Юлія Ілюха: "Я далі не поїду. Мій чоловік зараз захищає Харків, а я вірю йому і вірю в ЗСУ"

Тривога війни наростала давно. Але я не знаю нікого, хто б вірив у таке повномасштабне вторгнення. Які відчуття були особисто у тебе? Що казала логіка, а що інтуїція і де вони перетиналися?

– Думаю, дуже мало знайдеться людей, які вірили у повномасштабне вторгнення. Бо ми мислили логічно, а не як озвірілий психопат Путін. Я припускала загострення на Донбасі й думала, що орки попруть там, аби розширити ОРДЛО на всю Донецьку та Луганську область. Але від нового року мені було дуже тривожно, а напередодні, 23 лютого, було так тривожно, що я спіймала панічну атаку. Втім, все одно не могла уявити масштаб того, з чим стикнуся о 5 ранку наступного дня. 

Знаючи тебе, цю твою комбінацію крихкості і відваги, припускаю, що ти давно вирішила, що за будь-якого розвитку подій залишишся в Харкові. Проте, зараз часто можна спостерігати, як люди діють протилежно, або просто зовсім по-іншому, ніж від них очікували інші і вони самі. Як цей процес прийняття рішень виглядав для тебе? Чи були (бувають) моменти сумнівів? Чи це рішення, яке переглядається щоденно?

– Наразі я перебуваю в 50 км від Харкова – чоловік сказав збирати речі, забирати сина, кішку та їхати в село в перший день війни. Ми їхали по окружній дорозі якраз в той момент, коли туди намагалася зайти колона техніки російських окупантів, яку через годину вже спалили наші хлопці. У селі двигтить земля, коли обстрілюють Харків. Мене щодня питають, чому я не їду на західну Україну і далі за кордон. Відповідаю всім однаково – я далі не поїду, мій чоловік зараз захищає Харків. А я вірю йому і вірю в ЗСУ.

Ти пишеш дитячі книжки – не лише, але все ж це особливий і непростий жанр. У мене на 2022 запланована дитяча книжка, і я переживала за цей текст значно більше, ніж за дорослі. Бо доросла література – це значно нижчий рівень відповідальності, адже доросла література не зобов'язана нікого нічому вчити взагалі. Дитяча теж, але є певні нюанси. Знаю, що ти працювала над підлітковою книжкою, яка розглядала важливі теми. Яка твоя особисто стратегія проговорювання складних тем з дітьми і підлітками? З власним сином і взагалі. Чи намагаєшся від чогось відгороджувати і захищати?

– Навесні в мене мав вийти підлітковий роман про дівчинку, яка живе в зоні бойових дій на Донбасі. Але раптом у зоні бойових дій опинилися всі ми. Щодо складних тем – тренуюся на власному синові. Він злякався вибухів і щодня питає, чому росіяни прийшли нас вбивати. Але важко пояснити дитині, що вони просто хочуть нас знищити. 

Як ти думаєш, ми віджали рускій мат? Він уже став легітимізованою частиною української мови? 

– Знаєш, я не буду забороняти своєму сину кричати «Путін – хуйло» чи «рускій корабль, іди нахуй», бо, по-перше, це не педагогічно, а по-друге, це правда. Тому всі ці мати – це вже усталені вирази української мови. 

Що тобі допомагає триматися у ці дні, крім очевидної залученості? Про що думаєш, коли настають дорогоцінні і тривожні моменти тиші? За рахунок чого відновлюєш ресурси?

– Найкраще, що можна зробити в цій ситуації – зайнятися чимось корисним. Я намагаюся писати для іноземних ЗМІ про все це пекло в Україні й у Харкові зокрема, а ще трохи повернулась до волонтерства – шукаю, координую, займаюсь логістикою. Це краще, ніж день і ніч скролити новини. 

Дехто каже, про особливе загострення чуттєвості, дехто навпаки, про абсолютне жорстоке оніміння – у тебе як? 

– Я відчуваю лише ненависть. Настільки сильну як ніколи в житті. І сина цьому навчила. Для мене тепер є єдина аксіома: рускій? іди нахуй. 

Вже стало очевидно, що майже всі долають зараз відчуття провини, що роблять недостатньо, навіть ті, хто на передовій. Кажуть, це називається survivours guilt. У мене, на відстані, це особливо гостро і мені соромно говорити, що мені соромно, бо це ніяк не змінює ситуацію. Чи маєш ти рецепти, як працювати з такими думками?

– Кожен робить, що може в тому місці, де він зараз є. Не всі мають тримати зброю, комусь треба тримати інші фронти й тил. Тому робимо, що можемо – і віримо в захисників України. 

Як думаєш, як українцям зберегти цю єдність? Про це теж уже говорять, що ми такі солідарні в умовах загрози і опору, починаємо сваритися, щойно напруга хоч трохи спаде. І той рівень стресу, який усі зараз переживають, точно буде не на користь врівноваженому спілкуваню. Вже починаються зриви, вигорання і непорозуміння. Які ми можемо розробити стратегії, щоб це хоч трохи амортизувати? 

– Мені здається, зараз зарано про це думати. Єдине, чого я зараз хочу – працювати (насправді я хотіла вставити тут інше, нецензурне, слово) на нашу перемогу. А внутрішні сварки подолаємо потім – коли замкнемо орків у Мордорі. 

Який твій план відбудови після перемоги? Який проєкт запустиш першим? 

– Я продовжу писати еротичний роман, який я анонсувала і про який до початку війни мене постійно питали. У переддень вторгнення я навіть міряла у магазині відвертий костюм, який хотіла вдягнути на його презентацію – але окупанти не дали його купити. Нічого, буде перемога й інше вбрання. А рускіє підуть нахуй назавжди.