Олена Філіп’єва: "Я ніколи не вважала себе першою, але багатьох гризе, що я досі танцюю"

Розмову хотілося б почати, як надихаючу бесіду про майбутнє. Але якщо вже Київ якраз виходить з чергового локдауна, запитаю: як балет пристосовувався до обмежень і як суворий карантин вплинув на ваші плани?

Важко щось планувати у ситуації, що склалася. Можу сказати одне – прем'єра нового балету «Данте» обов'язково відбудеться! Щойно ми отримаємо можливість повноцінно репетирувати, щойно наш зал для глядачів знову буде заповнений публікою, можна буде говорити про конкретні дати.

Під час першого карантину ми займалися вдома. Кожен намагався знайти місце для тренувань. Мені чоловік зробив невеличкий балетний станочок, і я займалася кожен день. Насправді з гарної фізичної форми дуже легко вийти. Це можна помітити навіть за один день без тренування.

А головне – ми всі дійсно дуже сумуємо за сценою, глядачами і з нетерпінням чекаємо зустрічі!

Ще не минуло й року, як ви очолили балетну трупу Національної опери України. Як ви психологічно перебудовувалися на цю важливу точку з позиції балерини?

Раніше я пробувала дивитися на себе як на педагога-репетитора. Попередній керівник трупи Аніко Рехвіашвілі довіряла мені проводити репетиції з кордебалетом. Вже тоді мені здавалося таке суміщення складним, але дуже цікавим.

Я мала багато сумнівів щодо того, чи подавати заявку на цю посаду. Коли Аніко Рехвіашвілі не стало, то все пустилося берега. Тепер складно, тому що я намагаюся зробити все правильно, щоб кожній балерині приділити увагу. Адже бувало таке, що танцювали не всі. Хтось не міг через це реалізуватися, а хтось навпаки халтурив і ховався за чужими спинами. Повірте – дуже непросто ламати вже усталене і при цьому не викликати антагонізму...

Скільки в цьому особистого або заздрості? Адже вчора ви танцювали нарівні з усіма, а сьогодні – визначаєте курс усього балету в театрі.

Є і неприйняття, бо хтось теж балотувався на пост керівника трупи, хтось вважає себе супер-зіркою, а хтось боїться вийти зі звичного образу. Хоча я намагаюся приділити увагу всім.

Ви якось сказали, що в балеті дружби не буває через конкуренцію, заздрість.

Я також говорила, що як і на кожен товар є свій покупець, так і кожна балерина знайде свого глядача. У нас всі дуже різні! Своїм учням завжди кажу: не критикуйте, а вчіться у кожного танцюриста брати найкраще. Це те, чого мене свого часу навчили мої викладачі й партнери. Балерини і танцівники, які вважають, що «тільки я, і не хто інший», не прогресують в розвитку майстерності.

Балет – це не спорт, тут не ставлять за мету взяти планку певної висоти. Балет просить індивідуального сприйняття. Нутро нікуди не сховаєш, і завжди життєве кредо людини видно на сцені. Наприклад, ти не сховаєшся за наївною Жизель, якщо ти любителька говорити грубі слова.

Що ви плануєте змінювати у балетній частині роботи Національної опери?

Коли я 1988 року прийшла в театр, тут був розподіл на провідних танцюристів і на солістів балету, які танцювали па-де-труа, але яким давали можливість вийти соло. У нас же останнім часом узагальнили все, людей з кордебалету ставили в сольні партії. Зрозуміло, що кожен хоче танцювати соло, але не кожен на це здатен. А якщо дівчинка або хлопчик станцювали один раз соло, то в кордебалет вже не хочуть повертатися. Але кордебалет нашого театру завжди вважали сильним, і важливо це зберегти.

Тому я ставлю завдання забезпечити роботою провідних танцюристів і зберігати традиції, щоб кожен був на своєму місці.

Також я хочу запровадити традицію проводити вечори пам'яті. Концерт на пошану Аніко Юріївни ми провели. Хотілося б згадати всіх наших балетмейстерів і танцівників – нам є про кого говорити! Це і Варвара Потапова, і Валерій Ковтун, і Веанір Круглов, і Микола Прядченко, і багато інших зірок нашого театру. Ми повинні нагадувати про них не тільки глядачам, а й учням хореографічного училища. Тому що у мене складається враження, що вони зовсім не цікавляться балетною історією. Коли вони приходять до театру, то можуть просто пройти повз мене. Я кажу: «А вітатися потрібно?» Можуть в коридорі зачепити і не вибачитися, не впізнавши. Учні не знають обличчя балерин, багато хто з молодших класів взагалі не ходить на вистави.

Тобто, таке зворушливе і в чомусь консервативне ставлення до авторитетів необхідне для усвідомлення молоді в професії?

Ми свого часу заходили в театр і коли бачили артистів балету – а їх одразу видно, бо вони в балетній формі – віталися з кожним, нехай навіть по кілька разів. Ми розуміли, куди потрапили, і це впливало на ставлення до навчання і професії.

Нам колись було важливо побачити всі аспекти балету – і як інші партії танцюють, і кордебалет. Сьогодні я бачу на кожній виставі, хто приходить дивитися за лаштунки: учнів хореографічного училища там мало. Мене вражає один хлопчина, який вчиться з моєю донькою в класі, – ось він ходить на кожен спектакль.

Розподіл артистів на народних, заслужених і тих, що не мають звань, багато хто сприймає скептично як радянську спадщину, яка, по-перше, є суб'єктивним враженням, а значить, не визначає майстерності, а по-друге, багато хто отримує звання не заслужено. Ви ж звертаєте увагу на звання. Для вас це орієнтир для оцінки артиста?

Багато артистів і балерин заслужили звання своєю працею і відданістю театру. Та у нас також є люди, яким несправедливо дали звання, і на сцені це відразу видно. Статус не додав їм ні техніки, ні майстерності.

В якій кондиції сьогодні трупа? Ви анонсували можливі кадрові зміни у зв'язку з тим, що не всі викладалися по повній.

Зараз трупа, слава Богу, у хорошій формі, всі працюють безвідмовно і без ухиляння. До запровадження контрактної системи існувала ілюзія, що можна бути в трупі вічно, не особливо докладаючи зусиль при цьому. А тепер артисти замислилися про те, чи продовжать їм контракт: на це впливає фізична форма балерини, артистичність, дисципліна і відповідальне ставлення до репетицій та вистав.

Ви давно переступили балетний пенсійний вік, при цьому добре тримаєте форму. З цієї точки зору вам не заздрять?

Чесно кажучи, чорну заздрість відчуваю. Мало того, між балерин йде поголос, що я за вихід на сцену отримую гроші, і на цьому тлі виникає подвійна заздрість. Однак моє перше запитання, коли я подавалася на конкурс керівника трупи, було таким: чи зможу я при цьому танцювати для душі? Так раптово кинути танцювати – дуже важко. І, спасибі дирекції, мені дозволили. Не прошу за це жодної копійки.

Я ніколи не вважала себе першою, але багатьох гризе, що я досі танцюю. Від тих партій, які мені важко танцювати через вік, я відмовилася – від «Баядерки», «Лебединого озера», «Дон Кіхота». У моєму репертуарі залишається дуже маленька кількість вистав: «Грек Зорба», «Майстер і Маргарита», «Кармен-сюїта», «Шехерезада». Іноді можу вийти в партії Килини в «Лісовій пісні». Де я можу танцювати добре, там я виходжу на сцену. Сьогодні мені більш цікаві драматичні партії. У виставі «Юлій Цезар» є маленька роль вдови, яка втратила на війні сина. Танець триває буквально чотири хвилини, але за емоційністю він для мене дуже важливий. Передати страждання матері – це не тільки хореографія. Тому маленьких ролей не буває, важливо піднести кожного персонажа.

Чому не всім балеринам вдається тримати форму довго?

Відповідь банальна: це дійсно важко. Не дарма раніше балерини йшли на пенсію в 38 років. Даються в знаки навантаження, народження дитини, накопичення всіх проблем зі здоров'ям. Болять і ахілли, і спина, і шия. Я намагаюся такі речі на сцені згладити емоційністю, більш пластичними рухами. Тому і звузила список вистав, в яких я можу гідно виглядати. Також я завжди ношу взуття на низькій платформі, підбори можу вдягнути хіба що ввечері, коли в ложі дивлюся виставу. А вдень – фактично бігаю театром з репетиції на репетицію, я не можу сидіти на місці. І навіть в джинсах можу показати учням підтримки.

Наскільки в цьому процесі важлива дієта і наскільки довго балерини змушені її дотримуватися?

У молодості, коли триває формування тіла, то потрібно було себе обмежувати. А зараз вага вже стала, тому в принципі, я можу собі дозволити все. Хоч я завжди заздрила дівчатам, які можуть їсти булки і не гладшати. Адже, не приховую, хочеться іноді ароматної випічки, особливо якщо ми на гастролях, наприклад, у Франції з її традиційними булочками.

Бувають дні, коли просто ніколи поїсти, мені чоловік приносить салатик просто в зал. Зрозуміло, що ми псуємо цим свої шлунки, але по-іншому не виходить. На цьому тлі навантаження дуже велике, ще й емоційно потрібно тримати трупу. Напередодні прем'єр ми репетируємо практично постійно. У день вистав я на роботі з 9 ранку до 22 вечора. Є дівчата, які в період, коли мало роботи, сідають на неймовірно строгу дієту. Просто урок і репетиція – цього мало для того, щоб триматися себе в формі.

Біль, натерті пуантами пальці ніг, виснажливі тренування – зворотна сторона балету. До таких жертв дівчаток готують з дитинства, тобто з училища?

У дитинстві до цього привчають, звісно, не з перших класів. Але навчити звикнути до цього болю неможливо, тому що кожен день при взуванні пуантів починається біль. Навіть досвідчені балерини, все життя протанцювали, якщо їдуть у відпустку, то потім змушені все починати з нуля. Взуваєш пуанти, і у тебе починають шалено боліти пальці ніг. Всі ми придумуємо у пуанти вкладиші, але не всі заклеюють пальці. Я ж заклеюю кожен палець медичним пластирем, інакше я їх повністю зітру в кров.

Пачка також створює, не те щоб біль, але дискомфорт?

Пачки шиють індивідуально на кожну балерину, кожній по-різному її потрібно затиснути, тому вони зручні. Всі затискають талію, щоб її звузити, і навпаки розширюють в грудній клітці. Тиснути і врізатися в шкіру може нова пачка, але після перших репетицій, коли вона намокне, дискомфорт минає. З іншого боку, якщо ти зробив собі нову пачку, то вона тебе сама несе – це ніби свіжу троянду купити. Тому не можу сказати, що від пачки втомлюються.

Чи може балерина впливати на підбір костюма і образу?

Я завжди дівчатам, які вперше танцюють певну партію, кажу: підійдіть до майстра, подумайте, яка прикраса у вас буде на голові. Досвідчені балерини продумують всі деталі. Балетне життя – це постійний творчий процес. Я повсякчас думаю, яке трико й сережки я одягну, а персні навпаки треба не забути зняти. Іноді і продумую зачіску на спектакль, а іноді довіряюсь майстру по гриму, і ми разом створюємо образ.

Часом балерини шиють собі костюми індивідуально. Я також маю багато костюмів і балетних пачок, пошитих за мої гроші з куплених мною тканин. Багато я, як дизайнер, вигадувала сама.

До речі, у нас всі дівчатка – майстрині, виготовляють собі корони та діадеми самі. Мені було б сумно, якби у нас було так, як за кордоном – там балеринам видають все: корони, трико і костюми. Але мені здається, що навпаки цікаво, коли кожна балерина виходить з якоюсь своєю перлинкою. Я рада, що нам дозволено робити такі індивідуальні дрібниці.

Чи бувають випадки, коли пара танцюристів не хоче танцювати один з одним? Яка ваша тактика в таких ситуаціях?

Це життєва ситуація – посварилися або щось сталося в парі. Я вирішую конфліктну ситуацію, розумію, хто з ким може танцювати. При цьому важлива повага, тому що балерини є різної комплекції, а піднімати її партнеру. Я питаю хлопців: «Чи можу я запропонувати, щоб ти станцював із цієї балериною?». Природно, виписую по зросту, тобто, ніколи не поставлю на виступ високу дівчину і невисокого хлопця. І під провідних солістів підбираю всіх персонажів вистави.

Добре, що поки в театрі є високі чоловіки, тому що зараз училище і академія танцю випускає дуже мало хлопців. На першому курсі, де вчиться моя дочка, всього чотири хлопчики (в мій час було 10, що теж небагато), і не факт, що всі вони будуть добре танцювати і прийдуть до нас солістами, і не факт, що зможуть добре робити підтримки. А балерини – вони примхливі, їм потрібно бути впевненою, що їх партнер міцний і гарний в дуетному танці.

А у вас були випадки, коли не склався танець з якимось партнером?

Жодного разу не було, щоб я відмовилася від партнера, або від мене відмовилися. Якщо є непорозуміння, то я в таких випадках кажу балеринам: уяви замість партнера свого коханого. Тоді з'являється зовсім інша енергія під час вистави. У балерини починають горіти очі.

Оскільки тепер ви не тільки прима, але ще і керівник трупи, як лідерство на роботі ви успішно співвідносите з особистим життям? Тепер ваш чоловік офіційно працює під вашим керівництвом.

Нашу різницю у віці я ніколи не відчувала. Мені здається, що мій чоловік, який молодший за мене, насправді старше. Віталій допоміг мені продовжити моє сценічне життя. Ми разом 8 років, і я думала, що потихеньку піду зі сцени, але він дав мені сили. У нас кожен день в малому балетному залі репетиції. Я працюю з ним як репетитор і як балерина, вибудовую, щоб він був краще і технічно, і як актор. Балерини говорять, що він дуже хороший партнер. У свою чергу, він теж зі мною суворий як репетитор.

Іноді чую здивування: як ми можемо практично весь час перебувати разом. А справа в тому, що ми іноді весь день не бачимося, перебуваючи в одному театрі. Він на репетиціях, я займаюся своїми обов'язками, репетирую з солістами і кордебалетом. Вдома творче життя триває, адже не можна вийти з театру і забути про балет. Ми переглядаємо й обговорюємо відео з репетицій, продумуємо образи в наступних спектаклях і будуємо плани на майбутнє.

Незагальновідомо, що сцена Національної Опери із нахилом, такий проєкт зроблений із метою поліпшити візуальну картинку. Як швидко танцюрист до такого адаптується і наскільки це типово?

Подібне, але тільки з меншим нахилом, я бачила також в Михайлівському театрі в Санкт-Петербурзі і в театрі іспанського міста Мурсія. Чим менше сцена, тим більше відчувається нахил. У нас все-таки сцена велика, а ось в Мурсії поменше, і там нахил дуже відчувається.
До нашого київського нахилу неможливо звикнути навіть через роки. Після відпустки або перерви це відчувається. Всі, хто приїжджав до нас на гастролі, спершу боялися і не відразу спіймали відчуття. Зате така сцена красиво проглядається із зали, особливо з центральної ложі. На гірку забирати важко, але при стрибках вниз вони здаються вищими, і це дуже красиво.

В українських театрах більш класичний репертуар, ніж на умовному заході. Однак у вас з успіхом йде неокласика, як «Болеро» та «Кармен». І на модерних балетах інших труп в Києві завжди аншлаги. Чи не обмежуєте ви таким чином глядача, спираючись на класику?

У нас в театрі різноманітний репертуар. Може бути нестача модерну, але ми поступово це заповнимо. Наша публіка, ймовірно, ще не готова до тієї сучасної хореографії, яка йде в усьому світі. Її часто не можна назвати балетною – там є біг, крики – і я не все з цього сприймаю. Ми запрошували кілька сучасних колективів, але прийшли до висновку, що візуальне сприйняття наших глядачів все-таки має відповідати балетній формі. А з прем'єрою «Данте» ми починаємо рухатися в цьому напрямку, це неокласика.

Наш репертуар цікавий будь-якому глядачеві. На Заході вистави йдуть тижнями. Наприклад, цілий тиждень йде «Жизель», потім йде перерва, і вони готуються до «Лебединого озера», теж на тиждень. Не впевнена, що це правильно.

Це роблять в тому числі з метою економії, щоб не міняти декорації, а також передбачається, що танцюристи упродовж тижня вигострять цю партію до досконалості.

Напевно. Але через це там немає різноманітності репертуару, а це не добре для глядача. У маленьких містах Німеччини або Франції трупи в театрах зовсім по 20 людей. У нас же – більше 150. Так, нам важче працювати, коли балети йдуть через день. Уявляєте, як повинна бути підготовлена ​​трупа, щоб пускати через день різні навіть за стилістикою вистави: сьогодні «Корсар», післязавтра «Лебедине озеро», потім «Дон Кіхот»! І не забувайте, що в дні, коли немає балетних вистав у театрі йдуть опери. А балетні сцени в операх завжди з великим інтересом зустрічаються глядачем.

Популярна думка, що оскільки на Заході багато модерну, то там дуже цінують, коли на гастролі привозить класику, наприклад, трупа Київської опери. Це так?

Так, і в Японії теж цінують. Вони знають «Лебедине озеро», «Сплячу красуню», «Лускунчика». Якось ми привезли «Раймонду», японські глядачі прийшли на спектакль тільки заради улюблених виконавців. Або ж якщо на гастролі одночасно приїде три різних театри з «Лебединм озером», то японська публіка буде ходити кожен день на різні варіанти одного балету.
Коли були гастролі у Франції, ми також возили «Лебедине озеро». У Канаді смаки інші, там ми показували «Попелюшку», «Баядерку» і «Весілля Фігаро», в Греції – «Снігову королеву». В Японії плануємо також повезти «Снігову королеву».

Майя Плісецька подарувала вам свій перстень з діамантом – і це дало привід ЗМІ і критикам назвати вас її наступницею. Наскільки в балеті символічні такі знаки?

Не в персні справа! Я намагаюся про нього не говорити. Не знаю, звідки це пішло, що я спадкоємиця Майї Михайлівни. Для мене було важливо її ставлення, спілкування і все, що вона для мене зробила. Вона в кожному своєму інтерв'ю згадувала про мене й Олексія Ратманського – тоді двох танцюристів з Києва (Ратманський потім поїхав) – наскільки ми індивідуальні і талановиті.

На міжнародному конкурсі артистів балету в Петербурзі «Майя» я завоювала золоту медаль. Після конкурсу у нас були обов'язкові концерти в Парижі і Москві. Плісецька при зустрічі сказала мені: «Олено, мені дуже сподобалося, як ви робили уклін». Тобто уклін був як продовження спектаклю, я залишалася в образі, а не думала, як би швидше втекти зі сцени. Мені було дуже приємно, що Майя Михайлівна рекомендувала мене як талановиту балерину знаменитим партнерам, і завдяки їй я станцювала з багатьма зірками балету. Дуже ціную, що вона мене запрошувала в усі гала-концерти за її участі.

Коли японці знімали про Плісецької фільм в старому замку в місті Тракаї, то мене запросили танцювати «Кармен-сюїту», і у мене була можливість з нею порепетировати. Я пишаюся цим. Я почерпнула у неї ставлення до своїх учениць. У мене зберігся запис, на якому вона мені робить зауваження одне за одним – голова, плече, настрій … Найцінніше, коли після вистави вона підійшла і сказала: «Лєночка, ви виправили всі мої побажання. Нам би ще одну репетицію, і було б просто чудово». Так і я пишаюся, коли бачу, як учні виконують мої зауваження.

У нас після концертів складалося таке сімейне спілкування, про яке я навіть і не мріяла. Ми вечеряли втрьох: Родіон Костянтинович Щедрін, Майя Михайлівна і я. Плісецька в своїх книгах писала, як їй було складно в театрі за радянських часів. Всі знають, що її батьків репресували, а потім у Великому театрі їй забороняли танцювати. Але Майя Михайлівна своїм характером змогла досягти вершин. Плісецька – приклад того, наскільки життя і випробування змушують бути сильною людиною, одночасно зберегши внутрішню щирість. Звичайно, я не переживала репресій і заборон, але все одно в цьому плані я відчувала певну схожість із нею.

Я багато плакала, коли починала танцювати в театрі, тому що була досить забитою дитиною. Мене театр переробив, змусив зчепити зуби, йти далі і не звертати увагу на розмови, травми, постійний біль. До речі, ось в цьому сенсі я можу порівняти балет зі спортом.

Оскільки ваша дочка вчиться в хореографічному училищі, то можу припустити, що вона вирішила йти по маминих стопах... Ви готуєте її до тих жертв, на які самі пішли?

У нас була боротьба з дитинства. Дитина танцювала, я відмовляла її йти в училище: «Подивися, як мама приходить після вистави і навіть не може розмовляти від знемоги». Я не з тих батьків, які кричать, що моя дитина геніальна. Навпаки, я вимоглива до доньки, нагадую їй, що ввечері потрібно покачати прес, зайвий раз зробити розтяжку. Мені здається, що Лізі ближча сучасна хореографія.

Вам вдалося навчити своїх учнів реагувати на зауваження так само, як реагуєте самі, з вдячністю і без критики?

Ще коли я була просто педагогом, а не художнім керівником, то деякі артисти реагували на зауваження дуже нервово. Зараз, ясна річ, мене слухають, але чомусь деякі балерини думають, що я їх хочу образити. Це не мій принцип! Я сама все життя вчуся. До сих пір ходжу в малий балетний зал, знімаю себе на відео, критикую. Без критики в нашій професії не можна. Якщо тобі подобається відео з твоїми танцями, і якщо ти не можеш себе сама критикувати, то це шлях без розвитку. Потрібно вміти шукати в собі і позитивні, і слабкі сторони – тільки тоді буде творче зростання.
 

Переклад з російської Ольга Скороход, Дарина Анастасьєва