Саша Кольцова: “Жодне попереднє покоління не брало на себе такий тягар відповідальності за майбутнє”

Десакралізувати образ успішного російського громадянина

Тобі не здається, що взагалі нам потрібний якийсь новий великий список аргументів, чому культура дорівнює політика? Вичерпалися аргументи, які працювали на початку. Вони зараз не працюють. Або вони не так розтлумачені просто. Тому що, коли ми кажемо, що культура, культурні кордони – це про безпеку, мова – це про безпеку, ідентичність дорівнює території людей, які визначають свою ідентичність як українців, то мені здається, що це і недоговорено, і непроговорено, і недостатньо транслюється в школах. Недостатньо повісити прапори, портрети героїв. Потрібно, по-перше, цю тяглість боротьби підкреслювати постійно: що це не перша війна, не друга і не третя між Московією і Україною. Ті загарбницькі амбіції – імперські, радянські, зараз російські, – є загрозою для Європи дуже давно. І мені здається, що ми недостатньо розповідали весь цей час про Росію як про постійне джерело загрози для Європи.

Підліткам потрібно десакралізувати образ успішного російського громадянина. Їм подобається зухвалість, вони, ясно, що протестують. Ми в цей час протестували проти російського і співали українською, вони роблять це рівно навпаки. Тому що мені у 18-19 років Росія сприймалася як “ну, ми їх зробимо, всіх цих Мумій Тролів”. У нас тут саме почалась “Червона рута” і ми на них дивились: “ми не будемо співати російською”. А зараз підлітки роблять навпаки. 

Але з чого складається крутість для підлітка? Фактично це можна розібрати. Там все одно є компонент фінансів. Там все одно є компонент внутрішньої свободи і протесту проти дорослих. Там є компонент оцього глему, або свегу – якась естетична концепція, яка робить тебе привабливим, крутим і сучасним. Але все це можна поділити на компоненти і по-продюсерськи, по-перше, створити україномовний відповідник, і десакралізувати крутість російських підлітків із кримінальних серіалів, які потім закінчують у російські тюрмі, або стають російським мєнтом успішним. Тому що мені здається, що російські культурні герої підлітків – це про “потрібно заробити грошей, показати фак дорослим, а потім бажано переїхати в Європу і купити там будинок”. Це арка успіху героя. Вони все одно не можуть залишатися успішними в Росії. Ну хто успішний залишиться в Росії? Щоби спілкуватися з ким? Щоби дружити з ким? Щоби займатися чим? Тобто успішний російський герой має все одно переїхати звідти. І мені здається, що це достатньо слабке місце. Тому що ніхто не розповідає, як їм круто на Алтаї в селищі, в якому немає туалету. Або ж ти заходиш в кримінал пропутінський (оце інша арка успіху), і ти вже нікуди не виїжджаєш, тому що ти просто нев'їзний в більшість країн. Мені здається, що це саме те місце, на яке потрібно вказувати підліткам: ви, звісно, дивитесь на цих пацанчиків, але ви маєте розуміти, що вони закінчують просто сідаючи на поток від ГБшного бізнесу під путіним і потім, як шавки і сявки, отримують свою пачку крихт зі стола російських олігархів. Якщо це твоя мрія, український підліток, блін, погані новини для тебе. Ти не вступиш в Інститут Болонії, ти не будеш працювати на великому європейському підприємстві, ти не будеш відбудовувати своє рідне місто. Це якась інша історія без майбутнього.

На одну українську дитячу пісню припадає до 50-100 російськомовних

Я продовжую займатися створенням дитячого україномовного контенту, і вперше в житті заповнила грантову завяку на збірку дитячих пісень. Там було потрібно написати, чому ви маєте отримувати цей грант.

І от коли я писала те, що на одну українську дитячу пісню припадає до 50-100 російськомовних, або 100-200 англомовних, франкомовних, німецькомовних, я зрозуміла, що ось вона статистика. Тобто її треба подивитися, підбити, але реально все, що відбувається в українській дитячій музиці, це буквально 300-400 треків.

Ринок відкритий, мільйони переглядів. Імоджен Хіп, яку я дуже люблю, записала нещодавно бейбі сонг. А вона потужна артистка електронної музики. І вона сказала, що заробляє найбільшу кількість грошей з дитячої пісеньки, які малюки слухають по колу. Я ходжу до всіх українських артистів: “Тарасе, у тебе ще троє дітей, давайте ви з Альоною випустите альбом, ну хто, якщо не ви!”. Я навіть поспілкувалася з Антоном Слєпаковим. Кажу, слухай, ти можеш, я знаю, ти можеш написати смішні, класні дитячі пісні. Як його альбом називається? Варнякання, так? Я навіть запропонувала йому назву для дитячого альбому: проєкт «Ня».

Я впевнена в тому, що дуже багато українських артистів могли би просто як данину новому поколінню зробити в своєму стилі дитячу пісню. 

Українські культурні герої розчиняютья в загальному русі спротиву.

Мені дуже цікаво, як у цьому культурному світовому середовищу пояснити, чому ми зараз не є в рівнозначних відносинах: українські автори, музиканти, творці з росіянами. Які аргументи знайти для європейців, для американців, для світу, щоб вони зрозуміли, що культура зараз на межі фізичного винищення? Тому що культурні діячі – це конкретні кілька тисяч людей, які зараз живуть і творять в умовах війни, складних умовах фінансових і організаційних. Чому їм потрібно давати голос і чому потрібно забути про те, що російська культура – це щось добре і прекрасне? Що гуманізм не порятував російську націю від військової агресії на інші країни. Адже вони завжди розповідають про російську культуру як про культуру гуманістичну. Як європейцям донести, що зараз потрібно надати платформу нації, яку винищують?

Я зараз слухаю, як бідкаються, наприклад, молоді артисти, про те саме, про що ми бідкалися: що мало квитків продається, що не достатньо музику слухають. Я розумію, що багатьох з них також покосить, як покосило музикантів, коли нам з тобою було по 20 років і ми грали на базах свою музику. Я розумію, що тоді багато гуртів просто опустило руки і пішло на роботи, тому що економіка. Я розумію, що у них виявляється та сама проблема: OTOY працює в ІТ, Латексфауна працює в ІТ до останнього часу, ще хтось має другу-третю роботу. І це фактично нічого нового, але коли масштаб країни зменшується... 

Я щоночі здригаюсь, коли бачу, що ворог просунувся так, ворог просунувся так. Мені приходить вночі сповіщення, і я засинаю завжди поганому настрої, тому що я бачу хроніку російського наступу з Сумщини, з Харківського напрямку. І в цей час мої друзі-артисти ХейтСпіч мобілізуються, наприклад, в Збройні сили. Я буквально бачу, як українські культурні герої розчиняються в загальному русі спротиву. Для мене це велике питання. Якщо нас правда культурних діячів до 10 тисяч людей, навіть якщо ти візьмеш всі театри, всю офіційну частину мистецтва, потім неофіційну. Ми ж знаємо, скільки репетиційних баз в Києві. В них така-то кількість. Вони заповнені стільки-то годинами. Ми знаємо про триста релзів на місяць. Ми знаємо, скільки випускають один лейбл, другий, третій. Це все можна обрахувати. І це все, плюс діаспора, і є українська культура. Це все дуже намацальні цифри. Я просто бачу, як іде одна група воювати, друга, третя. Менше релізів, менше концертів. В цей час російська культура на жодний момент не здає навалою кількості своїх релізів. 

Ми маємо бути голосом свободи для тюркських народів Росії.

Нещодавно був феномен отої башкірської групи. Перший тиждень я дуже добре моніторила, що пишуть росіяни під цим. Перші два дні були ще повідомлення, що це не росіяни. Але потім, коли вони помітили, що пишуть про звільнення малих народів, наприклад, з Казахстану та інших країн, дуже різко поміняли риторику і почали – “це наші”. І це було ось так миттєво. 

Мені здається, що в цьому сегменті ми втрачаємо. Я не пам'ятаю великих хітів, крім Джамали, кримсько-татарською мовою, а ми могли би. І це було б дуже хороша заявка на Євробаченні, зокрема, від України. Але це знов я зараз мислю, не як співачка, а культурний діяч, продюсер. І я розумію, що ми трішечки провалюємо політику в цій галузі, тому що ми маємо бути голосом свободи для тюркських народів Росії. Тому що вони надто довго під цим ігом Москви. І вони вже втрачають ідентичність, у них вже мало підлітків, які розмовляють рідною мовою. Для них це взагалі питання виживання. А кількість малих мов, наприклад, в Якутії, йде десятками.

Я обожнюю суржик

Я не роблю зауваження, коли зі мною спілкуються російською. Мені здається, що очевидно не вічливо, коли до тебе звертаються українською, відповідати російською. Це факт, тому що це просто не розуміння контексту. Мені дуже подобається, коли ти заходиш в кав'ярню, і там хоч між собою люди спілкуються російською, але до мене, як до клієнта, українською. Для мене це рівнозначно: я знаю закон, я підтримую Україну як систему, я професіонал. Мені дуже приємно, що люди розмежовують “оце моє приватне життя захищено законом, і я вдома розмовляю, як хочу, але це суспільне життя, я визнаю загальні правила і розумію небезпеку Росії”. І це окей, коли людям за 70, тому що не має сенсу перевчати людей за 70. Але що мені справді подобається, коли люди стараються і розмовляють суржиком. Я обожнюю суржик. Я розумію, що суржик – це просто ідеально, тому що ти чуєш намагання, коли людина лягла в напрямку цілі. І це завжди так органічно, завжди підтягуються якісь бабусині слова, які є для них рідними, перемішуються з якимось іншим мовним запасом. І все одно це виглядає набагато краще, ніж спроба вдавати руську інтелігенцію нульових. Цей вичурний, противний стиль. 

Аби вважатися інтелігентною, освіченою, європейською людиною, більше недостатньо радянського культурного бекграунду.

У наших поколінь був цей взірець російського культурного хіпстера, який вичурно спілкувався псевдолітературною мовою, вчився в Москві, аканіє і так далі. І це дуже тупо, коли це наслідують наші однолітки зараз під час війни. І от ми нещодавно читали, “Підлітки в Самосаді слухали російську музику”, і там був якийсь шматок переписки. І ти читаєш, розумієш, що ця людина намагається спілкуватися за канонами образу російського культурного хіпстера нульових, коли там у них було це вікно можливості, коли вони здавалися частиною Європи. Але ці люди гекають, шокають, і не виглядають ні з української оптики культурними людьми, ні звичайно російськими, тому що для росіян – це якийсь хохол, який намагається дотягнутися до планки петербурзького інтелігента нульових. І мені здається, що якраз показати, як виглядає зараз українська освічена людина, і протиставити її людині, яка, в принципі, читала тільки перекладену на російську дозволену партією літературу, і вона здається собі суперінтелектуальною крізь призму цього маленького віконечка. Ти приходиш, дивишся на ці старі бібліотеки і думаєш: ну добре, оце було вирізано половина творів цього французького письменника, оце, я думаю, біографія Корольова, звичайно, без шматка про його ув'язнення. Ось така література, де ми взяли наших культурних героїв, повирізали все, як вони сиділи в таборах, і написали, що вони молодці. Ти розумієш, що там кастрована скандинавська література, якісь шматки німецької літератури, вигідні партії. І люди, які все це читали, вважають себе культурною елітою. І спілкуються з українцями, які зараз, наше покоління, можуть читати в оригіналі, що хочуть, і вони вважають себе культурніше за нових українців. Оце прямо феномен для мене. Тобто ви читали, що вам партія переклала. Обмінювали макулатуру на детективи.

Я жила в Києві в дитинстві. Мабуть, у вас був більший доступ до Польського радіо, до всього, що формувало твою ідентичність. І от коли мені кожного разу там якась бабушка – це було достатньо давно, я хочу сказати, років десять тому останній раз я чула зауваження “що ви тут по-українськи”. Я так уже втомлено кажу: ну хочете поговоримо такою мовою, чи такою мовою, чи такою мовою. Хочете, я вам покажу, що писала моя бабуся в 20-ті роки, прабабуся, перебуваючи в Києві, що вона стоїть в церкві, чує навколо українську? Ну, давайте поговоримо про вашу інтелігентність. Звідки у вас помешкання в Києві? Кого звідти випхали? Кого звідти вивезли? Звідки привезли ваших сюди? І це завжди така важка розмова – дуже охайно людям донести, що аби зараз вважатися інтелігентною, освіченою, європейською людиною, більше недостатньо радянського культурного бекграунду.

Вони не знали, що вони бідні, вони не знали, що вони не освічені. Вони не знали, що ця освіта застаріла.

Жодне попереднє покоління не брало на себе такий тягар відповідальності за майбутнє

Я готую європейський тур з замінами, тому що ми невиїзні також. І він буде маленький, а скорше за все знов акустичний. І можливо я поїду нашим складом з дівчатами, зі струнами. Ми розглядаємо це, тому що інакше зараз репрезентувати українську культуру в Європі дуже важко. Я не кажу вже про те, що це має супроводжуватися зборами. Коли Кейт Неш з Британії каже про те, що в неї збитковий тур в Америці, просто тому, що вона хоче виступати. Я думаю, sweet summer child, у тебе збитковий тур! Я ще виступаю кожного разу на всіх концертах людиною, що веде аукціони. Ми розуміємо, що це нова професія. І ми маємо привозити ще щось на лікарські або військові потреби. Так і не застанемо ми з тобою прекрасних безхмарних часів, як митці!

Я сподіваюся жити дуже довго, робити музику різну дуже довго, тому що просто необхідно для моєї держави, щоб були якісь її представники, живі, які скажуть “доброго дня, ми з України, Україна існує, Україна бореться, Україні потрібно допомагати”.

Наших слухачів стало менше з початком війни. Наші слухачі виїжджають, вони уникають війни. Наші слухачі втрачають свої професії і гроші. Наші слухачі розмиваються, будучи за кордоном, з їх аудиторією в намаганні вижити. Їхні діти забувають українську. Наші слухачі вмирають. Наші слухачі в лавах оборони. Наші слухачі – це українські громадяни, які зараз в небезпеці через російську агресію. Чи змінились вони внутрішньо? Жодне попереднє покоління не брало на себе такий тягар відповідальності за майбутнє і такий тягар небезпеки від російської агресії – з модерною зброєю, з модерними соцмережами, з такою величезною інформаційною навалою. Тому наші слухачі, як були дуже стійкими людьми, які намагалися підтримувати свою культуру, так і залишилися, але зараз всі їх наміри перейшли в конкретні вчинки.