Сергій Захаров: "Ми бачимо красу і будемо жити це життя"

Craft: Чи змінилася ваша оптика уже з початком повномасштабної війни?

Сергій  Захаров: Я можу відповісти, що ми більш очікували, ніж… Все ж таки, ти приїжджаєш з окупованої території, умовно, як люди зарах приїжджають в Європу і розповідають — війна. Ну це як щось екзотичне, щось далеке для тих європейців, які теж ще не розуміють, що це загроза і для них. І дуже велика загроза. Те ж саме відчуття, коли ти приїжджаєш в далекому 2014 році в Київ, і тут інше життя.  Їм цікаво послухати,  цікаво з точки зору, ну як ми всі любимо якісь “ужастіки”, але більша частина не приміряють на себе те, що буде далі. І коли оце “буде далі” стається, в тебе, на відміну від умовного киянина чи когось там з інших міст, все ж таки є якесь розуміння того, що воно мало статися. І це не такий шок. 

Але з точки зору художникa... Це дуже таке індивідуальне сприйняття, адже все, що каже художник, він каже про себе. А щодо минулих часів, часів юності, молодості, – тільки зараз розумієш, що ти жив в тій же окупації, тільки в радянській часи. І намагався все одно там бачити світ іншими очима. 

Про інші очі – це зараз для мене актуально. Мені зараз зробили зір. Раніше бачило тільки одне око, зараз це 60%, і це великий плюс. Але виявилася одна штука, і це вроджене і його вже не виправити – я бачу трошки хвилястим все, як архітектура Гундертвассер чи Гауді. І один художник мені сьогодні сказав: “ Так це ж можна монетизувати”. Це якийсь специфічний зір. Ну, окей, це про оптику, але це про фізичну оптику.

Люба сказала, що зараз ти не відчуваєш себе одиноким, тому що це вже всіх стосується. Не дуже хотілося, щоб в Європі нас вже розуміли. Я маю на увазі, щоб туди дійшло. Але цього, дай Боже, не буде. Ми робимо, що можемо: стукаємося і розповідаємо. Звісно, умовний європеєць не завжди може почувати себе комфортно, як будь-яка людина в побуті, коли хтось постійно жаліється на своє горе. Вони можуть про це не дуже хотіти чути. Але ми все одно маємо це робити. Зараз я саме працюю над проєктом про полон.

Люба Якимчук: У тебе вже є назва цього проєкту?

Сергій Захаров: Назви немає. Ми домовились, поки буде п'ять історій. Тобто те, що ми можемо, ми робимо. Це буде, як це називають, графічна історія. Графічна новела чи оповідання.

А про питання, яке було про оптику. В перший день війни, хоча я ж кажу, ми більше були вже до того готові, але перші якісь хвилини, моменти, коли ти заходиш в майстерню свою, дивишся на свої картини і тобі здається, що це настільки порожнє. Це ні про що. Що це? Навіщо це? Єдине мистецтво, яке може бути і може допомогти – це мистецтво вбивати москалів. Все інше — ні про що. Стан якогось ступору був. Десь тиждень я не знав, що я можу робити. Не міг малювати. Потім цей стан пройшов. І продовжив все ж це робити, тому що, як би там не було, як би пафосно це не звучало, націю все одно формує культура. Якщо її не буде — і не буде нації.

Люба Якимчук: Так, це те, через що ми себе визначаємо, через нашу культуру.

Я так само працюю над книгою, яка пов'язана із полоном у тому числі. Мені вже майже півтора року тому написав військовий, який вийшов з полону, з Оленівки, він був на Азовсталі в батальйоні АЗОВ. І він написав мені просто подякувати за книжку «Абрикоси Донбасу», яку він там гортав на першому бастіоні, коли загинула його дружина. Він сам з Донецька і для нього ця книга була про дім, щось таке рідне. Я з ним зустрілася, він розповів мені свою історію, і я вирішила зробити книжку. Тепер я вже маю історії понад десятка військових і вибудовую цю нарацію, реконструюю ці події, що відбувалися на Азовсталі, в Маріуполі, з військовими, але також із цивільними, і також в Оленівці. І, власне, там, в цих історіях, дуже багато життєствердного. Тобто навіть на Азовсталі, попри те, що там постійно скидали КАБи, інколи тритонники, попри те, що відбувались жахливі речі, наші військові жартували, іронізували. Там дуже багато таких історій, як іронія, гумор допомагав триматися військовим.

Сергій Захаров: Я також прошу, коли беру інтерв'ю у експолонених, розповісти щось смішне. І завжди знаходяться історії про щось таке іронічне, забавне, те, над чим вони жартували в тих жахливих умовах. Нещодавно я також давав чергове інтерв'ю, розповідав про свою історію, і людина каже: “Ось ви розповідаєте якісь жахливі речі, але в якийсь момент з посмішкою на устах і в якомусь жартівливому тоні”. А я також спілкуюсь з людьми, які були в полоні, можна було послухати будь-кого — Максима Буткевича чи Козловського покійного. І завжди вони розповідали це не з надривом, а там завжди було місце для якогось жарту, для якоїсь іронії. І це, я думаю, не аналітичний прийом, це, скоріше, природний захисний механізм, який діє. Хочемо ми того? — Ні. Але це з нас виходить.

Craft: Але ти інтегруєш в своє творче зараз локальність?

Сергій Захаров:  Візуальне мистецтво трошки має свою нішу і воно більш метафоричне. За походженням автора ми можемо казати, що це людина, наприклад, зі Сходу. Навіть про тих авторів, яких ми зараз для себе відкриваємо. І ми розуміємо, бачимо, а чому ось саме так у нього в творчості? Бо він народився, він там жив, він спілкувався, він був саме в тому зрізі і часу, і місця перебування. І тому воно заходить до тебе, тому що ти зараз дізнаєшся, що це людина, наприклад, з Донеччини чи Луганщини. І може не бути прямих якихось символів, тому що є певна межа між суто пропагандою, хай це буде зображення, і мистецтвом, яке трошки глибше. Тому я не можу сказати, що я якось цілеспрямовано малюю терикони. Тобто вони можуть з'явитися, але це не обовʼязково.

Люба Якимчук: Але ось дивись, ти виростав в певних координатах, в певному просторі, де багато степу, місто з широкими проспектами. І ось ти поїдеш до Львова, і мені там дуже тісно, тому що Луганщина, Донеччина – це такі широкі вулиці, широкі проспекти. Тобто таке якесь степове мислення, степове опанування простору, і це дещо інше. І це все одно, так чи інакше, є всередині нас. Я завжди приміряю це на себе, на той мій перший досвід, який для мене є віссю координат нульовою і основною.

Сергій  Захаров: Дитячу травму ніхто не відміняє.

Люба Якимчук: Це не травма, це таке формування.

Сергій  Захаров: Маю на увазі, що я народився під металургійним заводом в центрі міста. Для мене шматок якогось відкритого природного стану, будь це ліс чи щось зелене і не вонюче, як цей завод, це було якимось дивом і здавалось, що такі місця можуть бути лише місцями відпочинку. А коли ти в стару Європу приїжджаєш і розумієш, що це місця, в яких птахи поють і зайці бігають по центру міста, і ти дуже дивуєшся тому, що так можна.

Люба Якимчук: Так, я розумію. Але ж заводи для мене – це красиво. Шахти – це красиво.

Сергій  Захаров: Певна естетика є. 

Люба Якимчук:  Відʼїздиш від Київськського вокзалу, цей завод димить. Для мене це красиво. Не знаю, хтось жахається.

Сергій  Захаров: Ні, якраз для мене це якісь такі позначки того, за що я можу зачепитися і милуватися. 

Люба Якимчук: Так, для мене теж. Я виросла під териконом,  з мого двору, коли не було листя на деревах, видно терикон. А в 90-х, коли я була там дитиною, він димів. І це було красиво.

Сергій  Захаров: А мій терикон, під яким я теж виріс, був настільки старий, що був вже заріс. І це було навіть не териконом, він не димів, він вже відпрацював ту стадію, він вже був якоюсь природною такою горою.

До речі, цей терикон. Я про 2014 рік, про той час, коли місто вже було інфіковано цим “рускім міром”, коли був початок окупаціїю. Тоді Стрєлков не зайшов в місто, але були місцеві божевільні з підтримкою російських понаїхавших, які робили референдум і так далі. З проукраїнськмим місцевими ми обмінювалися візуальними знаками, тобто я робив свої стріт-арт роботи, і  коли я виходив, бачив на стовпах трафарети – хтось малював тризуби, а на цьому самому териконі хтось вивішував прапор. І це було дуже важливе — на своєму териконі побачити зранку прапор України, який потім зривали і потім його знову вивішували. Оцей обмін знаками, символами, був дуже важливий.

Люба Якимчук:  В Луганську було те саме. Розкажи, як ти зараз пишеш? Що ти відчуваєш, коли пишеш картину?

Сергій  Захаров: Ну, можна сказати, те, що я відчуваю, я відчував з дитинства, як зрозумів, що я художник. Візуальна творчість трошки має різницю з літературою і всим, що від неї йде. Це може бути театр, кіно і так далі. Я спілкуюся з людьми, які дійсно інтелектуально розвинені. І я просто дивуюсь, наскільки ці розумні люди, які знаються на кіно, на музиці, на літературі і так далі, коли заходить річ про візуальне, то така трошки прірва. Мене це завжди дивувало, але нещодавно я таки отримав відповідь в розмові. Це відбувається тому, що в літературі і всіх інших напрямках є провідник – автор, який веде тебе. А у візуальному художник не є провідником. Він є якраз людиною, яка надає тобі матеріал для того, щоб ти самостійно з ним впорався. Тобто, щоб розумітися і відчувати дійсно насолодження, кайф від візуального мистецтва,  потрібно самовиховання. Праця над собою.

Я пам'ятаю художнє училище, коли нам розповідали про історію мистецтва, і звісно, провідним і самим правильним напрямком був соцреалізм. Коли вони показували оце “загнівающє мистецтво Заходу” і розповідали, на скільки це дегенеративно, на скільки це погано, то це визивало зворотню реакцію. Тобто ти дивився на всіх оцих авторів Західного світу і казав — ого, це ж дуже круто. Воно працювало навпаки, ну хоча б в такому ключі. Хоч показували, і то добре.

Якщо казати про рівень загальний, то українське мистецтво має вагу. Те, що експонується на західних майданчиках, то це, така жуйка вже, яка ні до чого не веде, крім якогось умовно-естетичного задоволення від якоїсь кольорової плями. Тобто в нас є суть, у нас є глибина, і я вважаю, що просто ми цього дуже мало показуємо. І ще теж не дуже добре, це тенденція показувати щось аматорське, дилетантське, умовно кажучи, прапори-тризуби, ще і погано зроблене. І воно возиться, щоб  показати, що ось ми ведемо боротьбу і все інше. Мені здається, воно більше в мінус працює, чим у плюс.

Це нещодавно мене питали, ну, а як ти в своїй творчості показуєш ненависть до ворога? Я так трошки розгубився, а потім подумав, що дуже проста ясна думка: якщо навіть ти малюєш, умовно, квітку, умовно, оцю красу, це якраз є тою зневагою до ворога, це є ознакою того, що ми живі, ми бачимо красу, і ми будемо жити це життя і насолоджуватись тим, що ми бачимо, що є дійсно красивим. Це не була відповідь, тоді я розгубився, це була вже постдумка, як можна було відповісти.

Люба Якимчук: Якщо говорити про квіти, вони ж квітами називають свої ракети, і в них є безліч зброї, там, “Гортензія”, “Гербера”. А у нас є сад, живий справжній сад.

Сергій  Захаров: Коли я все ж таки повернувся до творчості в період півномасштабки, для мене було дуже важливо збирати людей в підвальчику на Ярвалу – тих, які залишались в Києві, тому що в Київ тоді дійсно був трошки порожній. І я розумів, що ці люди, які тут, тримають місто. І я малював портрети друзів, це така умовна серія була. І от якраз Люба підвернулась під цю нагоду, і це також був зроблений портрет.

Із цієї серії Портрети друзів. Тому що це не просто портрети друзів, умовно, будь-якої там такої нейтральної ситуації. Це була дуже критична ситуація, це була дуже гостра ситуація.

Люба Якимчук: Але в підвалі там класно, там не чути тривоги.

Сергій  Захаров: І найкраще, що там завжди було світло. Наявність світла, це теж було дуже важливо.

Люба Якимчук: Для художника і для письменника.