знаю: чи воно правильне. Дотримуюся його, напевно, тому що грати гами та етюди не дуже приємно і ти на деякий час перетворюєшся на робота. А найстрашніше, коли людина займається музикою і у неї немає жодних почуттів. Щоб не втратити мотивації, можна удосконалювати техніку складними творами. Важливо бути захопленим емоційно, відчувати катарсис.

Як вам вдається поєднувати творчість з менеджментом?

Мені довелося. У 2014 році, коли трапився Майдан і велика криза в суспільстві, стало зрозуміло, що моя мрія про створення в Одесі великого серйозного фестивалю стала ще менш здійсненною. До цього я як музикант звертався до влади регулярно зі словами "давайте зробимо". У результаті психанув, і ми з дружиною вирішили організувати самотійно — раптом щось вийде. У мене не було амбіцій ставати менеджером, ба більше, я був впевнений, що це не моє. Але коли я побачив, що перспективи в тумані, я вирішив спробувати. І потім, на подив, стало виходити, і краще, ніж я сподівався. Тепер вже я втягнувся, мені сподобалося і я зрозумів, що це моє. Я дуже люблю Одесу, і вважаю, що якщо вже тут живу, то маю щось зробити. Крім своїх різноманітних проєктів, важливо було зробити фестиваль для міста.

Картини яких художників є у вас вдома?

У мене є кілька картин. Одна з них Ройтбурда, чудова музична картина про Вагнера з його серії, яку він, до слова, писав в 2014-му році. Степан Рябченко, сучасний одеський художник. Це робота графічна, яка у вигляді інсталяції виграла конкурс скульптур для Одеського аеропорту. Одесити. Я б не відмовився від представника Бароко або Відродження, але це нереально.

Які у вас стосунки з грошима?

Їх весь час бракує, тому що класичний музикант в нашій країні — це не високооплачувана професія, швидше, місія або задоволення для душі. Місія для суспільства, але не для заробітку. На фестивалі заробити неможливо. На концертах середній достаток є, але це все одно не те, що отримують наші поп-музиканти.

Водночас ви, використовуючи свої ресурси, знижуєте ціни на квитки, щоб люди могли прийти послухати класичну музику.

І крім українців, багато людей приїжджає з-за кордону. Тому що той самий культурний продукт, який вони побачать в Цюріху або Зальцбурзі, можна отримати в Україні за ціну вдесятеро менше.

Маючи таку розгалужену творчу діяльність: і театральна режисура, і сольні концерти як піаніста і колаборації з іншими музикантами, і організація фестивалю, що стоїть в пріоритеті розвитку зараз?

Я сподіваюся, що ніколи не перестану грати на роялі, але разом з цим хочеться продовжувати всі синтез-проєкти. Хочеться продовжувати концерти з балетом, хочеться реалізувати театральну постановку, продовжувати проєкти з відеопостановками і голограмами, як у Скрябіна в "Містерії" — створити в залі щось магічне. І, можливо, колись доберуся до кіно. Це витратна річ, але мені є, що сказати як режисеру. Це буде картина з потужними емоціями, глядач має бути вражений: десь плакати, десь сміятися; це має бути мистецтво, яке б викликало у глядача потужний відгук і, звичайно, дуже красиве. Я завжди за естетику в кадрі. Естетику в поєднанні з музикою. Будь-який шедевр кінематографа завжди поєднаний із прекрасним композитором.

Ви робили проєкт за "Листівником" Шишкіна, де однією з тем є відношення між людиною і часом: час розсипається і людина стає людиною. Час у вашому творчому шляху вже розсипався, ви його зупинили чи він ще якось заважає?

Я думаю, що я ще всього не сказав. Якісь речі я сам ще не знаю, і вони мають прийти.