Петро Антип: "До сорока років я соромився сказати, що я художник"

Петре Івановичу, в який момент свого життя Ви усвідомили себе художником?

— У сорок років.

Як це відбулося?

— Я відчув свій світ, своє світло, у сорок три — сорок чотири роки, десь так. Хоча я вже давно був формально художником. У двадцять вісім років уже був членом Спілки художників СРСР. У мене були виставки у Парижі, Москві, Києві, Львові, так.

Яка саме подія спонукала Вас до такого самовідчуття?

— Ніяка подія. Я просто намацав свій світ, от і все. Художник цінний своїм індивідуальним світом, своїм ставленням до світу.

Тобто Ви просто раптово відчули, що всередині Вас склалася особлива концепція світу?

— Нехай так, нехай так...

У 90-му році Ви вперше відвідали Париж, вперше побували закордоном. Що ви відчули?

— Я вийшов із літака тоді й подумав, що це щось космічне, якесь космічне майбутнє просто. Сходи самі їдуть, скрізь скло. Архітектура мене просто прибила. Жуйки, подарунки — це все не те. Архітектура... Я за незалежність, до речі, не голосував, був у Парижі тим часом. Це вже я вдруге їздив.

А яке враження на Вас справило паризьке мистецтво? Свобода? Інше життя?

— Та все це казки, яка свобода. Просто ми ходили з другом, Сергієм Новиковим, галереями, пропонували роботи свої. Як дурні. Так же не робиться, але нам ніхто тоді про це не сказав. Були, звичайно, в Луврі, але мене більше архітектура вразила, ніж решта. Така потужна енергетика...

Хто з художників, письменників, творчих людей вплинув на Вас?

— Ніхто — і всі потроху... Я переформулював би: хто допоміг у кар'єрі, пробитися...

Можна і так...

— Ось Юлік Синькевич, київський скульптор, він дуже допоміг. Він мені допоміг в Україні. Я в Росії вчився, нікого не знав.

А у суто художньому плані Ви не можете виділити якісь впливи на себе?

— Ну, я люблю Рембрандта, Броделя там, я люблю багатьох. Найголовніше, щоб митець був чесним. Як не вчитися у Мікеланджело, наприклад? Я до вечора можу вам перераховувати класних художників.... Люблю нашу степову донбаську скульптуру, кам'яних баб, для мене це дуже важливо... Там закладено код, енергія збирається прямо в камені. Ось є поняття скульптурного слуху, розумієте?

Цікаво ... А що це таке?

— Це не розмова для інтерв'ю, це вже професійні речі.

Ну все-таки, якщо загалом.

— Це не кожна людина має, це генетика, чоловіче начало, тут все. Організувати скульптуру у просторі – це не кожен зробить, не кожен художник, не кожен студент.

Тобто, ця властивість інтуїтивна, вона дається від природи?

— Так, звичайно. Людина народжується зі скульптурним слухом, її не навчиш. З десяти студентів на художньому якщо один має слух — це дуже добре. Я ж говорю, я до сорока років соромився сказати, що я художник.

А що Ви вкладаєте у поняття художника? Мистецтво? Що це таке?

— Це людина, яка має свій світ. Несе цей світ іншим. Садить свій сад, так би мовити. Це ціла наука. За мистецтвом має бути наука.

Наука та інтуїція?

— Нехай так.

Ваша виставка має назву «Сучасна архаїка». Що Ви вкладаєте у цю назву?

— Люди просто переліплюють архаїку. Ось тут багато київських художників просто переліплюють кам'яних баб. Я хочу створити нові скульптури, не переліплюючи. Адже скульптура має свої закони, так? Ми виборюємо нові форми. Всі ж пишуть про кохання: Шекспір ​​писав про кохання, Шевченко писав про кохання, Данте. Але кожен мав свою форму. Ось і я створюю скіфську бабу, печенізьку бабу новими формами з геометричних фігур. Для мене трикутник, наприклад, це гармонійна постать, де тримається весь світ. Це можливість для людини «зловити» якусь космічну енергію.

А чому Вас приваблює саме архаїчна форма? Чому Ви переосмислюєте саме її?

— Тому що я народився на Донбасі, мені степ дуже близький, мені небо дуже близьке степове, трава. Це все моє. Там своя цікава філософія, величезний вільний простір. Я не люблю замкненість, люблю степ.

І Ви у своїх скульптурах намагаєтесь передати відчуття степової свободи?

— Так.

На Вашу думку концепція сучасної архаїки, по суті, повернення модерністських практик, це актуальне мистецтво?

— Усе мистецтво є актуальним. Кожна людина вибирає те, що хоче. Одному подобається класика, іншому академізм. Люди різні.

Тобто зараз ми не можемо говорити, що є якийсь один великий стиль у мистецтві?

— Ніколи не було великих стилів, ніколи.

Ніколи? А як же, наприклад, романтизм у першій половині 19 століття? Зараз традиційно називають постмодернізм великим стилем епохи...

— Нехай пишуть дисертації, статті. Зі мною дуже багато мистецтвознавців працює — зі Львова, Харкова. Це не мені питання. Мені це не цікаво. Пишуть – постмодернізм, я туди не влажу.

Тобто Ви не думаєте про якісь теоретичні питання мистецтва?

— Зовсім...

Чи вважаєте Ви свою політичну та патріотичну діяльність у довоєнному Донбасі продовженням своєї роботи у мистецтві?

— Я думаю, що став кращим як художник завдяки цьому. Будь-яка публічна людина має бути громадянином. Я багато зробив для українського Донбасу: запрошував відомих письменників, фінансував патріотичні партії, книги цікаві ми привозили, з Левком Лук'яненком робили дискусії, виступали сучасні українські рок-музиканти у нас, багато всього.

Ви недавно опублікували книгу "Велика казка про маленького хлопчика". Що Вас спонукало звернутися до літератури? 

— Я вирішив казку для онуків написати. У казці дати їм кілька цінних уроків, порад. Бо так сталося, що я ними довго не займався. І ось так компенсую. Вона присвячується моїм онукам і онукам моїх друзів, і взагалі всім онукам, яких я навіть не знаю.

За жанром, це філософська казка?

— Це притча, я думаю.

На кого Ви орієнтувалися із письменників, коли працювали над казкою?

— Я люблю Германа Гессе, Гоголя. Багато письменників. Я в дитинстві навчався на одні коли, бо багато читав.

Як так?

— Ну, Жуль Верн лежав зверху підручника з фізики завжди, не міг відірватися. Коли вже навчався у художньому училищі, зрозумів, що таке рівновага. Я багато читав і багато малював і хотів тримати рівновагу між цими своїми заняттями.

А зараз щось читаєте?

— Не так багато, здебільшого документальну літературу. Книги, живопис дуже погано впливають на дитину, на художника.

Чому?

— Тому що ти потрапляєш під чийсь сильний художній вплив, не можеш сформуватись як особистість просто. Станеш маленьким Веласкесом, маленьким Пікассо, а не собою. Це дуже погано.

Який тут вихід, на Вашу думку?

— Різниця між радянською та європейською художніми школами знаєте яка? У радянській школі ідеологія вже існувала, вчили лише техніці малювання, а у європейців техніці майже не вчать, розвивають особистість. Тому що якщо ти сам — особистість, яка розвивається, техніка, майстерність, кураж обов'язково прийдуть!