Юрій Іздрик: «Правди не існує. Але чесним бути можливо»

«Найсексуальніший український культурний діяч 2021», номінант на Шевченківську премію з літератури 2021, письменник, музикант і художник Юрій Іздрик цьогоріч відзначає шістдесятиріччя. Він вже давно провадить усамітнене життя у рідному місті Калуші поблизу Івано-Франківська, і водночас впевнено тримається у верхівці українських поетичних ТОП-ів за тиражами поетичних книжок.

У 2020 році у співпраці з київською фотографкою Настею Тєліковою Іздрик презентував публіці проект Naked One – серію своїх ню-фотопортретів у вигляді виставки і книги з віршами, на палітурці якої зазначалося суворе «58+» (саме таким був вік автора на той момент). Напередодні 60-річчя і після чергового мережевого «срачу» через демонстрацію оголеного тіла ми говоримо з Юрієм Іздриком про чесність, її межі і її обмеженість.

Твоя остання видана книжка Naked One – чи була вона таким актом свідомо, чи не була – сприйнялася публікою як акт чесності на межі ексгібіціонізму. І різноманіття реакцій, які цей проект викликав, підтверджують її «викличний» характер. Це книжка вкрай відверта, і я маю на увазі не тільки фото. Але перш ніж ми поговоримо саме про книжку, скажи: чи для тебе чесність – це чеснота?

Демонстрація оголеного тіла завжди викликає у людей неоднозначні емоції. Тому така реакція цілком нормальна.

Ні, чесність для мене – не чеснота. З чесністю – як з Богом: можливість визначення існує тільки апофатично. Оминаючи факт, що брехня є основою нашого спілкування, і без брехні соціум як ми його знаємо просто перестав би існувати, навіть коли ти будеш намагатися визначити, що таке чесність – це буде так само, як спроби знайти своє Я. Воно невловиме. Ти загрузаєш у спіралі самокопання, намагаючись бути чесним з самим собою, і це таке блудне коло, звідки нема куди вийти. 

Дуже добре, що ми дожили до так званої епохи постправди (насправді не добре, але ми завжди жили в цій ситуації, просто це не усвідомлювали) – зараз ця ситуація окреслена. Уявіть собі: фірми, які виконують фактчекінг для новинних агрегаторів, не видають вирок як «правда/неправда»; їхній присуд приблизно визначається в 4 можливих категоріях: 1) швидше за все, правда, 2) швидше за все, неправда, 3) правда, вирвана з контексту, 4) напівправда.

Ми живемо в епоху, де фактчекінг став неможливим. Як споживач, я здебільшого не зможу знайти пруф (що було ще можливо в 1990-х) – у 99% випадків я потраплю на закільцьоване (як і у випадку з пошуками чесності) посилання. В кінці завжди є два джерела, і це вже давно помічений феномен. Тож коротка відповідь – правди не існує. Але бути чесним можливо.

У цьому сенсі правда як певна чеснота – ілюзорна, часткова, половинчаста, вирвана з контексту – функціонує в суспільстві. Щирість до певної межі (яку я, можливо, переступив) вітається, відсутність задньої думки, інтриги, підступу – вітається, і т.д. Але без обману ми не могли би ані вести бізнес, ані підтримувати свої соціальні стосунки. Не могли би, зрештою, вести внутрішні монологи, сповнені самообману і всіляких ілюзій.

Література для тебе – це інструмент обману?

Ні. Література для мене – принаймні коли йдеться про прозу – автопсихотерапія. Там я максимально щирий і відвертий. Іноді, як у «Воццеку», аж до того, що там люди себе впізнають у пародіях. Перегравання пережитих ситуацій, спроба назвати свої емоції – в цьому і полягає акт психотерапії від писання. Це по суті галімий фрейдизм, і теперішня попсова психотерапія здебільшого тримається на цьому винаході психоаналізу: встановити зв'язок між словами і емоціями.

Правильно названа емоція перестає тебе мучити або тобою керувати. 
Коли в тебе в мозку є центр постійного запалення, що заважає функціонуванню інших мереж, позбутися цього можна, провернувши певні мислиннєві операції, пов’язані зі словами. Як це відбувається – абсолютно невідомо, але це працює. Суть у тому, щоб правильно назвати свої емоції – що означає: бути чесним із собою. Мабуть, таке чітке називання і визначення джерел цих емоцій відбувається рідко, хіба у випадку ідеальної терапії; але правильним є будь-яке називання, яке призводить до полегшення. 

У більшості випадків людям розходиться на тому, щоби просто поговорити з кимось незнайомим, зі стороннім, і в процесі говоріння дуже часто (просто випадково) виговорюєш. Те саме відбувається і в процесі писання. Зрозуміло, що ти також даєш волю фантазії. Підключаєш свої міркування: ти сучасний письменник, ти постмодерніст, можеш загорнути якісь формальні штучки; але основна маса тексту просто «вилазить» з тебе. Тобі важливо мати професійні навики, знати щонайбільше слів, аби не задумуючись викладати цей плин. Інше вміння – на цей плин себе налаштувати. Але коли тебе ковбасить – ми ж знаємо, як це просто ллється з людини.

Тоді література – це відповідь на питання «Хто я?»

Це десь дуже близько.

Чи стала для тебе врешті ця книжка якоюсь відповіддю?

«Хто я?» кожен з нас з’ясовує все життя. Нема ніякого сталого Я, щоранку прокидається якийсь інший Я. Проблемність континуальності ідентичності очевидна. Повертаючись пам'яттю в минуле, я себе багатьох колишніх не те що не впізнаю – я із собою багатьма не хотів би мати жодної справи. До 48 років я був конченим мудаком, до того ж алкоголіком і мало що про себе знав. Щойно після 50-ти, покінчивши з алкоголем, почав знайомитися з собою, займатися собою і походу довідався багато чого цікавого й про людську природу загалом.
З одного боку, у цій книзі ніякого особливого свого «Я» я не відкривав. З іншого боку, я радий, що цей проект відбувся, бо зараз я би вже на таке не зважився.

Починаючи з 2013 року, коли вийшла перша поетична книжка «Ю», щороку виходить принаймні одна. На презентаціях я намагаюся наголошувати (щоправда, без особливого успіху), що рівень цієї поезії невисокий, а її суто мережевий розголос цілком співмірний з її якістю. З 2-3 тисяч написаних мною віршів, може, назбирається сотня таких, за які не соромно. От зараз повинна вийти збірка «the best» – побачимо. Там є випадки вдалої риторики, але… Це образно убога поезія, там здебільшого перехресне римування, бідні рими. Це такий Коельйо в поезії. Вірші для тих, хто не потребує особливої вишуканості. Навіть сотня моїх найкращих віршів – це (за моїми внутрішніми відчуттями, бо література – не спорт) зовсім не той ареал, де живуть Калитко, Жадан, Бабкіна і багато інших, кого я вважаю поетами. 

Тому я без істерики ставлюся до того, що на цю книжку нема рецензій, її не висунуто на жоден поетичний конкурс. Ця поезія живе в мережі. Я не чекав її літературного успіху. Коли я перейшов у фб, і побачив, який там формат, то почав писати без розділових знаків і великих літер – це був свідомий крок, щоб спростити графічне сприйняття. Моїм критерієм доброго вірша для фейсбука є тристрофовий вірш; чотиристрофовий – це вже трохи перебор, а більше – реально забагато, бо як і будь-який інший пост, вірш має три секунди, аби заволодіти увагою. Це й визначає формат мережевої поезії. 

Тому щоразу роблячи книжку, я поставав перед проблемою її конструювання. Конструкція, архітектура, структура книжки – речі, що дуже впливають на сприйняття написаного. Навіть ті самі тексти, у тому ж порядку, проте видані на іншому папері, іншим шрифтом, форматом та оформленням, створюють різний ефект. Одна збірка буде хороша, інша – нікудишня. І для мене єдиний сенс – створити артефакт, самовиразитися не через посередню поезію, а через «інженерне» втручання в читацький процес. 

Ідея зробити фотосесію ню також зріла давно. Попередня була ситуативна, опублікована в ЖЖ років 8 тому, і тим не менше, також спричинила срач – хоч в результаті призвела до інтерв’ю з Наталією Влащенко у журналі Публічні люди, де були опубліковані не тільки вірші, але й добірка відвертих фото авторства Ростика Шпука. 

Я себе цілком нарцисично люблю, і після 50-ти – особливо. «Золотий ліфон» тут додаткова приємність, що ще хтось цю любов зрозумів. І оскільки після п’ятдесяти ти вже небагатьом жінкам можеш показати весь асортимент своєї ахуєнності в реалі, то я вирішив зробити це всенародним надбанням (сміється).

Назагал я не схильний втілювати свої ідеї одразу, а тим більше такі епатажні. Я почесний громадянин міста Калуша, кавалер Срібного хреста Республіки Польща, ліквідатор аварії на ЧАЕС – у мене немає особливих причин привселюдно знімати труси. Проте коли я побачив фотороботи Насті Телікової, стара ідея сесії ню відродилася. Мені подобалося, як Настя працює зі світлом; у її об’єктиві я міг собі уявити своє тіло, і зрозумів, що зможу при ній легко роздягнутися і почуватися вільно. 

Ідея сумістити відверті вірші із відвертим зображенням тіла, яке їх писало, видалася мені цілком конструктивною. А позаяк я однаково йшов на ризик, то мене просто підривало принагідно показати fuck усій славній українській культурі, на яку я вйобував 30 років, клепаючи «Четвер» і відкриваючи нові прогресивні таланти, а вона і далі там – просвітянство, народництво, етнографія та священні вареники з вишнею. Ну от і показав. Уповні недвозначно. Попустило.

Чи те, що ти побачив на цих фото, справило на тебе враження? Відбувся якийсь апдейт самосприйняття?

Ти знаєш, ні. Я знав, що мене любить камера; знав, що я люблю себе на фото – і не люблю на відео. Деякі кадри я би переграв суто з постановочної точки зору. Це робилося в момент карантинного сплеску популярності косплеїв, іще я перейшовся класикою ню-фото, але безсистемно. Це все було імпульсивно; мені як моделі перш за все хотілося пограти в цю гру, відчути цей азарт. Щоб мені було комфортно і вільно – а тіло робить своє, яке воно вже є. Це так само, як вихід на сцену: у мені вмикається якась сценічна тварина, і розмовляє з жінками в залі. Це ж не я з ними розмовляю. 

Я намагаюся з’ясувати, чи було в цьому бажання побачити себе збоку (як це часто буває з такими експериментами у жінок)? Перед тим ти досить багато говорив про прийняття віку, примирення з собою, і ця книжка мені виглядає як наступний етап цього прийняття, зокрема і тілесного.

Я хотів, щоб моє тіло сфотографував хороший фотограф. І я це отримав. Я задоволений, що матиму собі на пам'ять такий фотоальбом. Може, це було пов’язано з проблемним усвідомленням 58-ми років. Може, це було тоді важливим. Але основне – я зробив хороший проект. Сама поезія без цих фоток була би лише черговою збіркою Іздрика. 

Але у цій книжці є непересічний цикл «верлібр, бро» – дуже «чесняковий», я би навіть сказала, «пацанський». Порівняно з іншими твоїми віршами, навіть зібраними у цій книжці, він перебуває у зовсім іншому регістрі. І складається враження, що ти нарешті говориш у ньому із самим собою, а не з усіма тими жінками, з якими ти спілкувався за допомогою поезії останні 8 років.

Так, він щирий до межі, і мені здається, його було доречно саме таким візуалом супроводжувати. Там теж є тілесний драматизм. Колись було влучно сформульовано, що все моє писання – це мій спосіб говорити з моїми жінками. У «верлібр, бро» Вона теж є – але там не було іншого виходу, як вигадати собі свого «бро» і «по-мужскі» в роздягалці своєму другому Я шось таке втулити у високохудожній формі. 

Окрім цього небуденного досвіду ню-фотоальбому замість збірки поезії, з тобою також трапилося нещодавно повнометражне художнє кіно за книжкою Артема Чеха «Хто ти такий?», у якому ти теж граєш досить «пацанську роль». Що для тебе був цей досвід? Чи ти би пішов на таке, якби це була не Іра Цілик, яку ти знаєш і любиш?

Мабуть, пішов би, бо по життю я граю в гру «а де тебе, Юраня, ще не було?». Але мабуть би дивився, хто режисер і що ми будемо знімати – бо деякий досвід в кінозйомках у мене є. А на пропозицію Іри я би погодився, якою б вона не була – бо така була домовленість ще з часів нашого спільного турне. Я навіть сценарію повністю не читав.

І як тобі твій персонаж?

Як ти собі уявляєш, що може бути спільного між колишнім полковником ГРУ і внуком репресованого католицького священника з антирадянськими настроями? Тільки алкоголізм. А оскільки це все було мені дуже добре відомо, то мене не лякали зйомки в Києві в 5 ранку, де я повинен був п’яний лежати на фонтанчику, довкола мене мали гуляти голуби, а сонце щойно сходило над правобережними хрущовками. 

На початках я намагався вдавати з себе кіноактора. Я давно і сильно люблю кіно, і знаю, що не треба там «Станіславського». А все одно: ось у тебе сцена сварки, і ти зараз маєш почати кричати, і готуєшся, що коли скажуть «мотор», ти вже маєш бути злий. Херня це все. У мене була нагода побачити роботу професійних акторів: як вони умотивовують для себе свої рухи, або як вони включаються у ці «награні» сварки. Як в секунду моя партнерка Настя Карпенко загорається – і це вже ніяка не моя партнерка, а якась невідома мені тьотка, яка на мене верещить. І я автоматом починаю верещати у відповідь. 

А ще було класно дивитися на Іру з Артемом – вони разом усе це знімали, обговорювали відзнятий матеріал – і це була насолода бачити, як їх пре. І це було для мене запорукою сенсовності всього, що відбувалося. А ще – вся команда була феноменальна і дуже товариська, дуже приязна атмосфера на майданчику – це у нас в культурці нечасто трапляється. Такі ніштяки йткомпенсували, мабуть, чужість мого персонажа.

Чи ти би хотів зняти власне кіно?

Не думаю, що зміг би керувати знімальним процесом – хоча підозрюю, побачити картинку в голові все-таки зміг би. Але то хіба якесь порно-мок’юментарі (сміється). 

А от записати власний альбом до 60-ти я би ще хотів. Є чотирнадцять перевірених треків, і шкода їх не зафіксувати.

Наскільки ти мислиш себе автором евер-грінів, до речі? Твої тексти давно народні.

Oh, men… Знаєш, якби я народився, припустимо, десь в Америці, де існує діюча система відрахувань за виконання авторських текстів, або був совецьким поетом-песєнніком, і всі артисти (а їх є вже понад сотню), які виконують мої тексти, відраховували бодай якусь копійчину, то я би жив непогано. Але оскільки у наших умовах утримання спеціального агента для вибивання роялті не рентабельно, і навіть спроби наших музикантів щось вирішити з агенціями авторських прав поки що не дуже успішні, то я вирішив забити. Раз це таке популярне – значить це народне. 

Мене найбільше дістає, що натомість від мене хочуть підписання документів, де я віддаю свої твори безкоштовно. Кажу їм: беріть мої вірші, повірте мені на слово. – Ні, ми не можемо. Ну то це ваші проблеми, не мої. Я дарую вам свої тексти – але підписувати папір, де я відмовляюся від своїх текстів на користь вашої творчої потуги, я не буду. 

То повертаючись до твоєї життєвої гри: де тебе ще не було, Іздрик?

Відповім несподівано. Нова пандемійна реальність, як я чимало вже говорив, поламала моє останнє, ніби найщасливіше життя. Необхідність починати якесь наступне стала очевидною. Моя стара форма соціалізації – писати віршики в фб, отримувати лайки, і час від часу їздити на фестивалі – відпадає. 

Чим я займався, пишучи ці віршики? (Крім того, що торгував емоціями – до речі, доволі чесно; себто, я не конструював емоції, я їх справді переживав, і якщо вони комусь передавались – слава богу). Я конструював собі майбутнє. Якщо проза – це радше психотерапія і розборки з минулим, то поезія (принаймні в моєму випадку) – це були розборки з майбутнім. 

І от зараз, буквально з початком 2022 року, той світ, мною сконструйований, почав себе мені фрагментами показувати. І я подумав, що найцікавішим заняттям (цікавішим за музику чи порнофільми) може бути спроба пожити в уже написаному мною майбутньому. Не в вашому теперішньому. А в написаному мною самим. От цим я тепер і займуся. І ця моя відповідь також стосується питання про чесність. 

Тобто, ти хочеш «вийти з матриці»? (сміється)

А я не бачу іншого виходу. Мотивів робити зараз щось, орієнтоване на інших, у мене щоразу менше. І навіть мій нарцисизм не достатній для того, щоб вмотивувати мене писати прозу, робити подкасти чи записати свої репчики-трепчики. Я вже знаю, чим я буду займатися принаймні найближчі два роки. Всі свої візії я вже записав.

 

Translated by Natalia Letik